– Еге-е-е, тут устриці! – гукнув моряк. – Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
– Ніякі це не устриці, – відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. – Це літодоми.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Ще й як!
– Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже вабила ця наука. На ту стезю хлопчину підштовхнув небіжчик-батько, пославши сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов’ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натураліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища сягала тут ста футів, а береги – не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
– Тут – вода! Там – дрова! – радо крикнув Пенкроф. – Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам’яних брил утворилася не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають коминами. Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало – воно лилося крізь щілини між кам’яними блоками – деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним – крижаний холод. Тут морякові спало на думку, що, перегородивши деякі ділянки проходів і заклавши камінням з піском кілька щілин, комин можна було б зробити придатним для житла. Якби його схему накреслити на папері, то вона нагадувала б літеру &, тобто скорочене et caetera[4]. Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
– Оце те, що нам треба! – сказав Пенкроф. – А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
– Побачимося, Пенкрофе! – запально вигукнув Герберт. – Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
– Зможемо, синку, не турбуйся, – відповів мoряк. – І цей Комин – Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком – нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не завадить і для того, щоб позакладати тут щілини – в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив – він уже відчувався – очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
Пройшовши так іще чверть години, моряк і підліток добулися до крутого коліна річки, за яким вона різко повертала ліворуч і текла серед чудового лісу. Хоч уже хилилося на осінь, дерева й досі буйно зеленіли. Та й не дивно: вони належали до хвойних порід, поширених по всій земній кулі від північних широт до тропіків. Наш юний натураліст, зокрема, розпізнав деодари, численні різновиди яких поширені в Гімалаях. Від них віяло духмяними пахощами. Поміж деодарів купчилися сосни, розкинувши вгорі широкі парасолі густих крон. Землю устеляли густі високі трави, й, ступаючи по них, Пенкроф раз у раз чув, як під ногами лунко тріскотять, нагадуючи лускання ракет у небі, сухі гілки.
– Добре, хлопче, – сказав Пенкроф. – Я не знаю назв усіх дерев, зате мені відомо, які з них горять у вогнищі, а на сьогодні для нас найпотрібніша саме така порода!
– Тоді починаймо збирати хмиз! – відповів Герберт і відразу взявся до роботи.
Збирання хмизу не потребувало великих зусиль. Не треба було навіть обламувати дерев: під ногами лежало безліч сухих гілок. Тож палива не бракувало, та натомість виникли труднощі з його перевезенням до стоянки. Сухий, як порох, хмиз миттю згоратиме, і до Комина належало наносити дуже багато дров, а удвох перенести їх не так просто. Герберт поділився своїми сумнівами із Пенкрофом.
– Нічого, синку, – відповів моряк. – Має бути якийсь вихід і в цьому ділі. Вихід завжди є, треба тільки помізкувати. Нам би оце човна або возика, і не мали б ми ніякого клопоту!
– Зате в нас є річка! – вигукнув Герберт.
– Слушно! – погодився Пенкроф. – Річка сама понесе хмиз, недарма ж хтось придумав плоти.
– Щоправда, – зауважив Герберт, – вона нестиме дрова не туди, куди нам треба: зараз приплив.
– А ми з тобою зачекаємо відпливу, і вона їх перенесе аж до Комина. А поки що спробуймо змайструвати пліт.
І моряк, а слідом за ним Герберт пішли до узлісся, що підступало аж до коліна річки. Обидва несли на спині по такій в’язанці хмизу, на яку кожному стало сили. На порослому травою березі, де напевне ще не ступала людська нога, також валялося безліч сушняку. Пенкроф відразу взявся до роботи. В маленьку затоку, що утворилася за виступом берега, об який розбивалася течія, моряк зі своїм юним помічником принесли кілька колод і зв’язали їх сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту; зверху на нього наклали увесь зібраний хмиз – ношу, яку спромоглися б нести не менш як двадцять чоловік. Десь за годину, закінчивши роботу, вони причалили пліт до берега, і тепер лишалося тільки чекати відпливу.
