— Значить, ми тепер сядемо на землю? — запитав Поспішайко.
— А для чого ми взяли мішки з піском? — сказав Знайко. — Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.
Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.
— Що ти робиш? — закричав Знайко. — Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові вдарити.
— Якось не вдарить, — відповів Якосьбудько.
— «Якось, не вдарить!..» — перекривив його Знайко. — Мішок треба розв'язати і висипати пісок.
— Зараз я висиплю, — сказав Либонько.
Він розв'язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.
— Один розумніший за другого, — похитав головою Знайко. — Ну що з того, коли пісок у кошику залишився? Від цього повітряна куля не полегшає.
— А я, либонь, висиплю пісок, — одповів Либонько й почав висипати пісок із кошика жменею.
— Обережніше! — закричав Забудько. — Ти мені очі запорошиш.
— Либонь, не запорошу, — сказав Либонько і тут же запорошив йому піском очі.
Всі стали лаяти Либонька, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику дірку, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:
— Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі випадемо з нього.
— Якось не розвалиться, — відповів Якосьбудько.
— У вас обох тільки й мови, що «либонь» та «якось»! — сказав Знайко й відібрав у Якосьбудька ножик.
Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:
— Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?
Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:
— А ти що тут іще гризеш?
— У мене цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!
— Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!
— А навіщо мені зайвий тягар везти? — сказав Пончик. — Я з'їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.
— Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, — відповів Бурчун.
Розділ десятий
АВАРІЯ
Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.
Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.
— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!
— Я ж не винуватий, що холодію, — сказав Забудько.
Бурчун устав з місця і сказав:
— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.
Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:
— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?
— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.
Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.
Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.
— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.
— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.
— Вилазь! — закричав на нього Знайко.
— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.
— З парашутами будемо стрибати!
— Мені й тут добре, — відповів Незнайко.
Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.
— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись!
— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко. — Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.
Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.
— Увага, братці! — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!
Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.
— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.
Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.
Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:
— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.
— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.
— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.
— Що ж Знайко робитиме без нас? — запитав здивовано й Пончик.
— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.
— А ми що будемо робити без Знайка?
— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!
— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.
— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.
— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.
— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.
Бурчун зиркнув униз і сказав:
— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.
— Ні, стрибай, стрибай!
Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.
— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.
— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.
Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.
— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.
— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.
— Кого ж скинути?
— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.
— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.
— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.
— Правильно! — зрадів Сиропчик.
— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!
— Поглянь на нього! — закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. — Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!
— Ну, давай, давай! — як півень, наскакував на нього Пончик.
Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв'язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.
— Це неправильно! — закричав Сиропчик. — Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!
— Нічого я не втягував! — виправдовувався Пончик.
— Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! — кричав Сиропчик.
Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:
— Е! Е! Ти куди? Надуйся!
— Навіщо ж мені надуватись? — відповідав Пончик. — Якщо я надмуся, то звичайно буду товщий за тебе.
— Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!
Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.
— Доведеться двох скидати, — розвів Незнайко руками.
— Навіщо ж двох, коли й одного досить, — сказав Сиропчик.
Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.
— Слухай, Незнайку, — сказав він. — Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.
— Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, — сказав Якосьбудько.
— Правильно! — зрадів Пончик. — Тільки всім треба лічитись — і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.
— Гаразд, нумо лічитися, — згодився Незнайко.
Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:
Ене бене рес!
Квінтер фінтср жес!
Ене бене ряба,
Квінтер фінтср жаба.
Потім сказав:
— Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:
Ікете пікете цокато ме!
Абель фабель домане.
Іки піки граматики…
В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м'ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.
Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.
Повітряна подорож закінчилася.
Розділ одинадцятий
НА НОВОМУ МІСЦІ
Незнайко прийшов до пам'яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м'яка, наче її наповнили пушком з кульбаби. Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображенням різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й шпильками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав'язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:
— Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.
— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.
— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.
Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.
Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.
— Мені здалося, наче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам'яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.
Другий голос відповів:
— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.
«Що за Медуниця?» — подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.
— Який хоробрий малюк! — знову почувся шепіт. — Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!
Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.
— Я прийду пізніше, коли він прокинеться, — знову сказав голос. — Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А що як у нього струс мозку!
«Дзуськи! — подумав Незнайко. — Нема в мене ніякого струсу мозку».
Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно всміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:
— Це ви завжди так прокидаєтеся? Спочатку одне око розплющите, потім друге.
Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.
— Виходить, ви зовсім не спите?
— Ні, я щойно прокинувся.
Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:
— Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.
— Зовсім ні!
— Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?
— Ні.
— От бачите! А таке кажете. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім'я?
— Незнайко. А ваше?
— Мене звуть Синьоочкою.
— Хороше ім'я, — похвалив Незнайко.
— Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.
Обличчя Незнайка розпливлося в усмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його дражнитимуть за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.
— А як звуть оту другу? — запитав вій.
— Яку другу?
— Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву, з білим волоссям.