Тому, як тільки тетеруки підсмажилися, Пенкроф загасив вогонь і, залишивши жар, прикрив його попелом.
Не повернувся Наб і о восьмій вечора, але тепер можна було припустити, що винна в цьому жахлива негода: він, певне, мусив шукати прихистку в якій-небудь печері, аби перечекати грозу чи принаймні діждатися дня. За таких обставин не могло бути й мови про його пошуки.
Єдиною стравою на вечерю була дичина. Усі троє залюбки поїли надзвичайно смачного м’яса. Пенкроф і Герберт, зголоднівши за цілоденний похід, пожадливо уминали запашну дичину. Потім кожен примостився там, де спочивав минулої ночі, і Герберт невдовзі заснув під боком у моряка, котрий улігся поблизу вогнища.
Надворі в нічному мороці щораз дужче бушувала гроза. Вона не поступалася перед буревієм, що заніс бранців із Річмонда аж на цю землю в Тихому океані. Над його безмежними просторами нема перешкод для лютих вітрів, і нерідкі в час рівнодення бурі завдають великого лиха. Цілком зрозуміло, східний берег протистояв фронтальному штурму грози, і вона так безжально шмагала його, що цього не описати найяскравішими словами.
На щастя, нагромадження скель, які утворили Комин, трималося міцно. Проте навіть серед тих величезних гранітних брил деякі, найменш стійкі, здавалось, здригалися біля основи. Пенкроф відчував це, приклавши долоню до кам’яної перегородки. Та він заспокоював себе, цілком резонно міркуючи, що боятися нічого, – їхнє імпровізоване сховище не розвалиться. Та все ж моряк чув, як гуркочуть зірвані з вершини плато брили, летячи схилом на піщаний берег. Деякі з них котилися навіть по гранітному перекриттю Комина, а ті, що падали прямовисно, розбивалися на дрібні скалки. Двічі моряк підводився і, хапаючись за стінки кам’яного коридора, навпомацки добирався до виходу, аби подивитися, що там надворі; але обвали були незначні, не являли собою ніякої небезпеки, і він знову лягав на своє місце поблизу вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували жарини.
Незважаючи на лютий ураган, виття вітру і грім обвалів, Герберт спав глибоким спокійним сном. Зрештою сон здолав і Пенкрофа, котрого життя моряка привчило до будь-якої непогоди. Не міг заснути лише стурбований Гедеон Спілет; він дорікав собі, що не пішов разом із Набом. Як ми знаємо, його не полишала надія. Передчуття, що хвилювали Герберта, не давали спокою і йому. Він увесь час думав про Наба. Чому Наб досі не повернувся? Гедеон Спілет тривожно перевертався з боку на бік на піщаній постелі, майже не помічаючи битви стихій. Іноді його проймала втома і важкі повіки очей на хвилину склеплялися, та якась думка, майнувши в голові, будила його, і він зразу ж розплющував очі.
Тим часом минала ніч, і вже могло бути близько другої ранку, коли Пенкрофа, котрий тоді вже міцно спав, хтось сильно шарпнув за плече.
– Що таке? – вигукнув він, прокинувшись і миттю отямившись, як і належить справжньому морякові.
Журналіст, нахилившись над ним, тихо повторював:
– Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!
Моряк нашорошив вуха, але, крім завивання вітру, нічого не чув.
– Виє вітер, – промовив він.
– Ні, – відповів Гедеон Спінет, знову прислухавшись, – мені здавалося, що я почув…
– Що саме?
– Гавкіт собаки!
– Гавкіт собаки? – аж скрикнув Пенкроф і скочив на ноги.
– Так… Гавкіт собаки…
– Не може бути! – заперечив моряк. – Та й буря так виє, хіба розбереш?..
– Стривайте… Послухайте… – додав журналіст. Пенкроф прислухався ще уважніше, і йому в мить затишшя справді здалося, ніби він почув далекий гавкіт собаки.
– А що я казав!.. – радо прошепотів журналіст, стискаючи морякові руку.
– Атож… Атож… – бурмотів Пенкроф.
– Це Топ! Це Топ!.. – крикнув, щойно прокинувшись, Герберт, і всі троє поквапилися до виходу з Комина.
Вони ледве вибралися надвір – сильний вітер раз у раз заштовхував їх усередину, – а коли це їм нарешті вдалося, то вони могли встояти, тільки притулившись до скель. Всі троє вдивлялися у темряву; розмовляти вони не могли.
Над ними нависала темна і непроглядна ніч. Море, небо, земля – все злилося в одну чорну пляму. Здавалось, у світі не лишилося жодної іскорки світла.
