Перстень Борджія - Владимир Нефф 8 стр.


Петр постукав циркулем по розтрощеному дзвіночку, що стояв на його столі, і сказав служникові, який одразу з’явився, що Еміненція бажає відплисти назад на материк.

ГЕРЦОГИНЯ–ВДОВА

Зворотна подорож з острова Монте К’яра до Ріміні знову на галері «Буцентаврус» — хоч і тривала дуже довго, бо сприятливий під час припливу вітер був несприятливий при відпливі, тому довелося скористатися веслами, — була повчальною, адже юний кардинал отримав можливість хоча б краєм ока зазирнути до особистих справ мужа такого сильного й могутнього, як граф Монте К’яра. Річ у тім, що веслярі веслували так мляво, ліниво й недбало, що це помітив навіть юний кардинал, хоча він і був особою духовною, далекою від світських справ. Люб’язний лоцман, який знову супроводжував його, дав суперечливе на перший погляд пояснення. Мовляв, веслярі погано веслують тому, що вони не галерники, прикуті за злочини до веслярської банки, і над ними не ляскають батоги наглядачів, а вільні люди, яким щедро платить його милість пан граф. Як вільні люди, вони завжди невдоволені, посилаються на одноманітність і виснажливість своєї роботи, вимагають усе більшої і більшої платні, причому працюють усе гірше й гірше, а його милість пан граф глухий до порад своїх найближчих помічників послати під три чорти цих безсоромних здирників і закупити на вільному східному базарі чорних невільників разом з кайданами і нагаями зі шкіри бегемота. Про таке його милість пан граф не хоче навіть слухати; це, мовляв, суперечить його моральним засадам. Ну, що ж, хто хоче мати свої моральні засади, мусить за це платити.

«Отакої, — подумав юний кардинал, невідомо чому втішившись. — Як видно, гроші це ще не все; хто хоче як належить використати й витратити свої гроші, мусить відкинути будь–які моральні вагання і не повинен гребувати нагаями». Бажаючи витягти з люб’язного лоцмана чим більше цікавої інформації, він запитав, як пан граф нагромадив таке багатство, що дозволяє йому будувати військові кораблі, моли, мури й вежі, але цього разу перебрав мірки; виявилося, що люб’язний лоцман у цій справі так само неговіркий, як і його пан, — недоречне питання, яке поставив юний кардинал, змусило його насупитись і втягнути голову в плечі, так що він став схожим на черепаху, яка саме вирішила сховатися у своєму панцері.

— Його милість пан граф найсправедливіша людина, його гаряче люблять усі люди, що йому служать, — пихато сказав він.

— За винятком веслярів, які ріжуть його без ножа, працюючи нижче усякої критики, — зауважив юний кардинал.

— Несумлінні скрізь знайдуться, — відповів тепер уже геть нелюб’язний лоцман.

І це було останнє, що почув від нього юний кардинал. Далі йому не вдалося видобути з лоцмана жодного слова.

Настав пізній вечір, і запала темрява, коли екіпаж юного кардинала, чудово відполірований у стайні графа ді Монте К’яра в Ріміні, під’їхав до Страмби, але вчений аскет патер Люго ще був на ногах; чернець, який чатував у південному крилі герцогського палацу, біля так званої Рицарської зали, повідомив юного кардинала, що достойний отець просив його Еміненцію відразу після повернення завітати до його кабінету.

Коли юний кардинал увійшов до його канцелярії, учений аскет патер Люго стояв за своєю конторкою і з вельми зосередженим виразом на повному обличчі писав напевно щось суворе, непримиренне й похмуре, в кожному разі, невеселе, може, рапорт Святому Отцеві, що містив серед іншого скаргу на байдужість і нездатність титулярного намісника Страмби, кардинала Джованні Гамбаріні. Ця нестерпна думка зринула в голові юного кардинала, тільки–но він почув скрипіння пера вченого аскета, і відразу подіяла на нього так сильно, що в нього потерпли ноги й закрутило в шлунку; прагнення позбутися цього всього, передусім власної сутани, стати під прапором Петрового атеїстичного раціоналізму і знову здобути його приязнь, повагу й довіру охопило його, мов гарячка після сонячного удару. Петр міг бути спокійний; не знайшлося б рук завзятіших для того, щоб здійснити потрібну йому незначну приятельську допомогу, ніж були цієї миті руки Джованні Гамбаріні.

Коли увійшов юний кардинал, учений аскет перестав писати, але свого пера, застромленого в дерев’яну ручку, не відклав.

— Ну, Illustrissime? — сказав він. — Рядий бачити, то ви повернулися зі своєї подорожі здоровий і спокійний, гадаю, що й сама подорож була спокійна.

