— Ось тепер ви хороший малюк, — сказала йому Киценька. — Вам, напевно, самому приємно бути таким чепурним і чистеньким.
— Авжеж, — відповів Цвяшок, обсмикуючи на собі сорочку.
Слідом за Цвяшком приїхали Бублик з Шурупчиком, а за ними стали прибувати й інші жителі Зміївки. Хоч їх ніхто не запрошував, але кожен з них говорив, що приїхав подякувати малючкам за фрукти, і тут же одержував запрошення на бал.
А Незнайко й справді просидів у кульбабі аж до початку балу. По правді кажучи, він більше лежав, ніж сидів, тобто, простіше, спав, але як тільки побачив, що малюки збираються, виліз і почимчикував до майданчика.
Малюки побачили його і стали кричати:
— А, брехунець, і ти прийшов! Ану, розкажи, як ти догори ногами летів!
— Ану, розкажи, як ти хмару замість киселю з'їв, — закричав, підскочивши до нього, Пончик.
Незнайко страшенно образився. Він повернувся і пішов, куди очі бачать. Малюки щось кричали услід і сміялись, але він навіть не чув.
Не розбираючи дороги, Незнайко забрів аж на край міста, наткнувся на паркан і набив собі на лобі ґулю. Зупинившись, глянув на паркан і побачив напис: «Незнайко дурень!!!»
— Ну, ось, — сказав Незнайко. — Уже про мене починають на парканах писати!
Йому стало так жаль себе, так жаль, що й сказати годі! Він притулився до паркана лобом, і сльози потекли з його очей.
— Ой, який я нещасний! — прошепотів він. — Усі тепер з мене сміються. Усі зневажають! І ніхто, ніхто на світі не любить мене!
Він довго стояв, тулячись лобом до паркана, а сльози лились і ніяк не могли зупинитися. Раптом він відчув, що його взяв хтось за плече, і чийсь лагідний голос промовив:
— Не плачте, Незнайку!
Він повернувся і побачив Синьоочку.
— Не треба плакати, — повторила вона.
Незнайко одвернувся від неї, ухопився руками за паркан і заревів ще дужче. Синьоочка мовчки погладила його по плечу рукою. Незнайко труснув плечем, намагаючись скинути її руку, і навіть дриґнув ногою.
— Ну, не треба, не треба бути таким злим, — лагідно заговорила вона. — Ви ж добрий, хороший малюк. Вам хотілось показати себе кращим, тому ви й хвастались і обдурювали нас. Але більше ви не будете робити так, правда? Не будете?
Незнайко мовчав.
— Скажіть, що не будете. Ви ж хороший!
— Ні, я поганий!
— Але бувають гірші за вас.
— Ні, я найгірший!..
— Неправда! Цвяшок був ще гірший за вас. Ви ніколи не робили таких капостей, що їх дозволяв собі Цвяшок, а, бачите, він виправився. Отже, якщо ви захочете, то теж зможете стати кращим. Скажіть, що більше не будете так робити, й починайте нове життя. Про старе більше не будемо згадувати.
— Ну, не буду! — похмуро буркнув Незнайко.
— Ось бачите, як добре! — зраділа Синьоочка. — Тепер ви постарайтеся бути чесним, сміливим і розумним, будете робити все по-хорошому, її не потрібно буде вигадувати всілякі небилиці, щоб здаватися кращим. Правда?
— Правда, — відповів Незнайко.
Він сумно поглянув на Синьоочку і всміхнувся крізь сльози.
Синьоочка взяла його за руку:
— Ходімо туди, де всі.
Вони підійшли до танцювального майданчика. Пончик побачив, що Незнайко вертається із Синьоочкою, і зарепетував на всю горлянку:
— Незнайко брехун! Незнайко осел!
— Розкажи, як ти хмару проковтнув! — закричав Сиропчик.
— Соромтеся, малюки! — вигукнула Синьоочка. — Навіщо ви його дражните?
— А навіщо він обманював? — сказав Пончик.
— Хіба він вас обманював? — здивувалася Синьоочка. — Він обманював нас, а ви мовчали, отже, були з ним заодно.
— Ви анітрохи не кращі за нього! — вигукнула Сніжинка. — Ви ж знали, що він бреше й хвастає, але ніхто не зупинив його. Ніхто не сказав йому, що це погано. Чим же ви кращі?
— Ми й не кажемо, що кращі, — знизав Пончик плечима.
— Ну й не дражніть його, коли самі не кращі! — встряла в розмову Киценька. — Інші на вашому місці давно допомогли б йому виправитись.
Пончикові й Сиропчикові стало соромно, й вони перестали дражнити Незнайка.
Ластівонька підійшла до нього й сказала:
— Бідненький! Ви плакали? Вас дражнили! Малюки такі недобрі, але ми не дамо вас кривдити. Ми не дозволимо дражнити вас. — Вона відійшла вбік і зашепотіла малюнкам — З ним треба поводитись ласкавіше. Він провинився і за це покараний, але тепер покаявся і поводитиметься чемно.
— Звичайно! — підхопила Киценька. — А дражнити — це погано. Він озлиться і стане ще гірший. А коли його пожаліти, то він дужче відчує свою провину й швидше виправиться.
Малючки обступили Незнайка й стали жаліти його. Незнайко сказав:
— Раніше я не хотів водитися з малюнками й думав, що малюки кращі, а тепер я бачу, що малюки зовсім не кращі. Малюки тільки те й робили, що дражнились, а малючки заступилися за мене. Тепер завжди з малюнками дружитиму.
