Проте він чудово усвідомлював, що самою лише ерудицією завоювати симпатії електорату, тобто виборців класу, які навіть слова «електорат» не знають, йому навряд чи вдасться. І Боря почав активну передвиборну кампанію. Він походив із заможної, забезпеченої родини (тато Бородавко був бізнесмен, мама Бородавко — бізнесвумен, і Борю привозили до школи на «Мерседесі»), Тому він міг спокійно фінансувати свою передвиборну кампанію. Боря накупив цілий портфель смачнючої закордонної жуйки і щедрою рукою почав роздавати її електорату. Електорат жуйку взяв, прицмокуючи, зжував, але під час виборів майже одноголосно… проголосував за Вовочку. Винятком були тільки нещасні самовисуванці, які, цілком природно, голосували кожен за себе, і, певна річ, Боря, який теж віддав свій голос за себе коханого. Коли оголошували результати, на Борю боляче було дивитися. Він сидів червоний як помідор — наче всі медузи і вся кропива світу обжалили його.
Три дні Боря до школи не ходив. Лежав удома на канапі із зав'язаним горлом і трагічно дивився у стелю. Хоча боліло йому не горло, боліла душа. Але душу ж не перев'яжеш.
Старший Борин брат, десятикласник Аркаша, якому все стало відомо того самого дня, заспокоював невдаху-претендента:
— Не розпускай рюмси, Борю!.. Не тушуйся, старенький! Поразка на президентських виборах у демократичному суспільстві — нормальне явище. В Америці всі спершу програють, а тоді виграють. Іди в опозицію[3]… Створюй свою партію. Будеш лідером опозиції. Всі з цього починають.
І Боря став лідером опозиції. Правда, його партія була поки що нечисленна. Крім нього, складалася з трьох ображених самовисуванців. То були Стьопа Юхимчук, Стасик Макарець і Вася Цюцюрський. Проте настроєна опозиція була бадьоро й оптимістично.
— Спокуха, панове! Спокуха! — вигукував Макарець. — Той президент Вовочка, інфузорія, не сьогодні-завтра зганьбить себе. Ось побачите!.. Нахапає двійок, і ми поставимо питання про його негайне усунення.
— Це називається «імпічмент»! — сказав ерудит Боря.
— О! О! Імпічнемо його так, що він аж загуркоче! Мов порожня діжка! — вигукнув Юхимчук.
— Однозначно! — сказав Цюцюрський.
Але однозначно ганьбитися президент Вовочка не хотів. На диво опозиції, та й усьому класові, кинув він дивитися щодня телевізор, почав виконувати домашні завдання, і вчителі тільки встигали ставити йому «добре» і «відмінно».
— От бацила! Хапається за владу зубами, як той бультер'єр! — буркотів Юхимчук.
— Однозначно! — додавав Цюцюрський. До речі, владою президент Вовочка користувався якось легко й весело. Він стежив за порядком, але нікому не робив серйозних зауважень. Тим, хто запізнювався на уроки, Вовочка говорив: «Ту-ту! Поїзд пішов! Двері зачиняються! Наступна станція — „Двійка за поведінку“». Тим, хто, незважаючи на заборону директора, грав у «конячки» (тобто, сівши один одному на «копки-баранки», зіштовхувався у двобої), Вовочка співав «Розпрягайте, хлопці, коні!». А до тих, хто починав бійку, він підходив і, наслідуючи вчителя фізкультури Івана Степановича, казав: «Дихання рівне, спокійне! М'язи розслаблені! Вдих — видих! Вдих — видих!..» Якщо ж траплялося, що він сам помилявся, робив щось не так (з усіма ж буває), він весело казав: «Давайте відріжем Сусаніну ногу!» — «Не треба! Не треба! Згадав я дорогу!!!» — і одразу, не відкладаючи, виправляв свою помилку.
До того ж Вовочка Таратута виявив неабиякі організаторські здібності. На завершення першої чверті він організував (звичайно, за допомоги батьківського комітету і класної керівнички) дискотеку в кафе «Еней». Причому так витанцьовував на тій дискотеці, що викликав захоплення у диск-жокея, тата Раїски Мняу.
