— Шпунтик, — відповів Шпунтик і теж потис подушечку.
— Метикайло, — повторив утрете Метикайло й простяг руку Бубликові.
— Та ми з вами вже знайомі! — відповів Бублик.
— Ах, та це ж Бублик! — вигукнув Метикайло. — Приві-іт! Приві-іт! Прошу сідати, друзі!
Всі сіли.
— То ви вже познайомилися з цим Шурупчиком? — запитав Метикайло, даючи зрозуміти своїм запитанням, що хоч він і невидимо був відсутній, витаючи в інших сферах, однак чув, про що говорив Бублик. — Він вам, мабуть, показував свої відкидні столи і стільчики? Хе-хе-хе!
Гвинтик ствердно кивнув головою. У Метикайла на обличчі з'явився глузливий вираз. Ніби відчуваючи задоволення, він потер коліна руками і сказав:
— Хе-хе! Ці винахідники — всі диваки. Ну, скажіть, будь ласка, навіщо всі ці відкидні столи, всі ці шафи, що самі відчиняються, усі ці гамаки, що самі опускаються? Мені, наприклад, значно приємніше сидіти на звичайному стільці, який не підстрибує під вами, як тільки ви встали, або спати на ліжку, яке не їздить під вами вгору й униз. Навіщо це все, скажіть, будь ласка? Хто може примусити мене спати на такому ліжку? А коли я, так би мовити, не хочу? Не бажаю?
— Та ніхто й не примушує вас, — сказав Бублик. — Шурупчик — винахідник і старається удосконалити все, що під руку потрапить. Не завжди це виходить, але в нього є багато корисних винаходів. Майстер він хороший.
— А я й не кажу, що поганий, — заперечив Метикайло. — Він, якщо хочете знати, дуже хороший майстер. Так, так, треба визнати, чудовий майстер… Він зробив для мене чудесний бурмотограф.
— Це що за штука — бурмотограф?
— Машина, яка говорить. Ось подивіться.
Метикайло підвів своїх гостей до столу, на якому стояв невеликий прилад.
— Ця скринька чи валізка, — як хочете, так і називайте, — має збоку невеликий отвір. Досить вам виголосити перед цим отвором кілька слів, а потім натиснути кнопку, як бурмотограф з точністю повторить ваші слова. От спробуйте, — запропонував Метикайло Гвинтикові.
Гвинтик нахилився до отвору приладу й сказав:
— Гвинтик, Гвинтик! Шпунтик, Шпунтик!
— Та ще й з Бубликом, — додав Бублик, нахилившись до приладу.
Метикайло натиснув кнопку, й бурмотограф, на подив гостей, зашепелявив гугнявим голосом:
«Гвинтик, Гвинтик, Шпунтик, Шпунтик та ще й з Бубликом».
— А навіщо вам ця балакуча машина? — запитав Шпунтик.
— Як навіщо? — вигукнув Метикайло. — Письменникові без такого приладу — як без рук. Я можу поставити бурмотограф у першій-ліпшій квартирі, і він запише все, що там говорять. Мені лишається тільки переписати, от вам і повість, а то й навіть роман.
— До чого ж усе просто! — здивувався Шпунтик. — А я десь читав, що письменникові потрібна якась вигадка, якийсь задум…
— Е, задум! — нетерпляче перебив його Метикайло. — Це тільки в книгах так пишеться, що потрібен задум, а спробуй щось задумай, коли все вже й без тебе задумано. Що не візьми — все вже було. А тут бери просто, так би мовити, з натури, дивись, щось та вийде, чого ще ні в одного письменника не було.
— Але не кожний погодиться, щоб в його кімнаті ставили бурмотограф, — сказав Гвинтик.
— А я це роблю хитро, — відповів Метикайло. — Я приходжу до кого-небудь у гості з бурмотографом, що, як ви бачили, має вигляд валізки. Ідучи додому, я забуваю цю валізку під столом або під стільцем, а потім маю задоволення слухати, про що говорили господарі квартири без мене.
— А про що говорять? Це дуже цікаво, — сказав Шпунтик.
