— Не зміг би, — признався Пілюлька.
— Як вам не соромно? — обурилась Киценька. — Нічого смішного тут немає!
Але сміх не змовкав. Озирнувшись довкола й побачивши, що всі тільки сміються, Пілюлька почервонів і почав стягати з себе сарафан.
— Ну, навіщо ви? — умовляли його малючки.
— Не треба! — рішуче заявив Пілюлька. — Мені ось принесуть одежу.
— Медуниця не віддасть. Вона в нас сувора.
У відповідь на це Пілюлька лише таємниче посміхнувся. Коли Медуниця повернулась у лікарню, то помітила, що й Бурчун десь зник. Вона кинулась у комірчину й виявила, що не вистачає двох комплектів одягу. Залишився тільки одяг Кульки.
Таким чином вияснився план втечі, задуманий Бурчуном і лікарем Пілюлькою. За цим планом лікар Пілюлька мав тікати голий через вікно. Зловмисники розрахували, що весь персонал лікарні кинеться доганяти його, а тим часом Бурчун вільно проникне в комірчину й украде свій одяг і одяг Пілюльки.
План виправдав себе у всіх деталях.
Медуниця ще довго розшукувала Бурчуна, і, поки тривали розшуки, Бурчун тихенько сидів у зарослях лопухів.
Правда, сидіти в лопухах — не таке вже веселе діло, але Бурчун був страх радий, що вирвався на волю. Він з насолодою дивився на прозоре синє небо, на свіжу зелену травку. На його обличчі з'явилась навіть усмішка. Він заклявся більше ніколи в житті не бурчати й радіти всьому на світі, якщо тільки знову не потрапить у лікарню.
Нарешті Бурчун побачив, що Медуниця зайшла в лікарню, й тихенько виліз із своєї засади. Розшукавши Пілюльку, він віддав йому одяг.
— Бери свій одяг, товаришу по нещастю, — сказав Бурчун, подаючи йому клуночок.
Пілюлька кинувся обнімати свого приятеля. Вони дуже здружилися, поки були в лікарні. Пілюлька швидко одягнувся.
Забудько, Якосьбудько, Гвинтик та інші малюки обступили Бурчуна й стали вітати з благополучним поверненням із лікарні. Всі були дуже вражені його веселим виглядом.
— Вперше бачу, щоб Бурчун посміхався, — сказав Пончик.
Малючки теж стояли довкола і з цікавістю дивилися на Бурчуна.
— Як вас звати? — спитала Пушинка.
— Бурчун.
— Ви жартуєте?
— Щоб я провалився на цьому місці! Чому ви не вірите?
— У вас таке добре, привітне обличчя. Вам не підходить це ім'я.
Бурчунів рот розтягся мало не до вух.
— Це я не підходжу до свого імені, — пожартував він.
— Хочете на дерево вилізти? — запропонувала Киценька.
— А можна?
— А чому не можна? Ми принесемо вам пилку, будете працювати разом з усіма.
— І мені дайте пилку, — попросив лікар Пілюлька.
— Ви цього не заслужили, бо зневажаєте малючок, але ми вам прощаємо, — сказала Киценька.
Малючки принесли ще дві пилки, й Бурчун з лікарем Пілюлькою також стали до роботи по збору врожаю. Бурчун казав, що лазити по деревах значно приємніше, ніж сидіти під замком у Медуниці.
— І до того ж значно корисніше, — додав лікар Пілюлька.
Він вважав, що вгорі повітря чистіше й багатше на кисень, ніж унизу. Тому Бурчун і Пілюлька працювали на самому вершечку дерева.
Розділ двадцять четвертий
РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ТЮБИКА
Другого дня робота по збиранню яблук і груш тривала. На вулиці міста появилась третя машина — восьмиколісний автомобіль Шурупчика.
Справа в тому, що в Зміївці помітили зникнення Бублика. Жителі знали, що він повіз на своїй машині Гвинтика й Шпунтика до Зеленого міста. Бублик чомусь не повернувся з цієї поїздки, тому всі стали просити Шурупчика поїхати й розвідати, чи не трапилось, бува, якогось нещастя. Шурупчик приїхав у Зелене місто, і, коли побачив, що Бублик возить своєю машиною фрукти, не втримався і теж узявся до роботи.
Мешканці Зміївки прождали Шурупчика аж до вечора, але він не повернувся й наступного дня. По місту покотилися найбезглуздіші чутки. Одні казали, що на шляху до Зеленого міста поселилась баба-яга — костяна нога, яка поїдає всіх, хто на очі потрапить. Другі казали, що це не баба-Яга, а Кощій Безсмертний. Треті сперечалися й доводили, що кощіїв безсмертних не буває, а це триголовий дракон, і поселився він не на шляху, а в самому Зеленому місті. Щодня цей дракон з'їдає по одній малючці, а коли в місті з'явиться малюк, то він з'їдає малюка, бо малюки кращі за малюнок.
Після того як виникла байка про цього триголового дракона, ніхто із зміївських жителів не наважувався піти в місто до малючок і дізнатися, що там діється. Кожний вважав за краще сидіти вдома. Однак незабаром знайшовся сміливець, який сказав, що піде й усе з'ясує. Це був відомий нам Цвяшок, про якого вже розповідалось у цій правдивій історії. Жителі знали, що Цвяшок — одчайдушна голова і справді візьме та й полізе в самісіньку пельку ненажерливого дракона. Всі стали умовляти його, щоб не йшов, але Цвяшок і слухати нічого не хотів. Він сказав, що дуже завинив перед малючками й тепер його мучить совість. Тому він хоче спокутувати свою провину — піде до них у місто й плюне цьому драконові прямо на хвіст, після чого дракон ніби здохне і припинить свої неподобства. Де Цвяшок чув, що дракони від цього здихають, — невідомо.