Лідер опозиції був у розпачі. «Партайгеноссе»[4] похмуро мовчали.
Бюро терзали думки про страшну несправедливість зрадливої долі: «Ну хто, хто він такий, цей Вовочка?! Невіглас! Незнайко нещасний! Двієчник учорашній!»
Наче прочитавши думки брата, Аркаша якось сказав:
— До речі, Макіавеллі вважав, що для боротьби за владу виправдані… — Аркаша зробив паузу, — будь-які методи!
Ерудит Боря вже знав, чув від того ж таки Аркаші, що середньовічний італійський письменник, мислитель, історик, політичний і військовий діяч Ніколо Макіавеллі був голова. І брат Аркаша був голова. Посів друге місце на районній математичній олімпіаді. Отже, дві голови… А Боря що — дурень?! І Боря почав думати. Три дні він думав, думав, думав… А на четвертий день Боря Бородавко був черговим у класі. На великій перерві він, як уже було не раз, дістав із портфеля п'ятий том енциклопедії «Все про все» і зачитав приголомшливу інформацію про те, чому випадають молочні зуби, чого кучерявиться волосся, з якою швидкістю тече у жилах кров, для чого потрібні брови, як ми ковтаємо їжу і таке інше. Оточивши Борю, всі слухали і заздро зітхали. Ні в кого в класі не було такої енциклопедії. Ловка книженція! На першій палітурці намальовані дві кумедні мавпочки з акордеоном. На останній — кицька і пінгвіни… Вовочка теж зітхав. Що ж він — не жива людина, чи що?
А після уроків, коли вчителька вийшла з класу і всі, галасуючи, збирали портфелі, раптом Боря, перекрикуючи всіх, верескливо вигукнув:
— Ой! А де моя енциклопедія?!
Всі заціпеніли. У класі запанувала мертва тиша.
— От чорт! Хтось поцупив! — закричав Юхимчук.
— Спокуха! — кинувся до дверей Макарець. — Ніхто не вийде з класу, поки не перевіримо всі портфелі!
— Однозначно! — вигукнув Цюцюрський.
Ніхто не наважився заперечувати. Всі покірно почали витрушувати портфелі. Витрусив свого портфеля й Вовочка. Витрусив і… зблід. З-під щоденника визирали дві кумедні мавпочки з акордеоном!
— Ну-у!.. — роззявив рота Юхимчук.
— Президент — злодій! — вигукнув Макарець.
— Однозначно! — підхопив Цюцюрський.
І, не даючи класові опам'ятатися, всі три «партайгеноссе» затарабанили пеналами по партах і загукали дружно:
— Ім-піч-мент!.. Ім-піч-мент!.. Ім-піч-мент!.. Президент — злодій!.. Геть!.. Гань-ба!.. Ганьба!.. Гань-ба!..
Клас розгублено мовчав. Тоді Вовочка Таратута підійшов упритул до Борі й, дивлячись йому просто у вічі, тихо сказав:
— Це ж ти підклав? Правда?
І лідер опозиції не витримав щирого погляду Вовочки, густо-густо почервонів і відвернувся. Не так легко у дванадцять років позичати в Сірка очей! Ніяка ерудиція тут не допоможе.
Клас глянув на Борю, глянув на Вовочку все зрозумів і полегшено зітхнув. Навіть вірні «партайгеноссе» затнулися на півслові «Гань…» і замовкли.
Ех, Макіавеллі, Макіавеллі!..
Ех, Аркаша, Аркаша!..
Такі голови! Такі голови!.. А дурницю впороли. Не для шестикласників ваші методи!
Наступного дня була класна година. Вовочка Таратута підвівся і сказав:
— Не хочу я більше бути президентом! Виберіть когось іншого!.. Будь ласка!
І як його не вмовляли — і дівчатка, і хлопці, і класна керівничка Оксана Яківна, він був, мов скеля, непорушний. Не станеш же силою змушувати людину бути президентом.
І знову були вибори. І президентом класу вибрали Ніночку Тимченко, тиху, скромну, неговірку Ніночку Тимченко, яка не знала, хто такий Макіавеллі та що в нього за методи.
