У дельфінарії тільки афаліни, інших представників сімейства дельфінів не тримали. Малі дельфіненята були по сімдесят-вісімдесят кілограмів, самки — по сто сімдесят-двісті. Дік — усі триста. Раджеві самому нема чого й лізти в басейн, не справишся з ними. Випадків нападу на людину не було. Але хто гарантуватиме, що такого не може бути?
Пішов до себе в комору роздягтися, щоб бути готовим. Протягом цього часу підійшли містер Крафт і сторож Малу, потім Абрахамс. Малу навмисне, мабуть, чекав Крафта у сторожці, щоб першим повідомити про таку подію, ніби поспішав виправдатись.
Радж вийшов до них, почувши ойкання і стогін Крафта. Усі стояли на березі басейну біля вишки, дивилися на дельфінів, і ніхто поки що не пропонував, що робити.
— П'ятсот доларів! П'ятсот доларів з кишені фіть! — трагічним голосом шепотів Крафт.
— Добре, що не Єва чи Дора… Або Дік… Не п'ятьма сотнями пахло б, — говорив Малу те, що знали всі.
— О, тоді б одразу дві тисячі викреслюй! Та де там дві?! Дельфіни ж навчені вже, не сирець. Спробуй десь дістати таких! — бідкався Крафт.
— А тому проспіваємо: «Богові слава!» За те що ще не найгірше обрушив на голову, — набожно зауважив Абрахамс. Щовечора він ходить молитися в якусь молитовню, навіть вважають його там правою рукою проскурника. — Піду хіба що сітку візьму.
Радж як стояв, одразу шубовснув у воду. Думав, відбере Джейн у дельфінок, прибуксує ближче до берега, щоб легше було підчепити сіткою. Але почалося несподіване: тільки Єва, мати, зосталася біля Джейн, всі інші дельфінки збуджено закружляли навколо Раджа, довше залишаючись з того боку, де була Джейн і куди плив Радж. Як торпеда примчав з північного кутка Дік, самки шанобливо розступилися перед ним, щоб не перешкоджати маневру. Могутньо розвернувшись, аж здибилися хвилі, захлюпали в береги, Дік загрозливо, але з меншою швидкістю кинувся на Раджа. Рострум тримав під водою так, ніби приготувався для тарана. Радж уповільнив рух, звернув убік… Хіба знаєш, що в Діковій голові? Дельфіни ударами рострумів по зябрах убивають могутніх багатометрових акул — океанських тигрів. Дік плеснув хвостом коло обличчя Раджа, водою аж забило дух, і повернув назад. Радж закашлявся, відплив ще далі.
— Де Гуга? Хай би він рибою поманив їх у рукав… Гуга! — закричав містер Крафт.
— Узяти якусь добру бамбучину, повідганяти їх — і все, — порадив сторож.
— Ти не Малу, а малий, — усе ще кашляючи, сказав іншу з води Радж. — Не можна з дельфінами грубо, це народ гордий.
Та коли прибіг Гуга, то Крафт наказав йому принести бамбучину і рибу.
— Судзір мене битиме. Він не дозволяє годувати дельфінів перед виставою, — потоптався на місці Гуга, зчищаючи з рук риб'ячу луску.
— Скажеш: я наказав. Я, чув?! Джеральд Крафт. А не якийсь там Судзір! — з показним гнівом промовив містер Джері.
Гугу ніби вітром здуло.
2
— Радже, до Крафта! — покликав Абрахамс.
Радж зрозумів, що містер Джері провадить якесь своє слідство і що перед цим була вже мало не сварка. У куточку стояв заплаканий Гуга. У Крафта й Судзіра розчервоніло-збуджені обличчя. Хлопець торкався за свіжий синець під оком. У другому кутку кабінету був Малу.
— Я не винен, містере Крафт, не винен! — схлипував хлопець. — Не звільняйте мене! Риба була не гнила, хай Абрахамс скаже… Та й не їдять дельфіни протухлу!.. Не могла Джейн отруїтися рибою!
— Радже, ти сідай поки що, — показав йому Крафт на стільця, але Радж сідати не хотів, усі стояли. — А вам, містере Судзір, дозвольте оголосити догану. Розпускати руки — дикунство, пробачте… Ви могли йому брейк… зламати, значить, щелепу, — а далі Крафт ще більш пом'якшив тон: — Це просто непристойно. Якщо вам хочеться нарікати на роботу Гуги, ви скажіть мені. Тільки я маю право карати, я господар тут, а не ви!