Кілька хвилин Гедеон Спілет і його обидва супутники не могли й кроку ступити – шквал немов причавив їх до скель; усі троє промокли до нитки, пісок сліпив очі. Минуло ще кілька хвилин, і вони в мить затишшя знову почули собачий гавкіт, як їм здалося, дуже далекий.
Так міг гавкати лише Топ! Але був він сам чи з людиною? Певно, сам, адже якби з ним ішов Наб, то він одразу прибіг би до їхнього Комина.
Через шалений вітер неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк потиснув журналістові руку, ніби хотів сказати: «Зачекайте», – і зник у печері. За хвилину він з’явився із запаленим пучком хмизу і, розмахуючи ним у темряві, оглушливо засвистів.
Гавкіт почувся ближче, собака ніби чекав цього сигналу і незабаром ускочив у прохід Комина. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет увійшли слідом.
Чоловіки підкинули в жар оберемок хмизу. Гірський прихисток освітився яскравим вогнем.
– Та це ж Топ! – вигукнув Герберт.
То справді був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, що успадкував від схрещення двох порід швидкі ноги і надзвичайно тонкий нюх – найперші якості мисливського пса.
Отож інженерів собака знайшовся.
Однак Топ прибіг сам. Ні його хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним!
Але яким чином інстинкт міг привести собаку до Комина, де він ніколи не був? Це здавалося незбагненним, особливо якщо зважати на нічну темряву, на страшну бурю! Та ще незбагненнішою здавалась інша обставина: собака був не стомлений, не змучений і навіть не вимащений у болото й пісок…
Герберт пригорнув його і обняв за голову. Собака, не пручаючись, терся шиєю об хлопцеві руки.
– Якщо собака знайшовся, то й його хазяїн знайдеться! – сказав журналіст.
– Дай Боже! – відповів Герберт. – Ходімо! Нас поведе Топ!
Пенкроф не сказав ні слова проти. Він почував, що повернення Топа могло спростувати його попередні припущення.
– У дорогу! – сказав він.
Старанно прикривши попелом жар у вогнищі, поклавши кілька шматків дерева так, щоб, повернувшись, можна було відразу розпалити вогонь, Пенкроф прихопив рештки вечері й кинувся слідом за собакою, котрий, погавкуючи, ніби кликав їх за собою; за моряком бігли журналіст і Герберт.
Гроза шаленіла, не стихаючи, і на той час досягла, можливо, найбільшої сили. Наставав молодик; місяць, затулений від Сонця Землею, не сіяв крізь хмари жодного промінчика світла. Іти прямо ставало дедалі важче; найліпше було покластися на Топів інстинкт, що вони й зробили. Журналіст і Герберт ішли за собакою, а моряк тепер замикав ланцюжок. Неможливо було перемовитися й словом. Розпорошений вітром дощ не був надто рясним, зате ураган був жахливим.
Все ж одна обставина виявилася вельми сприятливою для моряка та його супутників. Справді, вітер віяв з південного сходу, а отже, штовхав їх у спину. Мокрий пісок, шмагання якого ніхто не витримав би, летів їм у потилицю, і якщо не обертатися, то ніщо не заважало рухатися вперед. Загалом вони ішли набагато швидше, ніж того самі хотіли, часто мусили бігти, аби їх не перекинув вітер, але їхні сили подвоювала нездоланна надія – тепер вони не йшли навмання. Усі троє нітрохи не сумнівалися, що саме Наб, знайшовши хазяїна, послав по них вірного пса. Але чи був бідолашний інженер ще живий? Може, Наб кликав супутників, аби віддати останню шану небіжчикові Сміту?
Минувши гострий виступ високого плоскогір’я, який вони обійшли збоку, Герберт, журналіст і Пенкроф зупинилися, аби перевести дух. Вигин скелі захищав їх од вітру, і всі, важко дихаючи, перепочивали після чверті години швидкої ходи, а насправді – бігу.
Цієї хвилини супутники нарешті могли чути один одного, перекинутися словом, і тільки-но хлопець промовив ім’я Сайреса Сміта, Топ уривчасто загавкав, ніби хотів сказати, що його хазяїн урятувався.
– Урятувався, правда? – повторював Герберт. – Він урятувався? Скажи, Топе.
І собака гавкав, ніби ствердно відповідаючи на його запитання.
Вони пішли далі. Було десь о пів на третю ночі. Починався приплив, один із тих припливів, які в шторм та ще за молодика сягають найвищого рівня. Високі хвилі гриміли біля смуги рифів, так люто штурмуючи їх, що напевне перекочувалися через зовсім невідомий острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег незнаної для них землі, і на неї без перешкод налітали морські вали.
Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи спину бурі, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, які з оглушливим громом розбивалися об берег, а ліворуч губилася в мороці незрима земля. Та все ж вони відчували, що поверхня її досить рівна й полога, бо відтепер ураган віяв над їхніми головами в одному напрямку, не завихряючись, як тоді, коли наштовхувався на гранітну кручу.
До четвертої ранку вони пройшли близько п’яти миль. Хмари вже не летіли понад землею, а підбилися вище. Водяний пил розсіявся, шквали вітру стали сухіші й водночас холодніші. Пенкроф і Гедеон Спілет промерзли аж до кісток, але з їхніх уст не зірвалося жодного нарікання.
Вони твердо вирішили йти за Топом, хоч би куди вів їх розумний собака.
Близько п’ятої ранку почало розвиднятися. Спочатку в зеніті, де хмари здавалися рідшими, їхні краї окреслилися сіруватими смугами, і незабаром під темними хмарами трохи світлішою лінією вималювався морський обрій. По хвилях пробігли бляклі відблиски, і їхні піняві гребені знов побіліли. Водночас ліворуч на чорному тлі став невиразно позначатися сірий горбистий берег.
О шостій ранку зовсім розвиднилося. Досить високо над головою ще мчали розбурхані хмари.
На ту пору моряк і його супутники були за шість миль від Комина. Вони простували пологим берегом, окресленим удалині пасмом підводних скель, верхівки яких ледь виглядали з води, – був пік припливу. Ліворуч простягався дикий піщаний берег із кількома дюнами, що поросли чортополохом. Тільки рідке пасмо невисоких пагорбів захищало від океанських вітрів ледь покраяний берег. То там, то сям корчилися одне-двоє дерев, судомно нахилившись і простягши свої віти на захід. Удалині на південному заході виднівся заокруглений пружок лісу.
Цієї хвилини Топ недвозначно заметушився. Він то забігав уперед, то, повертаючись, підбігав до моряка і ніби просив його наддати ходи. Тепер собака звернув із піщаного пляжу і, гнаний непомильним інстинктом, не вагаючись, побіг між дюнами.
Усі троє супутників подалися за ним. Місцевість здавалася зовсім пустельною. Навколо – жодного живого створіння.
Серед широкої смуги дюн примхливо здіймалися пагорки й навіть горби. Місцевість нагадувала маленьку піщану Швейцарію, і лише завдяки надзвичайному інстинкту собака міг угадувати дорогу.
Хвилин за п’ять після того, як журналіст і його супутники звернули з піщаного берега, вони опинилися перед западиною, виритою у підвітряному боці високої дюни. Топ зупинився і дзвінко гавкнув. Спілет, Герберт і Пенкроф зайшли в печеру.
Там стояв навколішки Наб, схилившись над тілом, що лежало на трав’яній підстилці…
То було тіло інженера Сайреса Сміта.
Розділ VIII
Чи живий Сайрес Сміт. Набова розповідь. Людські сліди. Нерозв’язане питання. Перші слова Сайреса Сміта. Дослідження слідів. Повернення до Комина. Пенкроф нажаханий.
Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:
– Живий?
Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.
Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, розстебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина – ціла вічність, – поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.
Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.
Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:
– Він ще живий!
Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, – ледь помітне дихання.
Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона – той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.
– Ми врятуємо його! – переконано сказав журналіст. Його слова пробудили в Набовому серці втрачену надію.
Він роздягнув хазяїна, аби побачити, чи немає на тілі ран. І диво дивне, – ні на обличчі, ні на тулубі, ні на руках чи ногах не було жодного синця, жодної подряпиночки, навіть кисті рук були цілі, що й зовсім не вкладалося в голову, адже інженер мусив докладати величезних зусиль, аби подолати лінію рифів.
Та пояснення цих загадок надійде пізніше. Коли до Сайреса Сміта повернеться мова, він сам пояснить, що з ним сталося. А поки що конче треба було повернути його до життя, і напевне цьому допоможе розтирання всього тіла. Що й зробили за допомогою морякової куртки. Розігрітий активним масажем, інженер ледь випростав руки і став дихати трохи рівніше. Сайрес Сміт помирав від виснаження, і якби не прибув журналіст із товаришами, безумовно віддав би Богові душу.
– Отже, ви вирішили, що ваш хазяїн помер? – запитав Наба моряк.
– Еге ж! Думав, помер! – відповів Наб. – Коли б Топ не знайшов вас, коли б ви не прийшли, я його поховав би і помер коло його могили!
Можете уявити, на якій волосинці трималося життя Сайреса Сміта!
І Наб розповів, що сталося. Напередодні, покинувши на світанку Комин, він пішов берегом знову на північ і дійшов до місця, де вже був раніше.
Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інженерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!
Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, на тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів[7] ані найменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.
Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль – морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.
– Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відпливу, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.