ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п'ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам'ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п'ять хвилин.
СТУДНЯ САМОГУБЦІВ
Піднявшись вулицею Кривоноса до того місця, де вона перетинається з вулицею Довбуша, ми опиняємося біля місцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львів'янина.
Звідси вгору вела стрімка стежка до каменярні, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якої давно вже не брали води. Може, тому, що містилася вона на узбіччі, почали її навідувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили їх часто. При цьому окремі з них виглядали так, що відразу було видно – не самі вони туди вскочили. Одного разу добули звідти пару закоханих. Вістка хутко поширилася містом і подібні випадки почастішали.
Врешті – решт владі міста все це осточортіло і вона розпорядилася студню засипати. І добре зробила. А проте це місце продовжувало випромінювати жах. Тепер – завдяки привидам.
Духи самогубців час від часу нагадували про себе, з'являючись запізнілим перехожим.
Коли траплявся якийсь сміливець, що проходив неподалік серед ночі, то міг бачити білі постаті довкола криниці. Духи, побравшись за руки, рухалися в якомусь сонливому танку.
КОПЕЦЬ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ
На львівському передмісті оповідали свою історію про те, як насипано було пагорб.
Після того, як у 1848 році цісар відмінив панщину, пани усе не могли з цим змиритися і бунтувалися. Врешті цісареві набридло слухати їхні нарікання та втихомирювати бунт і він поставив умову:
– Якщо ви у Львові насипите таку високу гору, щоби з неї Відень можна було побачити, я верну вам панщину.
Пани вхопилися за цю можливість і кинулися насипати гору. Землю возили тачками, носили в лантухах, у ряднах, і що тільки насиплять кілька метрів, зараз котрийсь вибереться нагору і дивиться в далекогляд, чи не видно Відня. Та ба – занизько.
Довго вони возили ту землю, аж їм руки німіли, ноги вгиналися і в голові наморочилося. Та так і не зуміли висипати достатньо високу гору і мусили покинути те невдячне завдання. А щоб робота не пропала намарне, присвятили її Люблінській унії.
КАТ, ЩО ЗРАДИВ СВОЄ РЕМЕСЛО
У 1508 році трапилася зі шляхтичем Єронимом Добростанським прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п'яний як чіп і голосно виспівував батярські пісні.
Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:
– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів.
Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля, свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені.
Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм, кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь-якій церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе місце.
Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не з'явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського суду.
Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела його до в'язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.
Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язниці, вволили його останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.
На Ринку зібралося людей видимо-невидимо, але в їхніх очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею, біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз міститься в подвір'ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.
– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.
Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.
Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.
Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з'являвся львів'янам на Ринку, якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:
Пане майстер, де ся дів?
Шо ти нині зночі їв?
Чи собаку, чи кота —
То для тебе смакота!
І тоді розлючений дух вискакував з-поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.
ЯК ПРЕЧИСТА ДІВА ЧЕЛЯДНИКА ПОРЯТУВАЛА
У 1663 році сталася в нашому місті дивна пригода, яку собі ще довго переповідали міщани.
В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.
Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав'язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.
Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.
– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.
Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.
Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.
Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту крадіж. Щойно в хаті витяг вузлика і побачив, що ті ж таки гроші панські назад собі вернув.
ЯК МІСТО ЛЕВА ПОВСТАЛО
Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гір тулилися села. Гори були вкриті лісами, і селяни знаходили там надійний сховок від ворогів.
Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди. Не відразу виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою здобич на одній з гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з'їдав. А що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й здогадатися не міг про його існування.
Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, вій убиває людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського хижака.
В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважився наодинці вирушати в дорогу, ба, навіть наближатися до тієї гори. Та це не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там нападав на людей.
Які лише пастки для нього не готували, яких лише способів не вигадували – нічого не помагало. Чутка про лютого лева розлетілася по всіх околицях.
І от врешті з'явився хоробрий лицар, який відважився убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не квапився.
Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з'являвся лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча. Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч, кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по кувадлі. Меч розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних обладунків?
Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:
– Чого той лицар такий сумний?
Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:
– Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.
Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.
– Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.
Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.
– Тут таке діло, – сказав корчмар, – що треба громаду зібрати і порадитись. Самі ми цього не подужаємо.
От вони вдарили в дзвони і зібрали громади з навколишніх сіл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмі. Нікому й на думку не спало засумніватися в словах такого поважного чоловіка. Одна біда – де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дівчат є, але хіба котрась погодиться свою кров віддати?
– А й не треба, щоб одна аж стільки крові пожертвувала, – каже пустельник. – Нехай зберуться усі дівчата, і проколять собі голками мізинні пальці, то по крапельці-дві вцідять.
Так вони і зробили. Усі дівчата зійшлися до казана, якого встановлено було під кузнею, і почали кров свою скапувати. Котра одну краплю давала, котра – дві, а котра й удесятеро більше не шкодувала.
Незабаром у казані назбиралось стільки крови, що ковалі змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об коліно, – а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі – так ковадло й розкололося.
– Ну, тепер, – каже, – я готовий.
Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич йому сама у пащу йде.