— Ви собі не уявляєте, як це цікаво, — підтвердив Метикайло. — Я навіть не сподівався. Виявляється, ні про що не говорять, а просто регочуться без всякої причини, кукурікають, як півні, рохкають, гавкають по-собачому, нявкають.
— Дивно! — вигукнув Гвинтик.
— От я й кажу — дивно! — погодився Метикайло. — Поки сидиш з ними, всі розмовляють нормально й розсудливо, а як тільки підеш — починаються якісь дурниці. Ось послухайте вчорашній запис. Я був в одних знайомих і, пішовши, залишив бурмотограф під столом.
Метикайло покрутив якийсь диск під кришкою валізки й натиснув кнопку. Почулося шипіння, пролунав удар, неначе хтось дверима грюкнув. На хвилину все стихло, потім раптом вибухнув дружний регіт. Хтось сказав: «Під столом». Щось завовтузилося. Знову пролунав регіт. Хтось закукурікав, хтось занявкав, загавкав. Потім хтось замекав, як овечка. Хтось промовив: «Пустіть мене, я закричу по-ослячому». І почав кричати: «І-о! І-о! А тепер заіржу, як лошак: і-го-го-го!» Знову пролунав регіт.
— От бачите, чи то пак — чуєте? — розвів Метикайло руками.
— З цього, мабуть, небагато візьмеш для роману, — розсудливо сказав Гвинтик.
— Я вам відкрию таємницю, — сказав Бублик Метикайлу. — В місті вже всі знають про цей бурмотограф і, як тільки ви за двері, навмисно починають викрикувати в цю машину всілякі дурниці.
— Навіщо ж викрикувати дурниці?
— Ну, ви хотіли перехитрити їх, а вони перехитрили вас. Ви хотіли підслухати, про що говорять без вас, а вони догадалися і навмисно пищать і рохкають, щоб посміятися з вас.
Метикайло насупився:
— Ах, так! Ну, гаразд, я перехитрю їх. Буду підсовувати бурмотограф під вікно. Ця машинка ще себе виправдає. А ось полюбуйтеся, що це, по-вашому?
Метикайло показав гостям якусь незграбну споруду, що була схожа на складений намет чи парасольку великих розмірів.
— Це, мабуть, парасолька, — висловив своє припущення Шпунтик.
— Ні, не парасолька, а складний портативний письменницький стіл із стільцем, — відповів Метикайло. — Вам, приміром, треба описати ліс. Ви йдете в ліс, розкладаєте стіл, сідаєте якнайзручніше й описуєте все, що бачите навкруги. От спробуйте, сядьте, — запропонував він Шпунтикові.
Метикайло натиснув кнопку на ручці незграбної споруди, і в ту ж мить вона розкрилась, перетворившись на невеликий столик із стільчиком. Шпунтик сів за стіл, для чого йому довелося найнеприроднішим чином зігнути ноги.
— Ви одразу маєте всі вигоди, — говорив Метикайло, — й одразу відчуваєте натхнення. Погодьтеся, що це набагато приємніше, ніж писати, сидячи на траві або на голій землі.
Шпунтик не відчув ні вигод, ні натхнення, — навпаки, в нього почали страшенно боліти ноги.
Шпунтик вирішив перевести розмову на інше і, вилазячи з-за столу, спитав:
— Скажіть, будь ласка, а яку книгу ви написали?
— Я ще не написав жодної книги, — признався Метикайло. — Бути письменником дуже важко. Перш ніж стати письменником, мені, як бачите, прийшлося дещо придбати, а це не так просто. Спочатку мені довелося чекати, поки буде готовий портативний стіл. Це затяглося на довгі роки. Потім я ждав, поки зроблять бурмотограф. Ви знаєте, як майстри люблять ^зволікати й затримувати? Особливо цим відзначається Шурупчик. Уявіть собі, він два з половиною роки обдумував, як зробити цей прилад. Йому ж однаково, можу я чекати чи не можу. Він не розуміє, що в мене творча робота! Певна річ, бурмотограф — складний прилад, але навіщо ускладнювати і так складну річ?
— А він хіба ускладнював? — співчутливо запитав Гвинтик.
