– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П'ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
ДАНИЛО В ГНІВІ
Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.
Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
СЛІПІ ТА ЗРЯЧІ
Спитав якось король жартома в Олелька:
– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."
КОРОЛІВСЬКИЙ КІНЬ
Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.
Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.
ЗАКЛАД
Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.
Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.
– О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.
– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.
– Звідки ж ти береш гроші на банкети?
– А я закладаюсь на гроші.
– І виграєш?
– Як коли.
– Ану закладися зі мною.
– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.
– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.
Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:
– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!
Данило розсміявся і зіскочив на долівку:
– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.
– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.
– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.
Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:
– Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.
І король, і воєвода мало не попадали з реготу.
– Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.
Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.
– Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.
– Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.
Воєвода нерішуче затупцяв на місці:
– Тут купа людей.
Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.
Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.
– Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.
– Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!
– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.
ЯК ОЛЕЛЬКО ДІЛИВ ЯЙЦЯ
Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:
– Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.
Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.
– Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!
– Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.
І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.
Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.
–І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!
– Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.
– А то ж як?
– Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам
– І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?
Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.
ДОВКОЛА НОСА
Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.
Врешті блазень спитав його:
– Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:
– Ану забирайся звідси, йолопе!
Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:
– Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?
Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:
– Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?
Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:
– Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!
Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.
ЧАРОДІЙНЕ ЗІЛЛЯ
Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:
– Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?
– Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.
– А що воно за зілля?
– Іду подивлюся.
– А нам можна подивитися?
– А чого ж ні? Ходімо.
Та й рушило за ним десятка два роззяв.
Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
– Ні, ми самі ходимо.
– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.