— Так, спокійна, — відповів юний кардинал.

— І про що ж ви довідалися?

Юний кардинал відповів з уїдливою іронією, зовсім незвичною для нього, відколи він почав ходити в пурпурі і принижуватись:

— Поки йдеться про спасіння душ острів’ян, які всі служать графові ді Монте К’яра, я можу не турбуватися, бо вони там мають власного пастиря, такого собі отця Маріо Шімека.

Ученому аскетові не було важко відбити цей нерозважний і необачний випад юного кардинала.

— Приємно це чути, — привітно сказав він, — хоча мушу признатися, що спасінню цих душ я не надавав великого значення, оскільки навіть приблизно не уявляв собі, що острів населяють не лише морські чайки, ящірки і кролики, але й, як ви кажете, людські істоти; ідея здійснити цю подорож виникла, Illustrissime, з вашої власної спасенної запопадливості й цікавості.

— Бо ми з тітонькою Діаною читали того листа від графа ді Монте К’яра, — скромно відповів улещений кардинал.

— Саме так, — підхопив учений аскет патер Люго. — Я гадаю, що передусім ішлося про графа ді Монте К’яра. Як мені видається, головною метою вашої поїздки було задовольнити бажання вашої доброчесної

1

тітоньки, яка прагнула встановити суспільно–дипломатичні стосунки з романтичним і таємничим володарем того острова. Ану лиш: розмовляли ви з графом ді Монте К’яра?

Юний кардинал ступив ще крок до конторки вченого аскета, випростався й підніс підборіддя, намагаючись приборкати своє збудження, від якого борлак в нього на шиї почав ходити туди–сюди.

— Так, я розмовляв з ним, — відповів він, — і, поза всяким сумнівом, упізнав у ньому Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я.

Ми бачимо, що він дослівно повторив формулювання, яким дозволив йому скористатися Петр; це може послужити нам доказом, що його рішимість виконувати накази Петра і дбати про його інтереси була щирою й міцною.

— Поглянь на нього, — тихо сказав учений аскет патер Люго. — Це, мабуть, було для вас жахливою несподіванкою.

— Так, дуже жахливою, — відповів юний кардинал.

— А чого ж це він, Illustrissime, не здійснив обіцяної вам помсти?

Юний кардинал почервонів.

— Пес, який голосно гавкає, не обов’язково кусає, — відповів він. — Петр Кукань — це фанфарон і базіка, але, по суті, він боягуз. Досить було йому нагадати, що — як ви самі казали — я стою лише на дві сходинки нижче від самого Господа, і руки, які він уже простягав до мене, опустились. Коротше кажучи, велич церкви, чиїм представником я є, позбавила його відваги й сил.

— Тим краще, — сказав учений аскет. — Перш ніж ви підете відпочивати, Illustrissime, було б добре, щоб ви постукали у двері вашої доброчесної тітоньки: не виключено, що, незважаючи на пізній час, вона досі чекає на вас.

Ще вимовляючи останні слова, вчений аскет знову взявся писати свій напевно суворий і непримиренний рапорт.

Герцогиня–вдова Діана не лише чекала на юного кардинала, але й, на диво, досить докладно знала про все, що він сказав ученому аскетові: стіни та двері старої резиденції герцогів явно мали надто чутливі вуха. Зусібіч оточена своїми безпорадними придворними дамами, яких, щоправда, залишилося лише п’ять і які зберегли їй вірність головним чином тому, що кращі їхні літа давно вже відшуміли, тож вони були змушені задовольнитися скромним становищем служниць за житло і страву — отож зараз, оточена своїми наляканими придворними дамами, які несли до неї все, що хоча б віддалено нагадувало медикаменти, наприклад, пахучі олії, нашатирний спирт, чемерицю, воду для полоскання й нюхальну сіль, махали простирадлами, щоб нагнати їй до легенів повітря, натирали тіло, скроні й зап’ястя, витирали очі та ніс, умовляли її зворушливими словами, виказуючи безмежну любов до неї, герцогині, яка їм, придворним дамам, саме тому, що вони так палко люблять її, завдає своїм стражданням величезної муки. Герцогиня–вдова Діана, лежачи у шезлонгу, то мліла, то знову приходила до тями, а приходячи до тями, стогнала, плакала, задихалася й била себе кулаками по обличчю, заламувала руки й верещала, невиразно волаючи: «Він! Весь час він! Нікого, крім нього! Знову він! І він багатий, а я бідна! Це через нього у мене з цілого двору залишилися тільки ці сухорляві кози у перелицьованих сукнях! А я від нього, убивці моєї власної дочки, приймаю цього напахче–ного аркушика, я з ним панькаюся, мовби то було слово Боже, я милуюся його тактом і стилем, я домислююсь, хто б це міг бути, той граф ді Монте К’яра? Який переможець турків, молодий принц, іспанський гранд чи король із казки ховається за цим ім’ям? А це ж Кукан, Кукан, барон Диявол з Убивайків, прокляття роду д’Альбула, злидень і мерзотник! Куди ж ти забрав мою Bianca matta, падлюко?»

