— Т-ти ще мене запам'ятаєш! Кров'ю вмиєшся! — п'яно погрожував він і, випинаючи бороду, похитував головою, ніби хотів вигвинтити її з коміра.
Хтось порадив: коли будувати якусь халупу, то найлегше це робити на околицях Кампонга. Там скоріше можна і готовий куток найняти. На смітниках і звалищах можна назбирати якихось картонних коробок, фанерних ящиків на стіни, нарозламувати порожніх бочок, вимудрувати з целофанових мішків шматки плівки на покрівлю. Поступово приставали до розмови всі чоловіки, тільки Янгів батько мовчки хитався на всі боки, щасливо усміхався, потім спробував щось плести з лозинок і пальмового листя, надягав ці незграбні плетенки-капелюшки на голову й усміхався ще щасливіше.
Зробив чоловік дах над головою!
— Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! — зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими — діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.
Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали — хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.
Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.
— Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!
Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. — «Нічого, нічого, ви — відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім'ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг — дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?
Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.
Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив — якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров'ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.
— За що ви його посадили до в'язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… — сльози душили Янга.
— Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, — сказав дід Амос і почухав худі груди. — Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?
— Є ще трохи…
— Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.
Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п'ять центів. Янг пам'ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки — у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?
І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній — аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців — повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.
Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.
— Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! — щебетала вона. — Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна — з хаткою на спині!
— Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.
— Ще б пак! — Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. — Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.
— Куди-и-и? Хто бере?!
У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.
— Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! — Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.
— Ану — лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!
Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.
— Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?
— Ну… — відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.
— Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!
— А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? — наївно питав Янг.
— Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! — палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. — Роздягайся! — раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. — Дід Амос мазь зробив. Давай я тобі помажу, де покусано. Скоріше заживе.
— Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.
— Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! — наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.
Янг простягся з кутка в куток спиною догори — якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір'їнки і змащувати шию, спину, руки — легенько, делікатно, похукуючи на ранки.
«Якби ж послухав Вішну! — думав Янг. — Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»
— А ти собі мазала? Давай я тобі… — поворухнувся Янг.
— Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках — підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! — Натача схопилася на ноги — буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.
Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді — халабуду підтопило — і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.
3
Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.
— Здоров, володарю землі й неба! — дивно привітався він.
— Безсмертний[2], ти?.. Знайшов володаря!
— А що? Уся земля під тобою, небо — над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі — ніхто.
— Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… — Янг боляче скривився, ще мить — і він розплакався б.
— День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… — Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.
— Куди… підемо? — навіть трохи злякався Янг. Протер очі, почав вигризати, висмоктувати м'якіть із твердих волокнин-жил, якими були пронизані плоди.
— Ми повинні з тобою взяти на себе те, від чого відмовилися дорослі. Коли найстарші сходять з дороги, уперед повинні виходити ми.
— Ще сонце низько, а вже напекло тобі голову.
— Не бійся, я не заговорююся. Нам треба оглянути гори. А може, й справді знайдемо там вільну землю? Усе, що виявимо, побачимо, розкажемо людям.
— Виявиш, роззявляй рота… Як на болоті, у манграх… У тебе нічого більше немає з їжі? Може, батькові підсунемо поки немає діда Амоса? — Янг поглянув на Амарову торбинку.
Цікаво, як він ставиться до ув'язнення батька? Амара ж більше освічений, уміє читати й писати, а не такий темний, як дід Амос. З Раджем дружив, а Радж багато чого бачив, багато що знає. Щодня з усякими буржуями зустрічається, з усього світу з'їжджаються ті буржуї на Рай. А Радж з ними і по-французькому, і по-англійському…
— Взагалі… я дещо припас… — поплескав Амара по торбі, збентежено покашляв. — А раптом ми нашкодимо? Нагодуй зголоднілого — одразу померти може.
Янг мовчки злизав сльози з губів, витер щоки. Подивився на двері хлівця, ніби попрощався навіки.
— Я готовий.
Пішли не в той бік, де кінчалися халупки бідноти й починалося звалище, а значно лівіше, на південний захід, угору по схилу. Тут були привілейовані квартали, білосніжні котеджі серед плантацій бананів, ананасів, кокосів і горіхових пальм. То тут, то там на обплетених дротом огорожах, на парканах, на воротах висіли вивіски «PRIVATE».
— І тут прайвіт, прайвіт… — читав ці надписи Амара і зціплював зуби. — І тут не сунься, давно все стало приватною власністю.
Нарешті передмістя закінчилось. Схил гори став набагато стрімкіший. Земля була вже скеляста, помережана ярами і ровами, зарослими лісом. Деякі дерева — нахутакові — були схожі на велетенських багатоніжок з потворними довгими лапами, їхні стовбури майже лежали, розстеливши крони по камінню. Зрідка траплялися на терасах вузенькі латки городів, були й покинуті ділянки, зарослі колючими кущами і бур'яном. Дерло в горлі від диму — подекуди вирубували й випалювали ліс, щоб розчистити хоч маленьку ділянку, наносити туди землі. Чоловіки, які цим займалися, лазили по схилах, як мавпи, були майже голі, з невеличкими пов'язками на стегнах. Темні тіла блищали від кіптяви й поту. Хворостиння горіло слабо, більше диміло, було ще сире від нічного дощу. Амара спробував заговорити то з одним, то з іншим.