А ерудит Боря Бородавко плакав у шкільному туалеті, раз у раз зливаючи воду, щоб ніхто не чув, як він плаче.
1999 р.
ТАЄМНИЦЯ ГРАФА МОНТЕ-КРІСТО
Вася дуже любив таємниці. Але таємниці обминали Васю, вони були у пригодницьких книжках, у кінофільмах, у телесеріалах. А у житті — хоч ти лусни. У житті Васиному були тільки нудні невідомості, які ставали потім відомостями. А справжньої захопливої таємниці, від якої холоне в животі та тремтить під горлом — жодної. І Вася змушений був вигадувати собі таємниці сам. Та про це ніхто не знав. Ні тато, ні мама, ні бабуся, ні однокласники.
Тато й мама працювали на залізниці: тато у поїзній бригаді, мама диспетчером на сортуванні. Вася їх бачив дуже рідко. Квартирне питання на станції ніяк не вирішувалось, і вони підкинули сина бабусі, у рідні Завалійки, бо у гуртожитку було тісно, доглядати хлопця нікому, та й жити у селі зараз значно легше.
Бабуся теж заклопотана: і курочки, і кролі, і підсвинок, і город, — не до таємниць бабусі.
А з однокласниками у Васі стосунки не склалися. Вася з бабусею жив край села, над річкою, на відшибі. Ніхто з однокласників на цей куток не заходив. Та й норов у Васі, чесно кажучи, був важкий, некомпанійський, некомунікабельний, як тепер кажуть. У колективі Вася, як їжачок, завжди згортався у клубок і виставляв голочки. Йому весь час здавалося, що його хочуть образити, і він заздалегідь коловся на всі боки. Вразливим був хлопець. Колись він чув, як одна сусідка сказала іншій про нього: «Ти диви, батько такий гарний, і мати нічогенька, а дитя — як опеньок». Він і справді був непоказний — щуплявий, сутулуватий, капловухий, носик кнопочкою… Та хіба в цьому людські достоїнства! Ондо граф Монте-Крісто у телевізійнику серіалі теж страшнуватий, обличчя — наче корова пожувала, а який герой!
Власне, отой граф Монте-Крісто і став для Васі взірцем, кумиром. Саме графом Монте-Крісто уявляв себе Вася у своїх самотніх іграх-фантазіях. Був у «графа» і свій замок — справжній казковий замок, сповнений загадок і таємниць. Через дорогу від бабиної хати стояла скособочена розвалюха, у якій уже років десять ніхто не жив. Сусідку бабу Христю Вася навіть і не пам'ятав. Город баби-Христин із дозволу голови сільради бабуся засівала пшеницею. А вишневий садок навколо хати так густо заріс акацією, бузиною, кропивою, лопухами та всяким бур'яном, що до ґанку треба було прорубатися сапкою. Але саме оці хащі й робили розвалюху таємничим замком.
Вася, обдряпуючись, пролазив до дверей, переступав гнилий збитий поріг і потрапляв у сиру темряву сіней. Тут серце його завжди гучно калатало, бо здавалося, що з темного кутка на нього хтось дивиться.
І він поспішав зайти в хату. Там теж був присмерк, але все-таки просторіше й видніше. Біля вікна стояло іржаве ліжко без матраца, з порваною сіткою, а у кутку — дерев'яна скриня з проламаною кришкою — все, що лишилося від хатнього скарбу. Проте графу Васі Монте-Крісто цього було цілком досить. Сітку він сяк так попідв'язував, накидав сіна-соломи, і вийшло чудове графське ложе. А в скрині він зберігав незліченні графські скарби і зброю. Скарби складалися з барвистих різноколірних грошових купонів, які тато з мамою колись відкладали Васі на нову куртку, але так і не використали. Бо курток у магазинах не було. А потім ввели гривні, і старі купони відмінили. Тато їх викинув, а Вася підібрав і ввів у обіг у замку графа Монте-Крісто. Зброя теж була неабияка, майже справжня — іржавий затвор од гвинтівки, автоматний диск і кілька стріляних гільз. Все це знайшов колись Васин тато, ще як був пацаном, на узліссі у піщаному кар'єрі. Там під час війни точилися бої.