Отак нарікала Діана й жалілася знову і знову, виявляючи кожним своїм словом, що були часи, коли вона була кимось зовсім іншим, ніж герцогиня. І коли юний кардинал Джованні Гамбаріні, постукавши, з’явився на порозі, розлючена вдова хутко підвелася й сіла; це була неабияка фізична вправа, якщо зважити на те, що вона не з наймолодших. Потім крикнула юному кардиналові:

— Чому ви з порожніми руками? Чому не несете за волосся його відрубану голову?

Юний кардинал у товаристві тітки, хоч якпш позлюченою вона була, почував себе набагато вільніше, ніж у присутності стримано–ввічливого вченого аскета патера Люго, так само як і з усіх приміщень старого герцогського палацу він найохочіше бував у кімнатах її особистого appartamento, бо це appartamento єдине, як ви, сподіваюся, вже зрозуміли, лишилося неторкнутим грабіжницькими веселощами страмбського люду, отже, безсумнівно, що лише вельми спостережливе й критичне око могло помітити тут загальний занепад, бо зовні усе залишалося таким само гарним, як за найкращих герцогських часів: стіни, як і раніше, були завішані гобеленами, які ткали за ескізами самого Рафаеля Санті, продавлений паркет прикривали килими стриманих кольорів, а місця, де ці килими були вичовгані, закривали вишукані м’які меблі, місця ж, де оббивка тих вишуканих меблів витерлася, а то й зовсім протерлася, були замасковані недбало розкиданими подушками й ковдрами. Отож у цьому розкішному середовищі, як ми сказали, в якому зріла краса його тітки сяяла, мов діамантова діадема у шовковій глибині шкатулки, юний кардинал, як згадувалося, почувався найвільніше, найбільше самим собою, паном Кимось, більше того, почувався Гамбаріні. Тому його не лише не злякало її волання про помсту, але він навіть знайшов у собі досить винахідливості, щоб спробувати все як належить обернути на жарт. Юний кардинал сказав:

— У мене є щось краще, люба тітонько. Ось тут у кишені лежать його відрізані статевий орган, вуха й ніс.

І поплескав кінчиками пальців по правому боці.

Це був жарт, треба визнати, блискучий, але такий по–чоловічому грубий, що делікатні жінки, перед якими він його промовив і яких мав розважити, його не зрозуміли, а сприйняли поважно: придворні дами з вереском утекли до найдальшого кутка покою, де збилися до купи, повитягавши зморшкуваті шиї й жадібно порозплющувавши очі, а герцогиня–вдова з порожевілим лицем спустила ноги з канапи, на якій сиділа.

— Невже, — мовила вона з зацікавленням. — І хто б ти про вас сказав, що ви такий молодчина. Покажіть.

Юний кардинал злякався. «Боже ж ти мій, це неможливо», — подумав він.

— Та що ви, тітонько, — сказав він, даремно намагаючись усміхнутися, — чи ж ви не розумієте жартів. Як би це я, духовна особа, міг позбавити свого ласкавого й уважного господаря того найціннішого, що він має?

Безнадійно вимовляючи ці слова, він помітив, як обличчя тітоньки і придворних дам видовжуються від розчарування.

— Чи не були б ви, люба тітонько, такі ласкаві й не попросили своїх дам залишити нас віч–на–віч? Я маю вам сказати дещо секретне.

Герцогиня–вдова мовчки, недбалим жестом, мовби відганяючи муху, випровадила своїх дам з покою. Вони потяглися, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну. Зовсім не дбаючи про вимоги етикету. Щоправда, часи, коли страмб–ський двір мав свого власного maitre des ceremonies[10], належали, як каже поет, до безповоротного минулого.

— Ну, кажіть, — мовила герцогиня–вдова юному кардиналові. — Що ж секретного ви хочете мені повідомити? Що мені скажете такого, що могло б мене зацікавити?

