— Гадаю, що, якби на римській вулиці хтось раптом став навколішки й почав молитися, це викликало б загальний подив.
— Тоді навіщо ви дзвоните?
— Справжньою метою дзвонів, — — пояснив Петр, — є скликати людей до церкви.
— І кожен мусить туди йти, коли почує дзвін?
— Не кожен, — сказав Петр. — Відвідини храму є, так би мовити, справою добровільною. Хто хоче, той іде, хто не хоче, не йде.
Принц Мустафа заплескав у долоні, захлинаючись від блаженства.
— Оце віра, це мені до вподоби! — вигукнув він, і на його блідому дрібненькому личку виступив яскравий рум’янець. — Хто хоче, той іде, хто не хоче, той не йде. І хто хоче, той скаже так, як кажеш ти: та залиште ви мене в спокої, я не вірю ані в пекло, ні в небо і навіть у Бога. Тоді як наш брат мусить безперестанку цитувати Коран і читати Коран, а коли справляє малу нужду, мусить дбати, щоб не обприскатись, бо цим він учинить смертельний гріх і не потрапить на небо, так що віра нас переслідує й у вбиральні. Абдулло, охрести мене.
— Але чому ви наполягаєте на цьому, принце, чому? — скрикнув Петр майже з відчаєм. — Чому хочете стати християнином, якщо не чуєтеся правовірним мусульманином? Чому не атеїстом?
— А хто такий атеїст?
— Це той, ким я є, — пояснив Петр.
— Ні, ти християнин, — переможно сказав принц. — Ну, швидко, швидко охрести мене.
— Я вже пояснював вам, що я не священик.
Принц замружив ліве око, і його обличчя набуло виразу обізнаності й грайливості.
— Не думай, що я вже такий невіглас щодо вашої віри, — мовив він. — Наш верховний адмірал Алі–паша був християнином, перш ніж прийняв нашу віру, а канцлер скарбниці, паша Абедін, був євреєм, а чого вже він не знає про християнство, того взагалі не варто знати. І я їх розпитував, бо думка таємно стати християнином не виникла в моїй голові просто так, ні сіло ні впало тоді, коли ти стояв перед братом і розгортав перед ним свій павиний хвіст. Ти лише підтвердив, що мій задум слушний, але я почав цікавитись ним набагато раніше, з того часу, коли довідався про неймовірну річ, що ваші жінки ходять роздягнені.
— Роздягнені? — здивувався Петр.
— Так, — непевно повторив принц, вочевидь занепокоєний. — Чи, може, це неправда, що ваші жінки не закривають обличчя? Ти мене вбиваєш, Абдулло.
— Наші жінки не закривають обличчя, — сказав Петр.
— От бачиш! — переможно вигукнув принц.
— Але все тіло, крім обличчя, — вів далі Петр, — у наших жінок закрите одягом.
— Це мені байдуже, — мовив принц. — Головне, що обличчя у них оголені: та й що є в жінки кращого й жадані–шого за її обличчя, гладеньке, округле, безбороде? У що закохуються, коли закохуються: у ноги жінки? Чи в живіт? Нічого подібного! В її обличчя, а в нас його ніхто не сміє побачити, хіба що батько чи чоловік, і це осоружно. По–глянь–но сюди, на цю даму: чи ж вона не хвилює? А що ти в неї бачиш? Лише обличчя, а що хочеш побачити іще?
Принц, спираючись обома руками на край столу, ледве підвівся й побожно задивився на облуплений портрет святої Теодори. Лише тепер стало видно, яка спотворена його постать: нічого в нього не росло просто вгору, ні горизонтально, ні симетрично, все було на диво кривим. Праве плече на добру половину п’яді вище за ліве, стегна викривлені аж двічі — правим боком угору й уперед, — а про ноги неможливо було сказати, як вони ростуть: чи як «х», чи як «о», бо обидві в колінах були мовби надломлені вправо, отож він мусив широко їх разставляти, щоб втримати рівновагу, а крім того, він був малий на зріст, як дванадцятирічна дитина; маківка його голови сягала Петрові до середини грудей. Петрові мимоволі спало на думку, що принц, проголошуючи людське обличчя найпривабливішим у людині і зверхньо говорячи про її постать як про щось мізерне й нецікаве, на що взагалі не слід звертати уваги, має на це, неборака, свої слушні особисті підстави.