Радж дивився на Судзіра. У дресирувальника було чорняве, аж синє, худе обличчя. На щоках провалини, рот саркастично й зневажливо усміхається — одним кутком.
— Гуго, він тебе ударив? За що? — запитав Радж, поглядаючи то на хлопця, то на Судзіра.
Гуга прикусив губу, відвернувся до вікна. Воно сиділо глибоко, ніби в ніші, а стіни кабінету тут, у піддашку, нависали всередину.
— Як завжди — ні за що, — відповів за нього Радж. — То чому ти не впявся йому нігтями в пику, якщо не подолаєш у бійці? Чому дозволяєш так себе кривдити? Ти ж уже дорослий… Та врешті-решт і містеру Крафту можна поскаржитись.
Радж підійшов до хлопця, тернув йому долонями під очима. І зрозумів, що не треба було цього робити. Від такого співчуття Гуга ще більше засмутився.
— Не плач. Більше він тебе не зачепить. А якщо зачепить, то матиме справу зі мною. Це я при всіх кажу.
Судзір скривився ще зарозуміліше. Обернувся йти, але кинув через плече, ніби всім робив велику ласку:
— Я відміняю ранкову виставу.
— Як відміняю?! — Крафт аж скипів. — Як відміняю, коли вже квитки продають?!
— А ви гарантуєте, що все пройде добре, не зірветься? Що дельфіни слухатимуться? — Голос Судзіра був крижаний аж до сухості. — Мені здається, містере Крафт, у ваших же інтересах відмінити одну виставу, ніж… Бо коли щось станеться, то на весь Рай піде розголос: «У дельфінарії нема на що дивитися, сама халтура. Не йдіть, тільки гроші викинете!» Полічіть, які можуть бути у вас втрати, ви людина освічена… — І грюкнув за собою дверима так, що затряслась уся будівля.
— Навіжений… Чи бачите? Він же мед! — похитав головою Крафт і пішов за стіл у своє крісло. Розстебнув більше комір білої сорочки, глянув на великі крила вентилятора, що ледь ворушилися під стелею і не давали ніякого вітру. Видно було, що Крафтові у печінках сидить Судзір, але нічого не вдієш. Не подобається ніс, але ж не поміняєшся ним з іншою людиною.
— Малу… Ти можеш іти. Скажеш по дорозі касирці, хай повісить об'яву: «Вистава об 11.00 не відбудеться через технічні причини. Адміністрація просить пробачення. Продані квитки дійсні на 14.00». І хай продає тільки зі штампом «14.00». І ти, Гуго, іди займайся спокійно своєю справою… Та вмийся, а то мене нудить на тебе дивитися. П'ятнадцять років, а ти все ще такий маленький…
Голос у Крафта був стомлений, але Ради; у не здавалося, як у ті рази під час розмов, що Крафт не тільки трохи неправильно будує фрази, але ще й розігрує роль бідолашного і обманутого всіма простачка..
— Друже Абрахамсе… Тобі таке завдання. Привезеш лікаря з приватної клініки Ентоні Рестона. Патологоанатома. Ріже тих, хто помер. Хай подивиться нашу Джейн… — Містер Джері говорив тихо, ніби на похоронах, і Радж ще раз подивувався: не схожий чоловік на самого себе.
Коли і за Абрахамсом зачинилися двері, Крафт сказав Раджу:
— Що ти думаєш про все це? Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Здогадуюсь. Я вже думав… Здається, що — ні. Розумієте? Ніякого відношення до загибелі Джейн «тріада чайна» не має.
— І я такої думки. З їхньою жорстокістю і швидкістю на розправу — і така делікатна помста. Але на всякий випадок хай подивиться лікар. Цікаво, що він скаже…
«Говорити йому чи ні про нічний обстріл?» — подумав Радж перед тим, як іти. І сам собі похитав головою: не скаже. Невідомо, що захоче зробити Крафт. Може, просто надумає звільнити, щоб позбавитися від небезпечного працівника, який уже вдруге потрапляє в таку ситуацію.
Розділ сьомий
1
Янга обмацали, обшукали, штовхнули в машину. Затиснутий між двома дорослими, Янг не бачив, якими вулицями машина мчить, куди повертає. Їхали довгенько — тільки це й відчув. І ще дивувався: чому отого чоловіка з баулом не посадили з ним — машина ж була велика, фургон на сім місць.