— А що — оті покинуті ділянки, на терасах, нічиї вже?
— Можеш вважати — нічиї. Там що-небудь зможе рости тільки років через п'ять. А то й ніколи — поливай не поливай.
У голосі чоловіків були втома і розпач, і хлопці зрозуміли: люди нічого доброго від своєї праці не ждуть.
Дедалі частіше траплялися величезні напливи чорно-бурої лави — ніздрюваті, вкриті мохом. Ніби якийсь велетень, а може, й сам бог Вішну замісив десь там, угорі, тісто, а воно так бурхливо підходило й пухкотіло, що розповзлося на всі боки.
Видиралися, подавали один одному руки або гілки ліан і зрештою опинилися ніби на плоскогір'ї. Подивилися на всі боки — і крізь гущавину зелені побачили внизу воду. Не рівнина тут була, а западина з озером. Справжня ж гора височіла ще далі за озером. Сама верхівка її була не зелена, а буро-синя, затягнута завісою туману чи диму. В одному місці серед чагарників білів, пінився невеликий водоспад. Але до нього, мабуть, було далеко, бо шуму води не чули.
— На ту гору не поліземо, ми ж не божевільні… — якось байдуже сказав Амара. Відчувалось, що він втратив уже всяку надію щось знайти.
— То давай хоч озеро обійдемо, спустимось до води, — запропонував Янг.
— Кальдера називається… На місці цього озера було колись жерло вулкана, — сказав Амара. — Дивно, правда? Не на самій маківці гори, а збоку.
— Не вигадуй, — не повірив Янг. — Я на малюнку бачив вулкан, там з верхівки гори дим, огонь і каміння летить.
— Був, кажу, вулкан, але погас. Може, сотні, може, тисячі років тому. А тепер у кратері вода й ліс.
— А може бути виверження знову?
— Може. А коли — ніхто не знає. Зійдемо нижче?
Янг ліз за Амарою, старався повторювати всі його рухи, хоч іноді важко було дотягнутися до гілок або до виступів, якими той користувався.
— Вода!… Холодна… І чиста, а здавалося спочатку, що чорна.
Хлопці повисли, тримаючись однією рукою за гілки, а другою зачерпуючи воду, і пили, ніяк не могли напитись. Смачна вода, тільки, здається, трохи чимось пахне, ніби тухлим яйцем. Янг устиг виголодніти за цей час і захотілося знову підкріпитись. Але Амара навіть не заїкнувся про їжу.
— Ходімо, ходімо далі…
Легко Амарі квапити — «Ходімо…». Аби Янг мав такий зріст і стільки сили, то й він би так спритно стрибав, ліз, зависав на руках, розгойдувався, щоб стрибнути з виступу на виступ.
Потім метрів сто йшли берегом озера, повз саму воду вела обмілина з сіро-бурого гравію, гальки, латок вулканічного синього попелу, закам'янілого від давності, а над головою зависали кам'янисті брили. Чули вже шум води, але це був не той маленький водоспадик, що бачили здалека серед скель і зелені. І струмок був менший, і вода тут скакала з каменя на камінь, як по приступках. Біля гирла і береги струмка, і берег озера, навіть обмілина скрізь розриті, перекопані. Купи піску, гравію були слизькими, стоптаними людськими ногами, помітні сліди й від босих ніг, і від грубих черевиків або чобіт.
— Хтось рився, як свиня, — ніби сам собі сказав Амара. Щось йому не подобалося, щось тривожило. Він озирнувся на всі боки, але що-небудь побачити далі на березі й навколо було неможливо — перешкоджали скелі, кущі й дерева. — Що він тут шукав? — Амара присів, поводив рукою по піску, погрібся в ньому.
Янг теж помацав, потер пісок, пильно придивився до крупинок і камінчиків.
— Може, якісь самоцвіти коштовні, — сказав він.
— Давай трішки піднімемось угору.
Амара майже на карачках поліз по воді, по каміннях, Янг за ним. Вони швидко намокли з голови до ніг. Коли отак піднялися на плоскогір'я, то побачили, що струмок тут спокійніший і ширший. Скрізь на березі пісок насипаний пагорбками, навіть у воді, можна було побачити каміння, зсунуте зі своїх місць. Пройшли ще трохи до місця, де струмок розділявся скелею на два. Перейшли через перший струмок, обігнули скелю, побрели вниз лівим берегом найширшої протоки, який усе далі брався праворуч. Сліди невідомих шукачів або дослідників помічалися і тут: то у воді на мілкому, то на самому березі сіріли купки гравію й піску, камінчиків, ніби хтось розсортував зачерпнуту з дна дрібноту. Сліди й тут були подвійні — від грубого черевика або чобота і від босих ніг. Отже, шукач був не один?
З-за невеликого повороту вдарив у вуха шум водоспаду. Перед самим водоспадом течія в струмка була бурхлива й стрімка, хлопці не наважилися заходити у воду, щоб не збило й не покотило по камінню вниз. Пішли й далі теж лівим берегом. Скелі тут ледь не заходили в озеро, а водоспад зостався трохи позаду й праворуч. На самому урвищі сіли, зачаровані красою.