Пенкроф і Герберт мали ще в запасі кілька годин і вирішили піднятися на плоскогір’я, аби оглянути з вишини цей невідомий край.
Як на те, за двісті кроків від коліна річки плоскогір’я кінчалося кам’янистим зсувом, що, поволі знижуючись, спускався до узлісся. Він нагадував природні сходи. Герберт і моряк побралися ними на гору. Маючи міцні ноги, вони за кілька хвилин досягли гребеня плоскогір’я і підійшли до виступу, що височів над гирлом річки. Ледь піднявшись на високе плоскогір’я, обидва задивилися на океан, над яким недавно пролітали під час страшної бурі. Герберт і Пенкроф схвильовано вдивлялися в північний берег невідомої землі, де відбулася остання дія повітряної катастрофи.
Та й не дивно – там десь зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом на хвилях хоча б шмат оболонки кулі, за який могла б ухопитися людина. Ніде ні душі, нічогісінько! Тільки неозора морська пустеля. Берег також пустельний. Не видно ні журналіста, ні Наба. Та, можливо, вони обидва зайшли надто далеко, щоб їх побачити.
– Щось мені підказує, – вигукнув Герберт, – що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив десь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
– Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильно вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід, чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами виділялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі – в розсипи каміння, а ті – у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
– Де ми? На острові? – запитливо пробурмотів моряк.
– Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, – відповів хлопець.
– Малий чи великий, острів є острів, – мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися – байдуже, острів це був чи материк, – то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на природні дари.
– Нам іще пощастило, – зауважив Пенкроф. – Попри нашу скруту ми повинні дякувати провидінню.
– Так, хвала Всевишньому! – відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого. Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
– О, та це ніякі не баклани й не чайки! – вигукнув він.
– А що ж воно за пташки? – запитав Пенкроф. – Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
– Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, – відповів Герберт. – Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця – то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
– Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! – весело пожартував Пенкроф.
– А на чому ж ти їх смажитимеш? На капелюсі?
– Та ні, – сказав моряк, – я не чаклун. Ми їх спечемо, синку, і найкрутіші я беруся впорати сам!
Пенкроф і Герберт уважно оглянули гранітні впадини і, таки знайшовши в деяких ямках голубині яйця й набравши не один десяток їх у носовик моряка, вирішили, що приплив закінчився, й почали спускатися до річки. Коли вони підійшли до коліна річки, де залишився пліт, була перша година дня. Течія річки помітно, відновлювалася, тож вони мали скористатися відпливом, аби доставити саморобний пліт до її гирла. Пенкрофу не хотілося ні лишати пліт на волю течії, без керування, ні вилазити на нього, щоб стернувати. Та коли йдеться про мотузки й канати, кмітливості моряка немає меж: минуло кілька хвилин, а Пенкроф уже зсукав із сухих ліан канат завдовжки в кілька морських сажнів. Прив’язавши його до плоту, моряк міцно тримав другий кінець каната, а Герберт довгою жердиною виштовхував плота на течію. Спосіб сплаву вдався напрочуд. Ідучи берегом, Пенкроф стримував плота, і величезний вантаж хмизу плив за течією. Завдяки крутому берегу річища плоту не загрожувала небезпека сісти на мілину, і менше ніж за дві години допливши до гирла річки, він пристав за кілька кроків від Комина.
Розділ V
Влаштовуючи майбутнє житло, Герберт і Пенкроф уголос роз мірковували:
– Може, – сумнівався Герберт, – наші супутники знайдуть кращу печеру?
– Може, й так, – відповів моряк. – Але якщо не впевнений, – не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
– Ех, аби вони знайшли містера Сміта, – уже вкотре повторив Герберт. – Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
– Атож, – стиха проказав Пенкроф. – Гарний був чоловік, таких мало!
– Чому був?.. – перепитав Герберт. – Ти вже не віриш, що він повернеться?
– Та ні, Господь з тобою! – заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
– Тепер і нашим друзям можна повертатися, – мовив він. – Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю – діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого незакладеного коридору вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
– Звичайно, – відповів Пенкроф. – Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
– Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
– Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде. Тільки руки натрудите!
– А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робом і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?