О! Скільки героїчного і благородного вчинив граф Вася Монте-Крісто, лежачи на сіні-соломі у своєму замку!
Вражені однокласники тільки роззявляли роти і заздро зітхали, а кирпата красуня Надька Пилипчук, яка завжди зверхньо пхикала, дивлячись на Васю, жалюгідно й підлесливо усміхалася: «Пробачте, графе! Я ж не знала, що ви такий герой! Я згодна сидіти з вами за однією партою. Ви ж хотіли».
А він тільки: «Ха-ха-ха!.. Я тепер сидітиму за однією партою з баронесою Волькенштейн!»
Які то були прекрасні солодкі фантазії!..
І от раптом.
Вася поїхав у райцентр по батарейки для ліхтарика. Графу Монте-Крісто без ліхтарика аж ніяк не можна!
Автобуса довго не було. І коли Вася приїхав десь аж по обіді, вони вже хазяйнували у його «замку». Їх було троє: літній дядечко в окулярах, молода жінка і хлопець років дванадцятьох, такий як Вася. Всі були у спортивних костюмах і завзято працювали: вирубували, розчищали зарості, згрібали зрубане докупи. Іржаве ж ліжко вже винесли, розібрали і склали попід сараєм. У Васі тьохнуло серце і похололи ноги, коли він це побачив.
І тієї ж миті з хати вийшов хлопець з автоматним диском і затвором у руках.
— Дивіться! — вигукнув він. — Якийсь придурок поклав у скриню.
— Ой! обережно, Ігорьок, обережно! — зойкнула жінка.
Та літній дядечко заспокоїв її:
— Не бійся! Я бачив, нічого страшного.
Кров ударила Васі в голову, і він одсахнувся за кущ, щоб його не помітили. Потім позадкував і в обхід, городами подався додому.
— А у нас нові сусіди, — сказала бабуся. — Продав-таки Тато.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс сільради. Голова сільради Григорій Савович Боровий, якого люди називали Тато, усі десять років нікому баби-Христину розвалюху вперто не продавав, хоч охочі й були (гарна була місцина). Подейкували, буцімто він притримує її для якогось чи то районного, чи навіть обласного начальства під дачу. Та часи змінилися. І плани Тата, видно, змінилися теж.
— На начальство ці, начебто, й не схожі, — сказала бабуся. — Хоча і городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку тепер сіяти зась.
Бабуся зітхнула.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами здаля з-за паркана.
Хлопець був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопець. Надька Пилипчук на такого пхикнути б не посміла. І це ще пекучішою робило образу. «Придурок! Ну! Я тобі покажу придурка, зараза! От пожди, пожди!..» — все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорка.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло. Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, наступної суботи. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже і переночують.
Вранці Вася пішов на чужу тепер територію колишнього замку графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко і болісно.
Вася знайшов і підібрав затвор, автоматний диск і стріляні гільзи. Купонів не було ніде. Мабуть, вони їх спалили. Вони розкладали вогнище на городі, палили різний горючий непотріб.
Вася довго й неприкаяно ходив по стерні й наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з баби-Христиного городу. Обійстя було на пагорбі, унизу звивалася в долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі горби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить чужим людям, міським «дачникам», отому красючкові Ігорку, який обізвав його, Васю, придурком.
Ні! Стерпіти це було несила. Треба щось зробити! Помститися!
Найпростіше, звісно, підстерегти Ігорка десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить шрам на підборідді від Васиного удару пеналом — здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьку Очеретного Вася не злякався, хоч той і на рік старший. Примусив свою шапку, яку Володька у калюжу кинув, зубами діставати з калюжі. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
Отже.
Але… побіжить же Ігорьок, сльози по мармизі розмазуючи, до мамочки скаржитися. А та — до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім увесь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж від нього не дінешся, не сховаєшся. Сусіда! Не життя ж буде, а мука.
Ні! По пиці давати не можна. Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він, Вася, придумав. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок — гур-гур! — і… А якщо не Ігорьок, а мама ступить? І ногу зламає? Ні. Не годиться. Граф Монте-Крісто так не вчинив би. Але й образ граф не прощав ніколи. Усім ворогам своїм одплатив.