— Ти не втомлюєш мене, Абдулло, навпаки, застереження, які ти висуваєш проти того, щоб тебе звали християнином, мене вельми зацікавили, бо за весь час свого святого і над усіма життями поставленого життя я вперше чую гідне обгрунтування того, що знаю з дитинства, що мені старанно і невтомно повторювали: що християнство — це хибна віра і що не Ісус, а Магомет порятував людський рід, спрямувавши людину, яка доти блукала манівцями, на стежку, що веде до Спасіння. Твоя заява, що ти не відчуваєш себе християнином, бо тебе хрестили в безсилому й безборонному віці, для тебе дуже знаменна, а для мене, який зичить тобі лише добра, дуже радісна, бо означає, що ти визнаєш іслам, навіть не знаючи про це: Пророк же висловився в тому розумінні, що кожен новонароджений від природи є мусульманином, і лише батьки обертають їх у християнство, іудейство чи іншу віру. Але тебе обернути не змогли: з цього випливає, що ти, як я казав, мусульманин і був ним усі роки свого життя, навіть не знаючи про це, і звідси твої пошуки істини, горда чесність і відвага, які ти виявив протягом короткої розмови з моєю величністю кілька разів: хоча тобі було добре відомо, що погрози насадити тебе на палю, якими я засипав тебе, могли справдитись. Ти мусульманин, рабе, піднятий до сонця, бо ми, послідовники Пророка, не знаємо такої безглуздої церемоHii, про яку ти згадував зі справедливим осудом, і не поливаємо своїх несвідомих і необізнаних дітей холодною водою. Звичайно, певній формальності ти мусиш піддатися, щоб стати мусульманином у широкому, загальноприступному, а не лише у внутрішньому моральному розумінні. Скажи: вірю і визнаю, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет є пророком Аллаха. Повтори це, і все буде гаразд. Петр кивнув.
— Цього, ваша величність, я не можу повторити. Почувся стогін історика Гамді, нажаханого тим, що його зять, тільки–но виплутавшись із найгіршої халепи, відразу ж стрімголов кинувся в нову. Зітхнув і султан, а тоді сказав тихим, стомленим голосом:
— Бачу, той незнайомий мені чоловік, який давно вже став соколом, але якого ти й досі носиш у своєму серці, мав слушність, коли робив тобі докір за зарозумілість й егоїзм. Ти стаєш дибки й чиниш перешкоди, щоб довести самому собі казна–що, і забуваєш, що, хоча ти й наділений тілесною красою й дотепністю, залишаєшся чимось лише трохи більшим від хробака під моєю ногою і що мені досить ляснути пальцями, щоб ти зрозумів, як фатально й непоправно помиляєшся, вважаючи мою терплячість невичерпною. Чому, безрогий цапе, ти відмовляєшся висловити основну формулу?
— Кілька років тому, — відповів Петр, — коли я був зовсім молодий, то ставив на карту свою свободу й життя, лише відмовившись висловити і цим самим схвалити безглузді’ формулу етикету, що королеви не мають ніг. А нині, будучи дорослим чоловіком, я маю висловити і цим самим схвалити релігійну формулу, чужу моєму розумові й серцю? Як мало поважав би я вашу величність, коли б подумав хоча б на мить: яка різниця, що я скажу перед троном володаря чужої імперії, яку знаю щонайбільше з чуток і з підземелля? Нізащо, я не зраджу ані сам себе, ані пошани, яку відчуваю до вашої величності, тим, що хоч на хвилину поведуся мов папуга, який повторює завчені слова, нітрохи не міркуючи над їхнім сенсом. Я не можу сказати, що вірю й визнаю, що Аллах є єдиним Богом, бо не вірю в жодного Бога. Султан здригнувся.
— Видається, нагострена паля, на яку ми настромлюємо безбожників і боговідступників, притягує тебе з нездоланною силою.
