З цими словами Георг відчув, що його страх перед смертю на вогнищі остаточно розвіявся. На бенкеті, який відбувся на закінчення церемонії, він наївся досхочу. А коли в обідню пору поверталися з тіткою та Малією додому, хлопець сміливо і впевнено озирнувся. Хатину покривав справжній, на два скати, з фронтоном, дах, що майже плоско спускався на обидва боки. Шкіряні стіни закріплені планками і жердинами, а прямо над дверима намальована червона черепаха.
Георг не вірив своїм очам. Він ніби знову побачив сокиру, що лежала на столі у батьківській дерев'яній хаті. Швидко глянув на держак свого томагавка: і там також виблискував свіжою червоною фарбою овал з шістьма крапками навколо.
Хлопець збентежено переступив поріг Довгої Хати. Він був у роді Черепахи.
Георгові довелося вдруге вчитися ходити, тому що він спотикався на кожному кроці. Хлопець повинен був, наче маленька дитина, наново пізнавати світ, сповнений незнайомих запахів і звуків, знарядь і робіт, жестів і слів, світ, у якому він блудив, поки буденне життя села стало йому близьким і зрозумілим.
Ніколи не забуде він перших вражень нового буття: темна хата з запахом диму і дров, заколисуючий стукіт товкачів у ступі, приглушене булькання води в тикві і дзвінкий крик дітей, що вигукували його індійське ім'я: «Голубий Птах! Маленький Голубий Птах!»
У новий світ довелося вступати з труднощами і навпомацки одразу ж після прийомної церемонії.
Хлопець, наче вжалений, підхопився з порога кімнати, де він, щось обмірковуючи, нерухомо сидів після обіду, бо до вогнища підійшов індієць з хижим обличчям і сів, як свій.
Георг вибіг з дверей і надворі почав шукати Малію, але не знайшов. Хлопець поки що ніяк не міг збагнути, чого все ж таки треба його старому знайомому від роду Черепахи. Гупання маїсової ступки покликало Георга назад, до хати. Він одразу ж прошмигнув до тітки, яка дозволила йому кілька разів гупнути товкачем. Ого, який важкий! У хлопця незабаром віднялися руки. Зголоднілий, він пішов слідом за своєю захисницею в хату.
Вона вишкребла великий казан, наповнила його водою та крупою і знову повісила на поперечну жердину, що трималась у дерев'яних розвилках над вогнем. Хлопець з нетерпінням чекав приготувань до вечері, але ніхто навіть і не збирався готуватись. Індієць узяв миску з залишками каші, з'їв майже половину і ліг на лаві. Тітка нічого не їла. Вона вже збиралася лягти спати, і коли прийшла Малія, поправила хутра і, мов блискавка, і зникла під своєю матою. Уся сім'я спала на широкій лаві, що тяглася кругом попід стінами.
Георг жадібно глянув на казан і розчарований поповз на свою постіль з ведмежого хутра, скинув легінги, що муляли весь день, і сорочку. Важкий клубок підкотився йому до горла. Був би він зараз у Рейстауні!
Хлопець задрімав, але від голоду незабаром знову прокинувся. «Може, розбудити Малію?» Дівчинка лежала під стіною, навпроти нього. Зрештою бурчання в животі дойняло настільки, що Георг встав і почав тихенько пробиратися до Малії. Дощечки, які служили у комірчині підлогою, заскрипіли, він обережно опустився на коліна і беззвучно посувався далі.
В останніх відблисках вогню знайшов дівчинку. Її голова, схилена трохи набік, лежала на заячій шкурці, набитій мохом. Пасмо волосся спадало на обличчя, а з-під легкої рогозової мати виглядало кругленьке плече з вузликом од кофти.
Георг посмикав за мату. Тихеньке дихання вмить урвалося, з'явилась рука, змахнула пасмо волосся, і двоє чорних очей запитливо глянули на нього. Хлопець прошепотів:
— Малія, я дуже хочу їсти.
— Їсти? От дурненький, бери та й їж!
— А хіба можна самому брати? У мене сьогодні з обіду ще й рісочки не було в роті.
— З самого обіду?
Дівчинка підвелася.
— Ходімо, — сказала коротко і пішла до вогню. Вона вхопила чогось пальцем у казані, покуштувала і скривилась. Потім повернулась до другого, що висів на штанзі. Це була велика мідна посудина з дужкою.
Георг ще раніше звернув увагу на те, що, крім тітки, ще якась жінка варила на вогні і користувалась цим самим казаном. Малія покуштувала з нього їжу, і, здавалось, була задоволена, бо наповнила нею миску аж до країв.