— Звісно, ускладнював! Почав робити не звичайний бурмотограф, а якийсь комбінований, з пилососом. Скажіть, на милість, навіщо мені пилосос? На це пішло зайві півтора року. Ну, нічого! — махнув Метикайло рукою. — Тепер це в мене є, бракує дрібниць.
— Добре було б вигадати таку машинку, що могла б думати за письменника, — сказав Шпунтик.
— Ви маєте рацію, — погодився Метикайло.
Сонце вже схилялося на захід, і паші друзі стали прощатися.
Метикайло дав їм паяльник, і друзі вийшли на вулицю. Гвинтик сказав:
— Пора нам повертатись назад. Боюся, щоб ніч не застала нас у дорозі.
— Нічого, братці, я вас в одну мить домчу на машині. Але не вадило б спочатку закусити, — сказав Бублик і повіз Гвинтика й Шпунтика до себе обідати.
Розділ двадцятий
ТЮБИК ПРАЦЮЄ
Поки Гвинтик і Шпунтик мандрували по Зміївці, шукаючи паяльника, в Зеленому місті сталися значні події. День почався з того, що Тюбик намалював портрет Сніжинки. Він потратив на це діло майже дві години, зате портрет вийшов, як живий. Схожість була разюча. Правда, багато хто казав, що на портреті Сніжинка була краща, ніж у житті, але це зовсім не так. Прикрашати Сніжинку не було ніякої потреби. Якщо Тюбик зумів підкреслити на портреті красу її рис і відтворити їх яскравіше й виразніше, то цього саме й вимагається від справжнього мистецтва, яким є живопис.
Портрет повісили на стіні в нижній кімнаті, щоб усі могли побачити. Треба сказати, що охочих знайшлося багато. Всі, хто бачив портрет, захотіли, щоб Тюбик намалював і їх, але Сніжинка нікого не підпускала до горішньої кімнати, бо Тюбик у цей час малював портрет Синьоочки, і стороння публіка могла йому тільки перешкодити.
Незнайко, який бив тут байдики й давав Тюбикові різні безглузді поради, щоб показати, наче й він щось тямить у мистецтві, почув шум, що долинав знизу.
— Це що тут за шум? Що за шум? — закричав він, спустившись по східцях униз. — Ану, розійдись по домах!
Бідні малючки, почувши таку грубість, — навіть не образились, так хотіла кожна з них будь-що пробратися до художника. Навпаки, вони обступили Незнайка, стали величати його «любим Незнайочком», просили не виганяти їх.
— Ану, ставай у чергу! — кричав Незнайко, розштовхуючи малючок. — У чергу, кажуть вам, а то всіх розжену.
— Фу, який ви грубіян, Незнайку! — спалахнула Сніжинка. — Хіба так можна? Мені навіть соромно за вас.
— Нічого, — відповів Незнайко.
В цей час у кімнату впорхнула ще одна малючка і, скориставшись загальною метушнею, прошмигнула аж до східців, що вели вгору. Побачивши це, Незнайко кинувся за нею і вже хотів було грубо схопити її за руку, але вона зупинилась і, змірявши Незнайка презирливим поглядом, рішуче помахала пальчиком перед його носом.
— Но, но! Тихше! Мені можна без черги. Я — поетеса.
Зустрівши таку відсіч, Незнайко роззявив від несподіванки рота, а поетеса повернулась до нього спиною і не поспішаючи попрямувала до східців.
— Як вона сказала? Хто вона така? — спитав Незнайко, розгублено показуючи пальцем у напрямку східців.
— Поетеса. Вірші пише, — пояснили малючки.
— А-а… — сказав Незнайко. — Невелика цяця. У нас теж є поет. Колись я учив його писати вірші, а тепер він і сам уміє.
— О, як цікаво! Значить, ви теж були поетом?
— Був.
— Ой, який ви здібний! Ви й художником були, й поетом…
— І музикантом, — поважно додав Незнайко.
— Прочитайте щось із ваших творів.
— Потім, потім, — відповідав Незнайко, вдаючи, що йому страшенно ніколи.
— А як звуть вашого поета?
— Його звуть Квітик.