— Не притягує, навпаки, я завмираю від страху перед нею, — сказав Петр. — Але цей страх не змусить мене сказати те, в чому я не переконаний. Не вірю ні в Єгову, похмурого єврейського Бога, ні, як я уже казав, у триєдиного Бога християн, ані в Аллаха, єдиного Бога мусульман. Не вірю, так само як і переважна більшість людей, щоправда, з тією різницею, що не боюся визнати цю невіру, тимчасом як вони здатні лише маскувати свої погляди. Існування Бога настільки самолюбивого, що він вимагає від істот, ним же створених, аби вони вшановували, любили й славили його, суперечить моєму розумові, а що суперечить розумові, того я не знаю і не бачу. Тією ж мірою існування Бога Всевишнього суперечить свободі моєї волі, а я хочу бути вільним і справді почуваю себе вільним. Не можу, звичайно, заперечувати, що світ, для якого я був народжений, збудований надзвичайно мудро й інтелігентно і що це лише ми, люди, витворюємо тут паділ смутку й печалі, і може, здається безглуздим, що я заперечую носія цієї інтелігентності, та це не безглуздя, бо інтелігентність і її носій — це єдине ціле і їх не можна розглядати окремо, як не можна розглядати окремо трикутник та його основну геометричну властивість, що сума ного кутів дорівнює половині кола, або як не можна відділити коло від його дивовижної незмінної властивості, що на довжині кола можна шість разів, не більше й не менше, відміряти його радіус. Як з давніх–давен знали старі алхіміки і як учив один давньогрецький філософ, ім’ям якого не хочу обтяжувати пам’ять вашої величності, все є єдиним, без протилежності, або, що значить те саме, нема нічого іншого, крім протилежностей, які взаємно переплітаються, обумовлюються й постійно змінюються: panta rhei[15]. Така моя віра, блаженний королю, Пане Двох Святих Міст. Вірю в Розум, що осягає сам себе, бо ж нема різниці між цим Розумом і створеним ним світом: проте я відмовляюся вірити в найвищу, наділену власною особистістю істоту, яка відрізняється від цього світу, як будівничий відрізняється від спорудженого ним дому, або письменник від написаної ним книги, або мати від народженої нею дитини.
Петр зробив паузу, мовчав і султан, запала тиша, яку порушувало лише прискорене дихання схвильованого вченого Гамді, Петрового тестя. Султан розмірковував, і його бородате обличчя було поважним і суворим.
— Кажеш: пантарай? — перепитав він за хвилю. Петр покрутив головою на знак згоди.
— Так, ваша величність, panta rhei. Це давньогрецький вислів, який вживали у своїх творах і арабські мусульманські мислителі, передусім Ібн Сіна, знаний під ім’ям Авіценни, що жив шістсот років тому, та молодший на сто років Ібн Рушд, так званий Аверроес.
Султан заплескав у долоні.
— Накажи привести муфтія, — мовив він воротареві, що з’явився на цей знак. Тоді сказав Петрові:
— Якщо муфтій відкине твоє віросповідання як злочинне базікання і єресь, ти покинеш цей, як кажеш, світ протилежностей, які все–таки, що мене вельми зацікавило, зовсім не є протилежностями, бо все є єдиним. Ех, Абдулло, може, ти й дурень чи поганин, але, клянусь бородою Пророка, моя величність з тобою не нудьгує. Та вислухаймо спочатку муфтія.
Муфтій, нагадуємо читачеві, був найвищим церковним сановником і експертом з питань віри. Це був немічний, задрипаний чоловічок, такий маленький, що халат, якого на нього одягнули у передпокої, волочився по землі: на аудієнцію до султана не дозволяється ставати інакше ніж у казенному халаті. Тоді як і Петр і Гамді–історик, яких покликали до сералю, щоб вони відчули силу володаревого гніву, були одягнуті в сірі, строгі халати, схожі на хламиди покутників, муфтій, пан вельми поважний і високопоставлений, мав на собі вишуканий парчевий халат, гаптований золотом. Муфтій був дуже занепокоєний, адже коли тебе ні сіло ні впало кличуть до трону Найвищого, це завжди хвилює. Та ще й на душі в нього коти шкребли, бо попередню ніч він провів за чаркою вина, вживати яке, як відомо, Аллах заборонив, при завішених вікнах з товаришами по чарці, тож голова в нього досі гула, а з рота, мов зі старої бочки, тхнуло напоєм, що бродив у його нутрощах. Тому його зашмаркане рябе личко, що стирчало з препишного хутряного коміра халата, застигло від переляку, а чорні мишачі очиці були розгубленими.
— Я готовий негайно сповнити бажання вашої величності, — сказав він самовіддано.
— Йдеться лише про кілька питань, любий муфтію, — мовив султан якнаймилостивіше. — Скажи–но, який справжній сенс вислову Пророка, що кожна людина після свого народження є мусульманином. Чи не означає це, що новонароджений у перші хвилини свого життя знайомий з основною формулою, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком?