— Але ми розмовляли про те, що я питав поради в Мехмеда Алі й Абедіна, — провадив принц і одночасно, витягши хустинку, чистив темну пляму на лівш щоці святої Теодори. — І от серед інших я поставив їм питання, що робити, коли хтось хоче охреститися, а священика немає. І вони відповіли, що в такому випадку обряд хрещення може виконати будь–який дорослий християнин.
— Але ж у Стамбулі є християнські священики, — зауважив Петр. — Тут міститься резиденція греко–православного патріарха.
Принц засміявся.
— А ти уявляєш собі, яка б зчинилась метушня, коли б я, брат султана Османської імперії, звернувся до греко–православного патріарха, щоб він мене охрестив? Тоді б уже казали, що я не тихий, а буйний мешуге, і мене б замкнули в Чорній вежі, й Чорногорець наказав би таємно задушити мене. Знаєш слово «мешуге»? Я почув його від канцлера скарбниці, і воно сподобалося мені, бо звучить так чудово по–європейському. То що? Хоча священики тут є, вони неприступні для мене, а це те саме, що їх нема, та я й не хочу стати греко–православним християнином, а тим вашим, римським, таким, як ти. Ну, давай, давай, охрести мене без зайвих слів, бо інакше я зчиню ґвалт, що ти на мене напав і робив мені аморальні пропозиції, а Чорногорець і братусь ще й подякують мені за це, бо вони, як ти добре знаєш, шукають привід, щоб посадити тебе на палю.
Петр розлютився.
— Весь час мені погрожують, що настромлять на палю, це вже стає нудним і втомливим. Ви, принце, зажадали від мене дивної і делікатної послуги, що мене вельми збентежило, отож не дивуйтеся, що я розгубився і не знаю — задовольнити ваше прохання чи ні. Але будьте певні, що в жодному випадку мене не змусять до цього погрозами і шантажем.
Почувши ці слова, малий принц ще більше поменшав.
— Ну, ну, — сказав він примирливо й погладив Петрове передпліччя. — — Не гнівайся, я хотів сказати зовсім інше
і звичайно не зробив би тобі такого свинства, адже знаєш, що ти мені симпатичний. Охрести мене, я мрію про це.
— Це вже звучить краще, — мовив Петр.
Він відкрив флакон і принюхався, тоді трішки налив на долоню й лизнув. Зробив так через обережність і за звичаєм свого насиченого пригодами життя, сповненого несподіваними поворотами. Його б ніскілечки не здивувало, якби в пляшечці — з тієї чи іншої причини — виявився смертоносний луг чи інша сильнодіюча отрута. Але нічого подібного. В пляшечці справді була чиста вода.
— Охрести мене, бо я прошу тебе про це, — вів далі принц. — Охрестиш?
— Гаразд, — відповів Петр. — Скиньте тюрбан і схиліть голову.
Принц поклав свій маленький тюрбанчик на край столу і, зашарівшись мов наречена, що вперше переступає поріг подружньої спальні, схилив голову на кволі груди. Петр вилив кілька краплин води на маківку його курячої голівки, що поросла коротко обстриженим ріденьким волоссям, і глухо промовив своєю рідною чеською мовою:
— Чиню це задля миру твоєї душі, нещасний принце, і якщо це дасть тобі хоча б єдину мить полегшення, вважатиму, що недаремно. Охрестити тебе я не можу й не хочу, та цього й не потрібно, бо цілком вистачить ілюзії, що твоє безглузде бажання виконане. Зрештою, я навіть не цілком певен, що це бажання справді безглузде — ти просто віриш, що в цьому знайдеш порятунок і заспокоєння, а кожна віра непевна й хистка, бо якби вона не була непевною й хисткою, то була б не вірою, а впевненістю: а людський світ, складений лише й виключно з істин, досі не народився. Якщо в тому, буцімто віра зціляє, є хоч трохи правди, то хай вода, якою я полив твоє волосся, освіжить не лише твою маківку, але й твоє серце. Хай буде так.
І Петр, коли закінчив говорити, відступив від принца. Принц іще мить стояв з похиленою головою, а далі випростався, якщо при його фізичних вадах можна так сказати, випростався, і поглянув на Петра своїми фанатичними очима.
— Це все? — запитав він.
— Так, принце, це все.
— Від цієї миті я християнин?
— Так, від цієї миті ви християнин.
