Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.
По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі — садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той — у Ришикеші… А той — у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.
Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята — велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.
Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.
Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки — до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.
Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. — якийсь страх пройняв душу. — Тату-у! — протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. — Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…
— Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! — смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?
— Ну, надивився? — Чоловік опустив його на землю.
— Дякую… — Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу — другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло — кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…
— Тату!!! — вирвався крик нелюдського болю.
У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.
Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки — «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.
Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.
— Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно — іди. На ось понюхай — і йди… — жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.
Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…
— От… Поплач — і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним — він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику — як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну — іди! — поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.
Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.
Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?
За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.
3
У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:
Світтаун[4] — улюблене місто,
Світтаун — перлина моря,
Світтаун — як пісня серця.
Світта-а-аун! — у даль несеться, –
Світтаун! Світта-а-а-аун!!!
Духмяний наш, солодкий наш
І милий наш — Світтаун!
Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.
Хотів спочатку вернутися на Гірський, де були люди їхньої общини. Потім зрозумів, що повертатися немає до кого. Є, щоправда, кілька друзів — Амара, Натача, Тун. Але чи на місці вони зараз? А якщо сьогодні на місці, то де опиняться завтра? І хіба замінять вони батька-матір, у них своїх клопотів доволі. Шкода, звичайно, друзів: може, більш ніколи не пощастить побачити. Але ж йому треба думати, як перебратися на Рай, а не на Гірський. На Раї брат Радж, коло нього і знайде притулок.
Океанські теплоходи не ходять на Рай, там і порту немає такого, щоб їх прийняти, вони розвантажуються тут, у Світтауні. Пасажирів одразу направляють у довгий одноповерховий будинок з коротким написом — «Митниця», після цього тим, хто приїхав, можна вільно бродити по місту, поселятися в готелях. А деякі до міста не хочуть іти, хочуть одразу на Рай. І представники туристичного бюро аж із шкіри пнуться — усім треба догодити, усіх задовольнити. Морськими трамваями або катерами на підводних крилах гостей відправляють на Рай. Янг довідався про все від хлопчаків-лоточників, вони роїлися біля теплохода, а найспритніші пробиралися навіть на теплохід. Один китаєць-гендляр з лотком на животі кілька разів потрапив на очі.
Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.
Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа — хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.
— Янге! — знову кричить він радісно.
Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити — Абдулу!
Кинувся до нього в обійми:
— Ти що тут робиш?
— А ти? Від'їжджаєш уже звідси?
— Нема куди… І… нема до кого… — Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.
— Розказуй! Кажи, що трапилось… — Абдула тягнув його за руку далі від причалу.
Довелось розповідати — хоч почасти.
— Не журись. Будемо триматися вдвох — не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є — ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся — щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! — і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.
— Ти не Абдула, а Абдурило.
— Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.
— А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!
— Ага. Ха-ха-ха!
Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.
— Ей, пірати! Зупиніться на два слова — у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, — почувся раптом знайомий голос.
Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» — прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» — пошепки відповів і Янг.
— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.
— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.
— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.
— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.
— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п'ять хвилин відпущу.
— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.
Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.
Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:
— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?
— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.
— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?
— Скільки є, всі мої!
— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п'ятдесят доларів.
Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.
— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.
— Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!
— Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…
— Ну… — припав Янг до щілини у воротах.
— Він зараз піде Портовою, ти — за ним, я — на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п'ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам'ятав?
— Усе.
— Будь дуже уважний. Якщо візьме баул у ліву руку не біля будинку номер п'ятнадцять або взагалі триматиме в правій — не підходь. Ну — йди! А то відстанеш… — Пуол злегка ляснув його нижче спини.
«Джентльмен» з рожевою косинкою уже йшов пружинистим кроком Портовою, лівим тротуаром, біля будинків з непарними номерами. Янг поглядав на будинки, прискорював ходу. Відстань скорочувалася… Заважала тільки стежити за незнайомим у шортах парочка, яка вийшла звідкись на тротуар і старанно тупотіла перед Янгом. Дев'ятий помер будинку… Одинадцятий… Янг оглянувся: метрів на двадцять позаду цим же тротуаром ішов гладенько прилизаний фертик з вусиками, покручував у правій руці стек. Пуол тримався на правому тротуарі далеченько. Ось уже тринадцятий будинок… Янг рішуче випередив парочку, закохані більше не йшли під ручку, а розмахували руками. Жінка здалася надто широкоплечою, з темними плямами поту між лопатками й під пахвами, довгій, схожій на індійське сарі, дивній сукні з рукавами.
«Джентльмен» не оглянувся назад жодного разу, часом повертав голову ліворуч, ніби звірявся з номерами будинків.
Напроти будинку номер п'ятнадцять коло тротуару стояв легковик з відкритим капотом. У моторі порпалися два чоловіки, їхні вигнуті спини теж були у плямах від поту.
Поки Янг розглядав парочку, а потім дядьків-ремонтників, він зовсім забув про те, що «джентльмен» повинен узяти баул у ліву руку. Швиденько порівнявся з ним…
— Може, вам допомогти? — спитав те, що треба було.
«Джентльмен» глянув скоса на нього, голови не повернув. Процідив крізь зуби:
— Вот ду ю вонт, кідзі? Ай дон'т андестенд ю![5]
Цього Янг ніяк не чекав.
— Дядечку…
— Згинь, шмаркач! Помічник знайшовся…
Янг зовсім розгубився: усе не те говориться! Але встиг іще сказати:
— Вам не в «Санта-Клару» треба!
Ті двоє, що старанно ремонтували машину, раптом опинилися попереду, на тротуарі, наставили їм у животи пістолети. Янг розпачливо оглянувся: Пуола не було — як крізь землю провалився!
Позаду на них теж зяяли зіниці двох пістолетів. Один тримала панянка в сарі, рукав заїхав до ліктя, оголивши волосату руку.
З машини вийшов високий офіцер у поліцейському мундирі, грайливо побризкуючи наручниками.
Розділ шостий
1
Десь у зеленій зоні дельфінарію жалібно, ніби перелякане дитя спросоння, скрикував павич.
Радж спинився біля воріт. Їхні половинки, зварені із залізних прутів, провисли у двір і, якби не стримував їх великий ланцюг із замком, розхилилися б під вагою навстіж. Ліворуч, упритул до воріт, сторожка — прохідна. Частина її відгороджена глухою стіною, з двору в неї свій хід, там каса продажу квитків.