Муфтій пильно втупився в султанове обличчя, намагаючись відгадати, що хоче почути володар, і, помітивши, що Пан Двох Святих Міст цілком однозначно киває головою і всім тілом, відповів:
— Ні в якому разі, мій султане. Новонароджений не може нічого знати ні про Аллаха, ні про Магомета, оскільки новонароджений є новонародженим.
— Але є мусульманином?
— Так сказав Пророк, — підтвердив муфтій.
— Ти кажеш: новонароджений є новонародженим, — наполягав султан. — Хоч це і правда, але для нас ще не все. Які основні властивості новонародженого?
— Новонароджений є чистим, — відповів муфтій. — Він нездатний на лихі вчинки.
— І все? — перепитав султан.
— Є ще дещо важливе, — сказав муфтій, і голос його затремтів.
— Що ж це?
Муфтій, не спроможний більше нічого вичитати з султанового обличчя, з відчаєм поглянув убік, туди, де стояв Гамді, й помітив, що історик показує пальцем на вуста й заперечливо киває головою.
— Новонароджений не вміє розмовляти, — полегшено видихнув муфтій.
— Чудово, — підсумував султан. — Новонароджений не розмовляє, тобто не обдурює. Отже, новонароджений чистий і не здатний на лихі вчинки та брехню. Чи не так?
— Точнісінько так, мій султане.
— Отож такими, за словами Пророка, є основні властивості мусульманина?
—- Так, основні, ваша величність.
— Важливіші, ніж повторювання релігійних догм?
— Так, важливіші, мій султане, — відповів муфтій, а оскільки йому вже стало зрозумілим, куди хилить володар, жваво заторохтів:
— Ільяс бін Юсуф Нізамі, що жив невдовзі після того, як помер Пророк, каже майже дослівно, що справжньою невірою є зовнішня, показна побожність, тимчасом як справжньою вірою є шляхетна невіра.
— Отож коли чужинець, не знайомий з нашими стосунками та звичаями, визнає і шанує єдиного Бога, але називає його не Аллах, а Пантарай, це не має значення?
— Практично не має, ваша величність, — сказав, зовсім оживши, муфтій, бо крижаний панцер страху та тривоги, що стискав його худі груди, тріснув. І провадив далі:
— Головне, щоб він був чистий і нездатний на підлість і брехню.
— І він може стати мусульманином, навіть не вимовляючи основну формулу: «Вірю, що Аллах є єдиним, а Магомет його пророком»?
Муфтій ошелешено мовчав, бо для нього ця кава була вже трохи заміцною.
— Чому він не вимовить цієї формули? — тихо запитав він.
— Бо не хоче, — буркнув султан. — Чи знаєш ти, тварюко, що значить, коли сильна й шляхетна особистість не хоче чогось зробити? Це просто–напросто означає, що вона цього не зробить і край. А чи ти чув, що молодий чоловік, про якого йде мова, називає свого Бога не Аллахом, а Пантараєм?
— То нехай скаже, — запропонував муфтій непевним голосом, — «Вірю, що Пантарай є єдиним, а Магомет є його пророком».
Султан повернув свої мигдалеподібні очі до Петра.
— Скажеш таке? Петр усміхнувся.
— Не скажу, ваша величність.
— Так я і знав, — мовив султан. — Нічого кращого тобі не спадає на думку, бараняча голово?
Муфтій, зовсім зніяковівши, трохи поміркував.
— То нехай ваша величність назве його почесним мусульманином, — запропонував він.
Султан обома долонями ляснув по стегнах.
— Це саме те, що я хотів почути! — скрикнув він. — А тепер, муфтію, будь уважним, нашорошивши вуха й розплющивши очі. Мій любий Абдулло, рабе, піднесений до сонця, ти, що прийшовся до вподоби моєму серцю й розуму, чоловіче чистий і нездатний на підлість і брехню, почесний мусульманине і перший представнику сану, званого Знання Його Величності, — перший і, я гадаю, останній, бо мені не видається можливим, щоб хтось після тебе зайняв цю посаду, — мій раднику й довірена особо, мова якого, забарвлена чужим акцентом, звучить для мого слуху як музика, що надихає і спонукує до роздумів, — адже ти бачив, який я бадьорий і веселий, — знай, що почесть, яку я надумав для тебе, — це найвища з усіх почестей, які є в моєму розпорядженні, а це вже щось та значить. Скинь халат.