— Малія, це ж не наш казан!
— Але ж ти голодний!
— Авжеж.
Георг вагався. Батьки завжди твердили, що красти — великий гріх, а чи й у цих червоношкірих розбійників так?
Це слово боляче вразило його. Хіба ж Малія розбійниця? Вона зовсім на них не схожа.
— Ну так їж, — перебила дівчинка його думки. Хлопець жадібно припав до маїсової каші. Малія присіла навпочіпки і підклала дров, щоб крупа за ніч упріла.
— А чому ти не поїв раніше?
— Я думав, що їстимемо всі разом.
— Усі разом? Хіба білі їдять усі разом?
Георг кивнув. Малія мало не розсміялася вголос, але своєчасно затулила рот рукою.
— У нас спочатку їдять чоловіки, потім жінки й діти. Але тільки в обід. А в інші години — хто коли захоче. Треба тільки підійти до казана і взяти. — Дівчинка ще більше понизила голос. — А знаєш, дядя Димний День їсть дуже часто, і тьотя потім свариться.
Незвичайне ім'я ніби застряло Георгові у вухах.
— Дядя Димний День? Хто це?
Малія показала на кімнату, біля задньої стіни якої спали дорослі.
— Ну, он той дядько!
Вона вжила індійське слово, але хлопець зрозумів, що мова йшла про шуліковидого.
— А я думав, що це твій батько.
Дівчинка знову затулила рукою рот, щоб не розсміятись.
Якби Георг уже тоді знав мову ірокезів, він зрозумів би, що це чуже слово означає «материн брат». Але Георгові треба було спочатку з'ясувати, що перед ним не сім'я з батьків і дітей, а що Димний День — дядько Малії по матері, що тітка зветься Кругла Хмара і що за перегородками в цій же хаті живуть ще дві сестри тітки Круглої Хмари з своїми сім'ями.
Малія пожвавішала, її обличчя потемніло. Вона, здається, добре все знала про всіх мешканців хати.
— Старша сестра тітки в цьому році керує доглядом за полями. А знаєш, дочка другої тітки — велике ледащо. Недавно вона замість того, щоб принести дров, порубала засувку. А коли в обід була гроза, всі марно шукали її, і дощ лив прямо в люк.
Із комірчини доносилося хропіння. Легенький вітрець гуляв по коридору. Вогняні бліки освітили дівчину, а потім, якусь хвильку потанцювавши на темному порозі, застрибали на одвірках, блискотливі й загадкові, мов ті таємниці ірокезької хати, що вперше насувалися на здивованого Георга. Мостина біля входу раптом заскрипіли.
— Душі мертвих зачиняють двері, — промимрила Малія, встала і потяглася до клуночка, що звисав із стелі, наче невиразна світла плямка на фоні темного даху. — Надто високо, допоможи мені!
Як тільки Георг підняв легеньку постать, меткі руки Малії підв'язали клуночок.
У її смуглих пальцях хлопець побачив пучок маленьких світлозелених рослин. Малія встромила носа глибоко в жовтенькі зірочки суцвіття, потім кілька разів провела букетиком по обличчю Георга і поклала квіти на порозі комірчини.
— Цього не люблять привиди і залишаться надворі, — прошепотіла вона і пірнула під мату.
Хлопцеві не йшли з думки її слова. З своєї постель він бачив жовті квіточки, що то з'являлися, то зникали у вогняних бліках. Георг відчував терпкий запах стебел і листя. «Від яких же привидів рятують ці квітки? Може, Малія має на увазі відьом? Чи є тут відьми? Та й шуліковидий майже схожий на чародія. Отже, це дядько Димний День. А що має означати догляд за полями?»
Отак ламаючи собі голову, він навіть не догадувався, що доля занесла його до роду ірокезів, який серед інших індійців — ленапів і вейєндотів — уперто дотримувався старих звичаїв: він був форпостом Довгої Хати в далекій рівнині Огайо.
Двері в нове життя відчинялися хлопцеві повільно і майже неохоче. Ледве зникав вир нових вражень, як туга за батьківщиною та гнітючий сум за рідними охоплювали його. Маленька кімнатка разом з її коричньовим порогом була для Георга останнім надійним притулком. Тут йому все знайоме: стіни з шкур, низенька лава з матами, скрип мостин і пучечки трав попід даховими балками. Але по той бік порога починалося вже невідоме, бо темна хата була сповнена загадковостей. В другому кінці коридора, мов чорна мертва печера, зяяла ще одна кімната. Там ніхто не жив, тітка використовувала її як комору. Звідти доносився гострий запах сухих дров, сушених фруктів і шкур.