— А якою мовою ти говорив наді мною?
— Церковною латиною, принце, вельми відмінною від латини класичної.
Принц хвилину мацав по столу, мов сліпий, тоді знайшов тюрбан і насунув його на голову.
— Я вже не боюся пекла, — сказав він з усмішкою.
— От і гаразд, принце.
— І відчуваю в серці такий приємний холод, як людина, що лежить у спекотний день на траві в затінку фігового дерева.
— Я радий це чути, принце, — сказав Петр.
Поставмо ж зараз собі запитання, перш ніж читач висловить його на свій страх і ризик, як же це так, що Петр, чоловік наскрізь правдомовний, зміг так спокійно й холоднокровно ошукати нещасного принца. Ану лиш уявімо собі, що принца Петр не ошукав, бо принцове уявлення про християнство було таким абсурдним, що цю абсурдність уже неможливо було нічим перебороти: і чи не було його вперте бажання, щоб Петр охрестив його, нічим іншим, як проявом особистого бунту затюканої постійною загрозою смерті істоти проти ядучої і самозакоханої автократії мусульманського світу, в якому він, принц, животів, страждав і відчував зневагу. І Петр цілком і до кінця виконав його волю, тому несправедливо було б твердити, що він його ошукав і обманув, просто кажучи, обдурив. Петр, як ми знаємо, був невіруючий, але не був такий бездушний і цинічний, щоб при комедії хрещення, яку його змусив зіграти принц, ужити автентичної формули ритуалу хрещення — хоча його погляди були най поступовішими, він усе одно був сином своєї доби, щоб дозволити собі пародіювати слова, які люди сотні й сотні років вважали важливішими навіть за життя, — якщо, звичайно, хто знає, тут не відіграло головну і справжню роль те саме міркування, яке колись не дозволило йому визнати засаду етикету, що королеви не мають ніг, або, зовсім нещодавно, проголосити, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком. Тому він запропонував принцові, як це сам пояснив своєю рідною чеською мовою, лише ілюзію містичного посвячення, точнісінько як смертельно хворому ми пропонуємо ілюзорну надію на швидке одужання. Та й врешті–решт зараз не йшлося ні про що інше, як про так звану pia fraus, святу брехню, а права на святу брехню не можна відібрати навіть у найзапеклішого поборника правди.
Принц стояв, спираючись на стіл з портретом імператриці Теодори, і всміхався.
— Я вже не вірю ні в Аллаха, ні в жодного іншого Бога, — сказав він тихо. — Саме так, як ти.
— І правильно, принце.
— Хіба що в Пантарая, котрий осягає розумом усе, — провадив далі принц.
— Якщо ви наполягаєте, принце, нехай і так.
— А коли я цитуватиму Коран, робитиму це лише устами.
— Оце мудро, принце, — зауважив Петр. — Але тепер, коли я задовольнив ваше бажання, прошу вас провести мене на засідання Ради.
Принц настільки заглибився в себе, що потребував чимало часу, щоб зрозуміти, що і хтось інший на світі також може чогось забажати.
— Навіщо тобі туди? — спитав він. — Вони тебе вб’ють.
— Я боротимуся за своє життя, — мовив Петр. — Я ніколи не робив нічого іншого, отож тепер це для мене не новина.
— Але я гадаю, що досі ти ніколи не стояв сам проти всіх яничарів, скільки їх є. А це наймогутніше військо світу.
— Що поробиш, — сказав Петр.
— Ну що ж, ходімо, — мовив принц. — Я заведу тебе туди, якщо ти так наполягаєш. Але знай, що, коли в тебе почнуть забивати палю, я плакатиму по тобі.
Він узяв Петра за руку і, важко хилитаючись на кривих ногах, повів його в глиб коридорів.
БАК
Дорога вела з напівтемряви в темряву і з темряви у півморок, східцями вгору і східцями вниз, вигиналася дугою ліворуч і різко звертала праворуч, при чому неясний відгомін людських голосів, який ще раніше почув Петр, поступово ставав виразнішим. Дорога, хоча й була недовгою, забрала багато часу, бо принц насилу волочив ноги, спираючись на стіни й відпочиваючи що три кроки. Нарешті вони підійшли до вузьких, низьких дверей, про які принц пошепки сказав, що це особистий вхід до парламентської зали.