Вражений Петр скинув свою сіру хламиду покутника і обвинуваченого, а тим часом султан, уставши, розстебнув діаманти, що слугували за ґудзики, струснув із пліч свій пречудовий халат, який сяяв коштовними каменями, як небо в ясну серпневу ніч, і накрив ним Петрові плечі. І відразу ж п’ятьма будівлями сералю поширилась новина, що велика Турецька імперія отримала на майбутнє нового володаря.
Частина третя
СТАМБУЛЬСЬКА ДЕФЕНЕСТРАЦІЯ[16]
ХАЛАТ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ
Якщо Петр, як ми згадували, прихильник libera arbitria, себто свободи людської волі, не визнавав у своєму житті нічого, що б можна було назвати мотивом повторення, і, отже, не бачив ніякісінького симетричного зв’язку між своєю тріумфальною аудієнцією у глави християнства, папи, що відбулася, за приблизними даними, майже шість років тому, і своєю не менш переможною аудієнцією у глави ворогів християнства турецького султана, він усе–таки не сумнівався, що тодішня ситуація по–своєму повториться й цього разу. Володарі, надто могутні й надто самотні у своєму винятковому становищі, легко спалахують, легко захоплюються, вдячні будь–кому, хто якось цікаво зможе визволити їх із неприродної нудьги владарювання, але так само легко й холонуть і тверезішають. І, як колись папа, засипавши Петра своїми милостями, наступного ж дня дипломатично і змудріло обрізав ці свої милості до такої міри, що це було схоже на те, що він їх відмінив, так само й тепер слід було чекати чогось подібного і від султана.
Такої ж думки був і Гамді–історик, до скромного дому й до чарівної чорнявої доньки якого Петр повернувся відразу ж після завершення своєї аудієнції в Того, Для Кого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. Учений історик вважав, що підвищення, отримане його зятем, надто несподіване, дике й неприродне, ба навіть химерне, щоб його можна було поважно й відповідним чином цінувати. Петр, мовляв, діяв неправильно, коли перед султаном дав волю своєму непристойному нахабству і не взяв прикладу зі свого тестя Гамді, який зважував кожне своє слово і радше мовчав, аби не мовити чогось, що згодом могло стати прикрим для нього, хоча і в нього свербів язик то від якоїсь дотепної репліки, то від переконливого аргументу. Він, Гамді, мовляв, заціпенів, коли Петр шпарив султанові у вічі свої дикі думки, нечувані перебільшення і єресі. Коли, наприклад, Петр сказав про те, що не вірить у Бога, Гамді буквально відчув, як у нього на голові піднімався тюрбан від волосся, що ставало дибки. Султан, нехай буде висловлено Аллахові подяку, щоправда, дозволив Петрові замакітрити собі голову шаленою балаканиною і в своєму затьмаренні неймовірно його відзначив, але важко передбачити, що станеться і що буде, коли думки в його голові знову вишикуються як раніше, а головне — і цього слід боятися найбільше, — коли він прислухається до коментарів ревнивих і заздрісних придворних, які юрмляться навколо нього і яких корколомний успіх Петра воістину позбавить сну. Він, Гамді–ефенді, відчуває від цього всього такий страх, що в нього в животі всі тельбухи крутяться і звиваються, мов клубок змій, і він міг би, нехай повірить йому пан зять, аргументувати ці свої неприємні відчуття і чорні передбачення десятками прикладів з історії.
Песимізм ученого історика, забарвлений наївно приховуваними ревнощами до зятевого успіху та соромом за свій промах, можливо, був перебільшеним, і Петр, хоча зі своїм знанням світу й людей мав би стояти вище за такі дурниці, сприймав тестеві докори без гніву, бо вважав негідним, якщо не безсоромним те, що старий пан спокійно і мовби вдаючи, що нічого не сталося, оминає ту обставину, що, якби Петр не повівся перед султаном саме таким чином, вони обоє, тесть і зять, можливо, вмирали б зараз повільною й болісною смертю на палі.
А мала Лейла, що б не казав її турботливий татусь і як би він не каркав, втупила в Петра свої очі, чорні як вельми темна й довга ніч, з виразом палкої відданості й шаленого захоплення. Вона знала дуже добре, бо якась пташка–щебе–тушка негайно цвірінькнула їй, що Петр не поводився перед монархом нерозважливо й необачно, як це хотів зобразити вчений Гамді–ефенді, а тямовито й чудово, і що її татусь, навпаки, діяв безглуздо й незугарно, отож вона була невимовно щаслива й така горда за свого чоловіка, що її маленькі груди здіймалися, мов після прудкого бігу, а Петрове обличчя розпливалося й віддалялося через її сльози захвату й невимовного щастя.