Цвяшок пішов. Деякі жителі дуже жаліли його і завчасно оплакували. Інші казали, що шкодувати особливо не слід, бо без нього на одного хулігана стало менше і в місті буде тихіше.
— Але ми самі винні, що не перевиховали його, — заперечували перші.
— Перевиховаєш такого! — відповідали інші. — Його перевиховає одна лиш могила.
З цієї розмови видно, що до перших належали ті жителі, яким Цвяшок ще не встиг насолити, а до інших належали ті, яким він уже насолив чимало.
Цвяшок, як і слід було чекати, не повернувся, і тоді всі в місті повірили чуткам про дракона, про якого почали розповідати найнеймовірніші небилиці. Кожний із оповідачів додавав цьому драконові по одній голові, і так він поступово з триголового перетворився в стоголового.
Звісно, все це були вигадки. Деякі найрозумніші читачі вже, мабуть, догадалися самі, чому не вернувся Цвяшок, а тим, котрі не догадались, можна сказати, що Цвяшка дракон не проковтнув, що взагалі він нікого не ковтав, та й дракона ніякого не було. Цвяшок просто захопився роботою, і йому теж захотілося вилізти на дерево й попрацювати пилкою. Це ж дуже цікаво й до того небезпечно. Який-бо справжній малюк спасує перед небезпекою?
У ці дні лише Тюбик сидів удома й малював портрети. Кожній малючці хотілося мати портрет, і вони зовсім замучили Тюбика своїми примхами. Кожній хотілося бути красивішою за інших. І даремно Тюбик намагався довести, що кожен красивий по-своєму і що навіть маленькі очі теж можуть бути красивими. Ні! Всі малюнки вимагали, щоб очі обов'язково були великі, вії довгі, брови дугою, рот маленький. Нарешті Тюбик перестав сперечатись і малював так, як хотіли малюнки. Це було навіть зручніше, бо ніхто не нарікав і, крім того, Тюбик помітив, що може зробити раціоналізацію у портретній справі. Оскільки всі ставили однакові вимоги, Тюбик вирішив зробити так званий трафарет. Він узяв аркуш цупкого паперу, прорізав у ньому великі очі, довгі, вигнуті дугою брови, рівний, гарненький носик, маленькі губки, підборіддя з ямочкою, по боках двійко невеличких вух. Зверху вирізав пишну зачіску, знизу — тонку шийку й дві ручки з довгими пальчиками. Зробивши такий трафарет, він узявся заготовляти шаблони.
Що таке шаблон, зараз кожен зрозуміє. Приклавши трафарет до шматка паперу, Тюбик мазав червоною фарбою те місце, де в трафареті було прорізано губи. На папері одразу виходив малюнок губок. Після цього він профарбував тілесною фарбою ніс, вуха, руки, потім малював темне або світле волосся, карі або голубі очі. Так робилися шаблони.
Цих шаблонів Тюбик зробив кілька штук. Якщо в малючки були голубі очі і світле волосся, він брав шаблон з голубими очима й світлим волоссям, додавав трошки схожості, і портрет був готовий. А якщо в малючки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.
Таких шаблонних портретів Тюбик намалював багато. Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що за трафаретом, зробленим рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети не меншало, а з кожним днем надходило більше й більше.
Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: «Ми — художники». Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми витворами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.
Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, — це десята справа. На все можна дивитися по-різному.
Розділ двадцять п'ятий
КУЛЬКУ ЛІКУЮТЬ…
Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого — Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.
Усі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав абощо.
Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька неодмінно питав:
— Ну, знайшла?
— Та його ніде нема.
— Так ти, мабуть, і не шукала.
— От, слово честі, всі вулиці обійшла!
— А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.
Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:
— Булька! Булька! Щоб ти пропав!
Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вважала, що це заспокоює хворого.
Другу нянечку Кулька посилав дивитися, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, якщо ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.
Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж Бурчун і Пілюлька, разом узяті. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.
Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не пробіг і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках у ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.
Нарешті хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так учився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніше, проте коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: «Не піду!» — і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хапати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.
Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об'явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю добру звістку.
На другий день усе населення зібралося біля входу в лікарню.
Усі вітали Кульку з одужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:
— Ось ми й зібралися всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.
— Ну, нічого, — втішали його малючки. — Може, й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.
— Як же вони самі знайдуться? — відповів Кулька. — Треба їх шукати.
— Справді, — сказав Незнайко. — Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.
— Чому ж він дурненький?! — заперечив лікар Пілюлька.
— Певна річ, дурненький і боягуз до того, — відповів Незнайко.
— І зовсім не боягуз… — почав було Бурчун.
Але Незнайко перебив його:
— А ти мовчи! Хто тут за головного — ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?
Почувши про лікарню, Бурчун замовк. Сніжинка сказала:
— Ми призначили на неділю бал з нагоди одужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.
— Чудово! Чудово! — зраділи всі.
Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал.
Це питання досі не вияснене.
Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали було набито яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.
Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою круглий танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла під музику, бо Гусля відібрав десять найкращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.
Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів.
Він наче переродився.
— Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам! — говорила йому Киценька.
— А чому й не помогти? — відповідав Цвяшок. — Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб'ю, а зроблю.
— Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, — говорила Ластівонька. — Ви, очевидно, любите працювати?
— Дуже люблю, — признався Цвяшок. — Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.
Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.
— А що це значить — влітає?
— Ну, трепанація.
— А що значить — трепанація?