У поліцейській дільниці Янга увіпхнули у велику кімнату, з грюкотом зачинили двері.
Передусім відчув гострий сморід. Кімната була дивною, віконце одне, під самісінькою стелею, з ґратами. На стелі ледь блищить лампочка у дротяній сітці. Світла вона дає мало. На підлозі майже темно. Хотів прихилитися до стіни — відсмикнув плече: настільки боляче кольнуло. Стіни були поштукатурені так, що густо стирчали соски-шипи, ніби луска акули. Пофарбовані вони були брудно-синьою фарбою і поглинали все світло, яке падало на них. Коли очі трохи призвичаїлися, Янг розгледів, що немає в кімнаті ні лавок, ні табуреток, у кутках під віконцем лежать якісь волоцюги у лахмітті. Один з них трохи підняв кудлату голову і знову опустив, підклавши під вухо лікоть.
Янг боявся підходити до них, сів навпочіпки біля дверей. Добре сісти гидував — такою брудною, із якимись висохлими патьоками і плювками була цементна підлога.
Терпів отак майже годину. В голові спалахували уривки думок: «Ускочив… До в'язниці кинули… А що ж тепер буде? А як же Радж? Він же нічого не знає, де я, що зі мною… А Пуол — гад… Гад з гадів! Останні гроші видурив, та ще й поліції підсунув…»
Потім заскреготав ключ у дверях, всунувся до половини тулуба поліцейський, поглянув на всі боки. «Тебе!» — смикнув за плече.
Привів до якоїсь кімнати чи кабінету. Біля вікна за столом хтось сидів. Янг не встиг роздивитися, як поліцейський козирнув і боком, наче краб, вийшов.
Янг знову подивився за стіл. Так це ж сидить той офіцер-поліцейський, що виліз на вулиці з машини, подзенькуючи наручниками. Високий, з красивими рисами обличчя, з великими горбатим носом. Сьогодні він у цивільному і без головного убору. Дивився офіцер на Янга і по-батьківському усміхався. Янг не піддався на цю підлесливу посмішку, відвів очі.
Праворуч від входу був ще один стіл, набагато довший, і сиділи за ним двоє: один — той піжон з вусиками, що йшов вулицею за Янгом і крутив блискучою палицею, другий — дебелий і огрядний, наче перегодований, європеєць, у сірувато-блакитному мундирі. Коло нього на столі лежав кашкет з написом на околичці «Interpol». А ліворуч, біля глухої стіни, сидів за маленьким столом коло машинки ще один поліцейський.
— Як тебе звати, хлопче? — ласкаво звернувся офіцер і навіть усміхнувся.
— Янг. Янг Сінх.
— Дуже приємно. Класичне ім'я для хінді. Краще і не придумаєш. Скажи, будь ласка, ти читати-писати вмієш?
— Умію.
— У-о-о?! — здивувався офіцер. — Молодець. Тоді бери ручку і розпишися ось на цьому папері.
— Як це? — підійшов Янг до стола начальника-офіцера.
— Ну — напиши своє ім'я і прізвище. Цим самим ти даси клятву, що будеш говорити тільки правду, чистісіньку правду. Коли збрешеш, посадимо до в'язниці.
Янг повільно надряпав своє ім'я і прізвище. Рука тремтіла, авторучка не слухалась. Написав і відступив далі від стола. Надто вже солодким і клейким був погляд офіцера, що й не відліпитися.
— То, кажеш, як тебе звати? — ще раз перепитав офіцер. — У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.
— Янг Сінх. Дванадцять років скоро.
«Трет-те-те-те» — застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.
— Де ти живеш?
— Ніде.
— Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.
І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.
— То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…
— Мати не померла, її деревом убило, — уточнив Янг.
— Ай-яй-яй… — ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. — Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?
— Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.
Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели — ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.
— Давно ти знаєш того чоловіка?
Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.
— … того, з ким тебе разом арештували?
— Я його зовсім не знаю.
— Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?
— Ага.
— Що ти мав йому сказати?
— Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.
Офіцер швиденько сунув руку під стіл. Одразу ж за спиною Янга скрипнули двері, хтось заглянув.
— Засідку в номер сорок перший «Гонконга». Усіх впускати, нікого не випускати!
— Стоп, стоп! — могутнім басом сказав той, коло якого лежав кашкет з написом «Interpol». І далі вже заговорив по-англійському. Офіцер вислухав його і погодився:
— Правильно. Візьміть документи того… Зрозуміло? І зареєструйте спочатку в портьє. Нібито приїхав той, кому було заброньоване місце. А портьє пригрозіть, щоб не проговорився. І самі в засідку!