З цих слів овдовілої герцогині війнуло такою холодною погордою до істоти, яка видає себе за чоловіка, але не може заклятому ворогові відрізати ні голови, ні чогось іншого, ще й дозволяє собі з цього приводу вульгарні жарти, що юний кардинал міг би надовго занепасти духом, але він, на щастя, саме був надто зайнятий, щоб з належною увагою слухати мову своєї тітоньки: навшпиньках, тітчин голос притлумлював його ходу, він підійшов до дверей у сусідню кімнату і різко їх відчинив. Дві придворні дами, скрикнувши, впали головами у кімнату, третя, четверта і п’ята втримали рівновагу і кинулися навтіки, розгублено повискуючи, цвіркочучи й підносячи сукні, наче збираючись перестрибувати через калюжі.

— Ідіть ви усі під три чорти, — сказав юний кардинал. — А якщо я застукаю ще хоч одну з вас, що підслуховує, тозвелю прилюдно відшмагати і поставити до ганебного стовпа, обмастивши медом.

— Еге, племінничок може бути гострим, мов меч, але тільки з такими безсилими старими клячами, — кинула герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову підійшов до її шезлонга.

Сплівши пальці, він напівприсів, напівуклякнув біля її ніг.

— Люба, кохана тітонько, — зашепотів він, — ради Бога, облиште ці шпильки, притлумте неприязний тон і пам’ятайте, що ми пливемо в одному човні і що цей човен не відзначається надмірною надійністю. Уранці лист Петра сповнив вас таким оптимізмом, що ви почали говорити про наші сьогоднішні злидні й залежність як про щось минуще: отож знайте, що ви не помилилися і що ми можемо виплутатися з цієї нужди, але тільки тоді, коли потягнемо за одну шлею з Петром.

— Ніколи! — вереснула герцогиня–вдова, і груди її здійнялися мов вітрила, що вхопили вітер. Юний кардинал відразу підхопився, знову тихцем підійшов до дверей сусіднього покою, аби глянути, що роблять придворні дами. Тепер вони поводилися належним чином: спокійно сиділи на лаві біля протилежної стіни й, непорушні, освітлені лише зірками, виглядали як сомнамбули, що повсідались на гребені даху, випадково зустрівшись на нічній прогулянці.

— Не кажіть «ніколи», тітонько, доки не знаєте, про що йдеться, — зашепотів юний кардинал, повернувшись до герцогині. — Ми справді можемо одержати все, чого нас позбавили, — гроші, славу й силу, якщо допоможемо Петрові здійснити його певні плани.

— Ніколи! — скрикнула герцогиня–вдова ще голосніше, ніж спочатку. Юний кардинал знову схопився на ноги й цього разу нечутно рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. За ними, уважно підслуховуючи, стояв чернець, який раніше чатував у Рицарській залі.

— Це що таке? — накинувся на нього юний кардинал.

Чернець випростався і незворушно відповів:

— Прошу вашу Еміненцію ласкаво вибачити. Я почув крик і злякався, чи не трапилося тут чогось лихого.

І, вклонившись, відійшов.

— Які ж це певні плани у того мерзотника? — запитала герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову повернувся до неї.

— Він хоче об’єднати Італію, — відповів юний кардинал.

— Тільки цього нам бракувало, — сказала герцогиня. — Звісно, саме цього.

— Далі хоче об’єднати всі народи під корогвою атеїстичного раціоналізму, — вів далі юний кардинал. — Або раціоналістичного атеїзму, не пригадую, як він це формулював.

— Не зважайте на деталі, — кинула герцогиня–вдова. Юний кардинал провадив далі:

— Задля цього він мусить скинути й ліквідувати папство як джерело забобонів, гноблення, темряви і злиднів.

Запопадлива схвильованість його голосу залишила герцо–гиню–вдову цілком холодною.

— Так, — сказала вона. — І що далі?

— А далі він хоче розгромити турків.

— Ну, що ж, — підсумувала герцогиня–вдова. — Це все зрозуміло. Я не можу зрозуміти лише одного: яка роль у цьому всьому припадає нам і як ми, за вашим власним висловом, маємо заробити свої гроші, славу й силу.

— Це дуже просто, — відповів юний кардинал і прошепотів герцогині на вухо про незначне завдання, доручене йому графом ді Монте К’яра, виконання якого буде ще простішим, якщо вона, його кохана тітонька, буде біля нього і сприятиме йому — а особливо коли надійде мить палацового перевороту — своєю присутністю, радою і допомогою. Від успіху цього перевороту залежить усе; відчинити брами Страмби буде вже дрібницею. Ну, тепер тітонька втаємничена у все, і юний кардинал твердо переконаний, що цей дотепний план їй подобається.

— Так, подобається, — кинула герцогиня–вдова.

Назад Дальше