Одного разу опівдні Георг ішов з оберемком дров по коридору і хотів скласти їх у коморі. Та йому здалося, що там у передвечірніх сутінках хтось заворушився. Він придививсь і побачив сусідку, що якраз наповнювала торбинку маїсовим зерном. Хлопець стрімголов кинувся надвір і атакував Малію своєю новиною:
— Маліє, Рожевий Ранок краде маїс із великого кошика в коморі навпроти нас.
— От дурень, та то ж її маїс.
— І тітка бере з того ж кошика?..
— Звичайно, він належить так само і тітці!
Нічого не розуміючи, Георг витріщився на дівчину, аж поки Малія йому пояснила:
— Ну, зрозумій же: у коморі лежать запаси, які належать усім, хто живе в цій хаті. Кожен має право брати звідти залежно від потреби.
— Що, кожен може брати? А коли хто-небудь усе забере?
— Дурниці, нащо йому все? Кожен бере стільки, скільки йому потрібно.
Поступово до Георга дійшло, що тут немає крадіжок і що він образив тітчину сестру — Рожевий Ранок. Малія, певне, дещо розповіла домашнім, бо ввечері перед сном тітка так сміялася, що аж живіт у неї трясся; навіть у сухорлявого Димного Дня вузький рот розтягнувся в посмішці.
Але цей сміх не образив хлопця, бо в ньому відчувалася щиросерда поблажливість. Набагато гірше звучав сміх, яким при першій-ліпшій нагоді обдаровували новачка ровесники.
Хлопці сходилися щоранку стріляти з лука. Димний День малював червоною фарбою кружечок на стіні хати, і кожен стрілець перед сніданком повинен був тричі влучити в цю мішень.
Першого тижня Георг стріляв здебільшого мимо, тупі стріли для вправ або не долітали, або влучали вище, і тоді всі сміялися досхочу. На щастя, він не розумів слів, якими дядько супроводжував кожен промах.
— Олені дуже зраділи б зустрічі з таким мисливцем, — мав звичку говорити Димний День, і Георг догадувався, що незрозумілі дядькові слова аж ніяк не були лестощами, йому дуже хотілося затулити вуха, щоб не чути цих незрозумілих співучих речень. Незнайома мова робила оточення ще більш чужим. Очевидно, його домочадцям теж не подобалося, коли він вживав англійські слова.
Отож Георг причепився до Малії, щоб вона навчила його найуживаніших ірокезьких виразів. Дівчина погодилась і часто примушувала його повторювати окремі фрази, а сама при цьому з нетерпінням вигукувала:
— От дурень!
І скільки разів доводилось йому чути це кепкування!
Після сніданку діти бавились у воді. Георг з великим захопленням залишився б дома, але тітка щоразу відсилала його до річки, наче не знала, що купання отруює Георгу життя. Хоч Георг плавав, як качка, проте інші таке витівали у воді, чого він раніше ніколи не бачив.
Найнеприємнішим був так званий «внук». Треба було з кулькою глини на великому пальці правої ноги переплисти на спині річку. Суть витівки полягала в тому, щоб весь час тримати ногу над водою і щоб «внука», як називали глиняну грудку, не змило водою. Це ніколи не вдавалося Георгові; йому ставало моторошно щоразу, як тільки хто-небудь пропонував плавання з «внуком». Або ж хвилі змивали глину з пальця, або вона сама по собі зсувалась, або якийсь шибеник занурював його ногу у воду.
В таких злорадних пустощах особливо виділявся Косоокий Лис, хлопець із сусідньої хати, його ім'я дісталось йому по заслузі; навіть Георг розсміявся, коли вперше побачив присадкуватого товстуна. Чорні пасма волосся низько спадали йому на обличчя, а очі світилися справа і зліва, ніби намагалися уникнути цієї завіси. Крім того, ноги у Косоокого Лиса були так зігнуті, як шпангоути у каное.
Лис, напевне, помітив сміх нового хлопця із роду Черепахи і з того часу переслідував його своєю антипатією. Майже щодня вони сварилися, то він занурював Георгового «внука» у воду, то підштовхував хлопця під час стрільби з лука, то вигукував звичне «дурень». Георг по можливості уникав зустрічі з цим шибеником, але це мало допомагало, бо Косоокий Лис жив поруч з тітчиним сливовим садом.