Розділ двадцять дев'ятий
НА БАЛУ
Тут заграла музика, і всі пустились у танок. Поспішайко кружляв з чорнявою Галочкою, Знайко танцював із Сніжинкою, Бурчун — із Ластівонькою. І — хто б міг подумати! — лікар Пілюлька танцював з Медуницею. Так, так! Медуниця теж прийшла на бал. Замість білого халата, в якому всі звикли бачити її, вона наділа красиве плаття в квіточки і зовсім не була схожа на ту строгу Медуницю, яка так владно порядкувала в себе в лікарні. Вона кружляла, поклавши руку на плече Пілюльці, і, всміхаючись, казала йому:
— Признайтеся все-таки, що наш метод лікування кращий за ваш. Різні садна, рани, подряпини, синці, чиряки й навіть нариви треба змащувати медом. Мед — дуже добра дезинфекційна речовина й запобігає нагниванню.
— Не можу з вами погодитися, — заперечував Пілюлька. — Всі рани, подряпини, сипці треба змащувати йодом. Йод теж дуже добра дезинфекційна речовина й теж запобігає нагниванню.
— Але згодьтеся все-таки, що ваш йод обпікає шкіру, тим часом як лікування медом проходить зовсім без болю.
— Можу погодитися, що лікувати медом слід тільки малючок, але для малюків ваш мед зовсім не годиться.
— Чому це? — здивувалася Медуниця.
— Та ви ж самі сказали, що лікування проходить без болю.
— А вам неодмінно треба, щоб було боляче?
— Неодмінно, — відповів Пілюлька. — Якщо малюк полізе через паркан і подряпає ногу, то подряпину треба припекти йодом, — хай він запам'ятає, що перелазити через паркан небезпечно, і вдруге не лізе через паркан.
— І після того він полізе не через паркан, а видереться на дах, упаде й розіб'є собі голову, — сказала Медуниця.
— Тоді ми намастимо йому голову йодом, і він запам'ятає, що лазити на дах теж небезпечно. Йод має дуже велике виховне значення.
— Лікар повинен думати не про виховання хворого, а про полегшення його страждань, — відповіла Медуниця. — А своїм йодом ви тільки посилюєте страждання.
— Лікар про все повинен думати, — сказав Пілюлька. — Звичайно, коли ви лікуєте малюнок, то можете взагалі ні про що не думати, але коли ви лікуєте малюків…
— Поговорімо краще про щось інше, — перебила його Медуниця. — З вами просто неможливо танцювати.
— Ні, це з вами неможливо танцювати!
— Ви не зовсім чемний!
— Так, я не чемний, коли в моїй присутності висловлюють такі неуцькі погляди.
— Це ви висловлюєте неуцькі погляди! Ви не лікар, а нещасненький лікарчук!
— А ви… Ви!
Від образи лікар Пілюлька не міг слова промовити. Він зупинився серед танцювального майданчика й мовчки плямкав ротом, неначе риба, витягнута з води. На нього почали налітати пари танцюристів.
Медуницю зовсім заштовхали. Вона смикнула його за рукав:
— Ну, танцюйте! Чого ж ви стали? Ми всім заважаємо!
Пілюлька знехотя махнув рукою, і вони знехотя почали танцювати.
Спочатку танцювали мовчки, потім знову почали сперечатися про методи лікування.
Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.
— Ви любите цукерки? — питав Пончик.
— Дуже, — відповіла Кубушка. — А ви?
— Я також. Але найдужче я люблю тістечка
— А я більше за все люблю морозиво.
Гвинтик танцював з Білочкою.
— Я мрію навчитись керувати автомобілем, — говорила Білочка. — У нас деякі малючки навчилися, то і я зможу, правда?
— Це дуже просто, — відповів Гвинтик. — Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ…
Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:
— Давайте краще посидимо.
Вони сіли на лавочку.
— А знаєте, — сказав Незнайко, — я ж зовсім не вмію танцювати.
— От і добре, що ви самі призналися, — відповіла Синьоочка. — Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.
— Звичайно, можна, — погодився Незнайко.
— Я люблю дружити з малюками, — сказала Синьоочка. — Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.
— Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, — відповів Незнайко.
— Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?
— Ні, я не такий, — відповів Незнайко.
І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.
— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.
«От тобі й маєш!» — подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.
— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.
— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!
— Ну, гаразд, — згодився Незнайко. — Я напишу вам листа.
Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.
Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:
— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!
Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.
— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.
Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.
Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»
Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих нір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.
Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.
Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:
— Сюди, братці! Сюди!
Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.
— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.
Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:
Сів коник на листочок,
Неначе огірочок,
Він зелененький був,
Він зелененький був.
Він їв лише травичку,
Комашку ж невеличку
І муху не торкнув,
І муху не торкнув.
Та прискакала жаба,
Зажерлива нахаба,
І з'їла стрибунця,
І з'їла стрибунця.
Не думав, не гадав він,
І зовсім не чекав він
Такого ось кінця,
Такого ось кінця!
Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.
— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.
— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.
— І за це його жаба з'їла! — додав Гвинтик.
Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:
— Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!
— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.
— А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!
— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.
Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:
— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!
— Чого це? — здивувалися всі. — Не скучав, не скучав і раптом заскучав.
— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.
— Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.
— Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.
— А чому ти не попрощався?
— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..
— Совість? — підказав лікар Пілюлька.
— Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.
— Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, — сказав Знайко.
— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.
— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.
— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.
— Що ж, погуляли й досить, — відповів Знайко. — Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.
Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.
— Ось ми й розлучаємося з вами, — сумно сказала вона.
— Угу, — тихо відповів Незнайко. — Нам уже час додому.