— Ой, як цікаво! — заплескали в долоні малючки. — Вашого поета звуть Квітик, а нашу поетесу звуть Квітонька. Правда, схожі імена?
— Трошки схожі, — погодився Незнайко.
— Вам подобається це ім'я?
— Так собі.
— А які вона вірші пише! — говорили малючки. — Ой які чудові вірші! От підніміться вгору, вона, напевно, читатиме вірші. Цікаво, як вам сподобається.
— А що, можна й піти, — погодився Незнайко.
Коли він піднявся у горішню кімнату, Тюбик уже закінчував портрет Синьоочки, а Квітонька сиділа на дивані поруч Гуслі й розмовляла з ним про музику.
Заклавши руки за спину, Незнайко походжав по кімнаті, скоса поглядаючи на поетесу.
— Що ви все ходите тут, мов маятник? — сказала Квітонька. — Сядьте, будь ласка, а то від вас навіть в очах мерехтить.
— А ви тут не розпоряджайтесь, — грубо відповів Незнайко. — А то накажу Тюбикові, щоб не малював тут вашого портрета.
— Он як! Він і справді може вам наказувати? — повернулась Квітонька до Тюбика.
— Може. Він у нас все може, — відповів Тюбик, який старанно працював пензликом і навіть не чув, що сказав Незнайко.
— Певна річ, можу, — підтвердив Незнайко. — Всі повинні мене слухатися, тому що я головний.
Почувши, що Незнайко має таку владу серед малюків, Квітонька вирішила задобрити його.
— Скажіть, будь ласка, це ви, здається, повітряну кулю придумали?
— А то хто ще?
— Я неодмінно напишу про вас вірш.
— Дуже мені потрібно, — фиркнув Незнайко.
— Не кажіть, — співучим голоском відповіла Квітонька. — Ви ще не знаєте, які я вірші пишу. Хочете, прочитаю вам один свій вірш?
— Гаразд, читайте, — змилостивився Незнайко.
— Я прочитаю вам свій новий вірш про комара. Ось послухайте!
… Я спіймала комара,
Та-ра, та-ра, та-ра-ра!
Комарика я люблю,
Тру-лю-льоньки-тру-лю-лю!
Та комарик став сумний,
Шкода бідолашку.
Ні, впіймаю я собі
Краще вже мурашку.
А мурашка теж сумує,
Видно, любить погулять.
Досить з ними забавлятись,
Треба книжку почитать.
— Браво! Браво! — вигукнув Тюбик і навіть у долоні заплескав.
— Дуже хороший вірш, — похвалив Гусля, — у ньому розповідається не лише про комах, але й про те, що треба книжку читати. Це дуже корисний вірш.
— А ось іще, будь ласка, — сказала поетеса й прочитала вірш, у якому розповідалося вже не про комара, а про метелика і який закінчувався не словами про те, що треба книжку почитати, а про те, що «треба плаття зашивати».
Потім був прочитаний вірш про мушку, який закінчувався словами про те, що «треба руки вимивати», і нарешті вірш про те, що «треба хату підмітати».
В цей час Тюбик закінчив портрет Синьоочки. Всі замилувалися портретом:
— Чудово! Неповторно! Чарівно! — висловлювали своє захоплення коротульки.
— Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? — звернулася Квітонька до Тюбика.
— Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? — здивувався Тюбик.
— Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.
— Ну гаразд, — погодився Тюбик.
— І очі мені, будь ласка, зробіть сині.
— Але ж у вас очі карі, — заперечив Тюбик.
— Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?
— Тут є різниця, — відповів Тюбик. — Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.
— Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.
— У вас і так дуже великі очі.
— Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.
— Гаразд.
— І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, — благала Квітонька.
— Це можна, — погодився Тюбик.
Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала:
— Очі трошечки збільшіть! Ще, ще, ще! Вії додайте! Трошечки рота зменшіть… Ще, ще!
Кінчилось тим, що очі на портреті вийшли величезні, яких зовсім не буває, ротик, як горошинка, волосся наче з чистого золота, і весь портрет був дуже мало схожий. Але поетесі він дуже сподобався, і вона казала, що кращого портрета їй і не треба.