Село, завдовжки з півгодини ходу, витяглося в один ряд на нижній терасі понад річкою. На відстані 100–150 кроків одна від одної стояли хати, розділені полями й садками, просто деревами або смужками землі, зарослої травою. Рід Черепахи жив приблизно посередині села, рядом з будинком сходок. З того боку, що від річки, був сливовий садок, а за ним вігвам — маленька, схожа на вулик, куполовидна, з буйволячих шкір, хатина роду ленапів. До цих людей і належав Косоокий Лис.
Георг відчував упевненість в собі лише тоді, коли лежав на ослоні; тут, у комірчині, не було ніяких промахів, ніяких «внуків» і, зрештою, ніяких злостивих сусідських хлопців. Тут він міг спокійно обмірковувати плани втечі. Треба ж якось йому повернутися додому… Каное перед тим, як з Огайо завернули в маленьку річку, пливли на захід, отже, він повинен іти на схід, назустріч сонцю. Та коли хлопець прокидався вночі і чув то затихаюче, то безугавне валування собак і далеке сумне завивання вовків, він занепадав духом. Ще з батьківського дому добре знав оте жахливе, затяжне «гуа-а-а-а».
Але одного ранку всі надії Георга загинули. Кривавий кінець їх був зв'язаний з собаками. Ніхто не дбав про цих бідних тварин, вони блукали всюди, пробиралися цілою тічкою в хату і, крадучись, шукали біля вогню чого-небудь їстівного, поки хтось нетерплячий не гнав їх палицею геть. Минало небагато часу, і собаки знову з'являлись, обнюхували все навколо, і знову їх проганяли.
Одна тільки добродушна тітка була терпеливішою. Вона використовувала собак, як помітив Георг на своє велике здивування, замість рушника. Час від часу тітка запускала свої коротенькі товсті пальці у шерсть першого-ліпшого собаки, щоб витерти об його спину жир та сажу. Але поїсти цим домочадцям навіть вона майже нічого не давала.
Одного з собак-вівчарок Георг назвав Шнап; у нього на лобі було дві плями, точнісінько такі, як у шпіца в Рейстауні. І коли хлопець почав виносити своєму Шнапові шматочки хліба та кістки, собака став його справжнім другом. Уночі цей чотириногий друг повинен був залишатися надворі, зате вдень він не відходив ні на крок од свого нового господаря. Починаючи від стрільби з лука вранці, коли над річкою і лугом розсівалися смуги туману, і кінчаючи останнім походом по воду ввечері, вони були завжди разом.
Георг міг годинами сидіти з Шнапом під сливами у садку, і обмірковувати, як вони разом тікатимуть.
— Злиденне життя у тебе, мій Шнап! В Рейстауні буде значно краще, там тобі дозволять спати у мене під ліжком.
Вірна тварина нашорошувала вуха і радісно махала хвостом.
Навіть Косоокому Лисові довелося відчути, що у його противника є помічник. Бо коли він одного разу знову потай підкрадався, щоб підштовхнути Георга, як той саме цілився, Шнап помітив цей намір, гавкаючи, кинувся на підступного і вкусив за ногу. Міряючи собаку злим поглядом, Лис з закривавленою ногою покульгав геть.
Димний День дав Шнапові доброї прочуханки і тим самим ще більше загострив становище, тому що Косоокий Лис удавав із себе невинноображеного і поводився ще нахабніше. Зате Георг у думках лаяв дядька всілякими словами. Порівняно з своїм мучителем, він став ще невпевненішим: може, і йому загрожують побої, якщо він коли-небудь зведе рахунки з Косооким Лисом.
Одного разу під час стрільби з лука горе, яке Георг зносив з такими труднощами, вилилося назовні палаючим вогнем, пекучим і нищівним. Може, роздратувало Косоокого Лиса те, що Георг тричі підряд влучив у ціль, а може, його погані наміри давно стали ще гіршими — коротко кажучи, він раптом заправив гостру стрілу і, перш ніж хто-небудь встиг ворухнути пальцем, всадив її Шнапові в живіт. Собака впав. Потім підвівся, намагаючись доповзти до свого хазяїна. Проте, зробивши кілька непевних кроків, повалився набік. Раз, другий здригнувся і здох.
На якусь мить Георг остовпів. Раптом у нього з горла вирвався здавлений крик. Хлопець шпурнув лука і, немов пантера, кинувся на злорадного стрільця. Накипіла лють вибухла звірячим ревом.
Косоокий Лис упав на спину, наче в нього влучили брилою. Георг сів на нього і гатив кулаками в скривлене від жаху обличчя, впивався нігтями в шию, налягав коліньми на важко дихаючі груди.