Двері за спиною Янга тихо скрипнули.
— Продовжимо нашу розмову. То чого, як ти думаєш, той чоловік лаяв тебе? Ти все правильно йому сказав, як тебе вчили?
— Не знаю. Здається, правильно, тільки не все. Але я забув подивитись, у якій руці в нього був баул. Можна було підходити й говорити тільки тоді, коли він буде біля будинку № 15 і візьме баул у ліву руку.
— Зрозуміло. Пароль не міг спрацювати, бо був неточний. Після того як ти йому сказав про «Гонконг», що ти мав далі робити?
— Нічого. Відійти од нього. Мені повинні були за це дати гроші.
— Он як? Хто, цікаво?
— Пуол.
— Це він тебе й підсилав?
— Ага.
— Де живе? Швидко адресу!
— Не знаю.
— Хто він такий?
— Земляк. Він приїхав з Біргусу. Я не думав, що й він уже тут, на Головному… — І Янг розказав, як Пуол перейняв його у порту, як навчив, що сказати тому чоловікові з рожевою косинкою на шиї, пообіцяв за це заплатити, а сам, навпаки, відібрав гроші.
— Ах, негідник!.. І вір після цього землякам… А ти молодчина. Ти все правдиво розказав?
— Ага. — Янг говорив щиро: йому зовсім не хотілося вигороджувати Пуола.
— Останнє запитання. У що вдягнутий Пуол?
— У що? Ну — сорочка біла, штани сірі.
— Дорогий мій! Це не прикмети. Так ходять тисячі людей у Свійттауні. Пригадай, може, є щось на обличчі особливе, на голові, на руках?
— Ні, нічого такого. Черевики нові купив — хвалився. Мозолі мабуть, натер — накульгує.
— Колір черевиків?
— Теж, здається, сірий.
— Та-ак… — розчаровано промовив офіцер. Затарабанив пальцями лівої руки по столу, а праву сховав під стіл. За спиною Янга знову скрипнули двері. — У камеру його! Хоча ні, потримай трохи в приймальні, може, ще буде потрібний.
Янга взяли за плече, вивели у передню кімнату. Поліцейський старанно зачинив подвійні двері до кабінету, але і одні, й другі трохи відхилилися.
— Сідай! — показав Янгові на стільця під стінкою, а сам сів за стіл, удав з себе поважного: дуже, мабуть, хотілося бути схожим на начальника.
У кабінеті розмовляли бурхливо, часом переходили на англійську мову. Янг напружив слух — ах, як погано, що англійська мова така важка, так повільно піддається йому!
— Ми його вели з самого Гонконга! Разом з ним плив і наш агент! З рук у руки, можна сказати, передавали… А ви втрутилися і на фініші все зірвали. Як тепер виявити продовження ланцюга? До кого їхав цей з рожевою косинкою?
— У сорок першому номері засідка.
— Користі з цієї засідки! Туди і випадкові люди можуть завітати, скажімо, покоївка, офіціант… — гуркотів голос того, що сидів біля кашкета «Interpol». — Телефон у цьому сорок першому є?
У кабінеті трохи помовчали, мабуть, чи сам офіцер, чи той поліцейський, що сидів за машинкою, дивилися в довідник.
— Є, — нарешті пролунав голос офіцера.
— Ну от, перш, ніж зустрітися з «косинкою», йому подзвонять у номер. Чи є він… А коли є, то чи той це, хто потрібний, і розмова буде з паролем.
— … ми підслухаємо, про що вони розмовляють. Усі номери прослуховуються!
— Ваші там сидітимуть, подзвонить телефон. Піднімати трубку чи ні? Якщо піднімати, то що говорити? Коли почують, що хтось підозрілий зняв, то й говорити не стануть.
— А ми випотрошимо цього, з косинкою. Запевняю, ми зуміємо взяти в нього все, що треба… По-друге, випустимо малого… — далі офіцер перейшов на англійську мову, видно, він володів нею непогано.
— Ви так думаєте? А кому він потрібний, тим більше після того, як провалився? Хлопця використали випадково і одноразово. Міг на його місці бути і не земляк цього… як його… Пуола, а інший хлопець. Пуол підсунув замість себе цього малого тільки тому, що побачив підозрілих осіб… які за «косинкою» стежать.