— Сюди ходжу лише я, — сказав він і обережно, щоб вона не зарипіла, натиснув стару бронзову клямку. Коли двері прочинилися, Петр почув голос султана, який саме казав, що цього вже не можна більше терпіти і що настав час, коли підступному персові треба як слід дати по руках.
— Бак! — вигукнули чауші.
— Пан Двох Святих Міст прийшов до важливого рішення, яке вся імперія привітає із задоволенням, — мовив інший голос. — І з радістю сприймуть його мої хоробрі воїни, заспокоєні новиною: жалюгідні дні того, що виліз із каналізації, вже лічені.
«Ач, Чорногорець», — подумав Петр і прослизнув за принцом до зали, на цю слизьку арену невідомої йому орієнтальної політики. Принц тим часом відсунувся, мов поранений павук, убік, на своє потайне місце, в куток за кріслами брата–султана та його візирів і високих сановників, які, ми вже згадували про це, засідали на чолі зали, займаючи всю її ширину, спинами до вікон, що виходили на Босфор. Справа і зліва уздовж стін, півколом до високих сановників, трьома–чотирма тісними рядами стояли чауші; за плечима цих чаушів і опинився Петр, коли, покинутий принцом, зачинив за собою двері, оббиті з боку зали такою самою тканиною, як і стіни, блакитним оксамитом із золотими зірками, і через це майже непомітні. Посеред зали, як завжди, лежала чимала купа мішків з грошима для виплати жалування. Четверта стіна навпроти трону, в якій був головний вхід, сьогодні прикритий сріблястою тканиною у складках, що спадала від самої стелі, була порожньою.
— Треба, — пролунав хрипкий старечий голос, — треба, треба…
Промовець помовчав, очевидно обмірковуючи, що треба; присутні ввічливо чекали.
— Треба, — провадив за мить голосок, — приділити цьогорічному святкуванню урді щонайбільшу увагу… щоб воно було якнайповнішим… щоб ворогів охопив смертельний страх, перше ніж розпочнеться похід.
«Oгo, — подумав Петр. — Коли я стану володарем вашого війська, то припиню всі ваші святкування урді».
Що ж, ця думка — якщо врахувати, що зародилась вона в голові людини, жалюгідні дні якої були вже лічені, — вельми смілива.
Святкування урді, дозволимо собі пояснення, було традиційним військовим парадом, поєднаним з народним гулянням неймовірного розмаху, яке влаштовувалося на початку кожного воєнного походу.
Потім розпочалися дебати про необхідність термінового виклику всіх допоміжних корпусів з усіх західних провінцій: з Алжіру, Тунісу і Тріполітанії включно, та про те, де ці сили мають зосередитися і долучитись до регулярних частин війська османської армії. Петр нудьгував і почував себе загубленим, зайвим і очманілим, стоячи за плечима чаушів, які уважно прислухалися, день був спекотний — і крізь відчинені вікна, за якими палало південне небо, у залу проникав лінивий, пекучий вітерець. Він міркував, як вибратися з цієї ситуації, принизливої для нього, бо ж він звик перебувати в центрі загальної уваги, а тут незнайомий чауш, що стояв перед ним, мабуть, відчувши за своїми плечима якусь нетерплячку й неспокій, озирнувся через плече і, побачивши Петра, знову байдужно відвернувся.
Та майже відразу в його прикритій тюрбаном голові щось ворухнулось, і він, збагнувши розумом, кого саме побачили його очі, озирнувся знову, щоб пересвідчитись, що не помилився; переконавшися ж, що очі не обманули його, безгучно, лише порухом уст, вимовив слівце «бак», хоча султан протягом останнього часу не сказав нічого гідного уваги. А чауш, несподівано схвильований, штурхнув ліктем свого найближчого сусіда і щось прошепотів йому, після чого і цей сусід озирнувся, і його обличчя, спочатку байдуже, витягнулось від подиву, а вуста також ворухнулись, нечутно складаючися спочатку в губну «б», далі розімкнулися, щоб пропустити дифтонг «ак». Третій чауш, зацікавлено озирнувшись, лише знизав плечима, показуючи, що чудернацький птах, про якого генералісимус яничарів саме казав, що його жалюгідні дні лічені, не цікавить його; але четвертий чауш, що озирнувся на Петра, розбурханий хвилюванням своїх друзів, сказав «бак» ледь не на повен голос. Тоді озвався суворий військовий голос, який, безперечно, належав Чорногорцеві: