Георгій Брянцев
1
Скляні двері та обоє вікон перукарні були розчинені навстіж, і все-таки у невеликому квадратному залі стояла задуха, повітря було насичене густим солодкуватим запахом пудри, мила й одеколону.
Крім п'яти клієнтів і п'яти спітнілих майстрів, що старанно їх обробляли, тут нудилося ще кілька чоловік, які чекали своєї черги. Переважно це були місцеві жителі. Чекали вони давно, бо окупантів — офіцерів і солдатів гітлерівської армії — обслуговували позачергово. Про це попереджало оголошення при вході.
На стінах були поналіплювані й інші засиджені мухами оголошення німецькою та російською мовами. У кожному з них виділялося набране крупним шрифтом слово: «Ферботен!» («Заборонено!»). Це були численні накази коменданта, поліції та міської управи.
Серед майстрів вирізнявся якоюсь особливою хвацькістю, своїми спритними руками й охайною роботою один юнак з копицею рудого волосся на голові та сірими лукавими очима, який припадав на ліву ногу. Всі старалися потрапити до нього, бо він брив і стриг удвічі швидше і значно краще, ніж його товариші.
Це був відомий у Горєлові перукар Степан Заболотний. Життя Степана почалося і проходило в цьому невеликому старовинному місті. Батько в нього рано помер, а мати була тяжко хвора. Обставини склалися так, що вже п'ятнадцятирічним хлопчаком довелося йому стати учнем у перукарні.
Щоправда, раніше Степан мріяв бути геологом, його вабили широкі простори, тайга, гори, неходжені стежки. Хотілося пожити просто неба. Він марив експедиціями, відкриттями. Всією душею любив, природу, поривався до неї, та мрії довелося відкласти до слушного часу. А поки що — сумлінний і старанний — він став вправним майстром у перукарні, і його швидко оцінили в місті. Степанові не давали спокою артисти місцевого драматичного театру, його намагався переманити до себе директор обласного будинку відпочинку для керівних працівників.
Можливо, що Степан і змінив би свою професію на студентську аудиторію, та на заваді стала війна з біло-фіннами: комсомолець Заболотний вернувся з госпіталю додому з понівеченою і вкороченою лівою ногою.
Незабаром шосейними дорогами та курними шляхами рідної землі полізли на схід гітлерівські полчища. Тихий Горєлов був оглушений гуркотом артилерійської канонади, гулом бомбових ударів, оточений лиховісним вогняним сяйвом палаючих сіл.
… Зараз Степан добросовісно возився над убогою шевелюрою гітлерівського інтенданта, свого постійного клієнта.
Інші клієнти з нудьгуючими обличчями сиділи за круглими столиками, мляво перебираючи німецькі газети і яскраво розмальовані ілюстровані журнали.
Непомітно зиркнувши на годинник, Степан заходився масирувати чималу вже лисину інтенданта. Він дбайливо розчесав його рідкі безбарвні пасма, виклав їх зліва направо і, відступивши вбік, помилувався з власної роботи.
— Гут, — сказав інтендант, розглядаючи себе в дзеркало, і додав: — Зер гут…
— Будь ласка, — заучено відказав Степан і спритним рухом зняв простирадло з клієнта.
Інтендант підвівся, застебнув комір мундира, дістав з бумажника новеньку кредитку, що хрустіла в руках, і поклав її в трохи відкриту шухляду.
— Ауфвідерзеен, — попрощався він.
— Бувайте, — вклонився Степан.
На вільне місце хотів було сісти перекладач міської управи, але Заболотний розвів руками:
— Не можу… Вибачайте… Обід…
Він скинув халат, поскладав інструменти і, сказавши щось на вухо своєму колезі, пішов з перукарні.
2
Над Горєловим стояв жаркий червневий день.
Неквапливою ходою, шкутильгаючи, Степан простував тротуаром, обминаючи вибоїни і зелені плями лободи, що проросла між плитами. В руках він ніс закурений, уже не новий примус.
На Степанові була коричньова сатинова косоворотка і темно-сині штани з грубої шерсті. Давно прасовані, вони пузирились на колінах.
Кульгавість надавала Степанові деякої поважності й статечності.
Він не кваплячись крокував Калінінською вулицею, вітаючись із своїми знайомими, переважно клієнтами, і насвистуючи собі щось під ніс.
А як йому хотілося зараз мчати стрімголов!
Калінінська вулиця, понівечена боями сорок першого року, з розбитою бруківкою, напівзруйнованими і спаленими будинками, вивела його на головний у місті майдан. Тепер тут розмістилися установи окупантів: гестапо, військова комендатура, поліція, міська управа.
Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.
Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:
Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.
— Ти що? З глузду з'їхав? — почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.
Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.
Заболотний збуджено провів рукою по своїй рудій шевелюрі, оглянув побіжним поглядом котельну і ближче підійшов до кочегара. Тримаючи в одній руці примус, другою він міцно стиснув плече Чорноп'ятова.
— Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! — випалив він одним духом.
Кочегар спохмурнів.
— Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? — Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. — Що там за чепе?
Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:
— Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… — і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.
Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.
— Далі… — тільки й мовив він.
— Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, — продовжував Степан.
Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:
— Звідкіля ти нахапався такого?
— До мене щойно заходив Скиталець.
Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.
— Скиталець? — перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.
— Еге ж! — палко підтвердив Степан. — З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.
Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.
— Так от, — вів далі Заболотний, — учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…
— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…
— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.
— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?
— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.
— Ага… Добре.
— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.
Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:
— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.
— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.
Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.
— Теж мені конспіратор…
Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.
Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.
Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу — дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.
Лазня працювала двічі на тиждень, і кочегарові дозволяли підробляти у вільний час на ремонті домашнього посуду.
В самій глибині підвалу вздовж вузької стіни стояв тапчан, застелений грубошерстою ковдрою, а над ним висіло щось обідране й облізле, що звалося колись килимом.
Чорноп'ятов ходив туди й сюди, поринувши в, свої думки. У котлах вирувала вода. Сьогодні лазня працювала.
Потім, видно прийшовши до якогось висновку, Чорноп'ятов гучно видихнув повітря, наблизився до крайнього котла і завченим рухом спритно відкинув голою рукою розжарені дверці.
В лице йому війнуло жаром.
Окинувши поглядом топку, оповиту фіолетовими язичками полум'я, Чорноп'ятов узяв совкову лопату і, черпаючи нею вугілля, навалене тут же, між котлами, вкинув кілька лопат.
Захлопнувши дверці, він знову втупився очима у верстак і, похитавши головою, кинув:
— Бач! Навіть примуса забув!
3
Шосейна дорога, покрита дрібним жовтим гравієм, вузькою смужкою тікала в ліс. Близенько до неї темною високою стіною підступали дерева. Де-де вони відбігали вбік, і тоді ліворуч і праворуч від дороги розстилався веселий зелений килим, прошитий ніжними польовими квітами.
Стояв теплий літній ранок, омитий прохолодною росою, освітлений лагідним червневим сонцем.
Лісною дорогою швидко бігла штабна легкова машина.
Солдати охорони сиділи в напружених позах, тримаючи в руках автомати. Хирлявий лейтенант, начальник охорони, сидів поруч водія, поглядаючи навкруги. Він почував себе не зовсім спокійно. Не любив він поїздок загадково мовчазними лісними дорогами. Щоправда, у штабі цими днями казали, що партизанів тут уже немає. Чи їх викурили звідси, чи самі вони кудись пішли. Майор Шмальц навіть на полювання рискнув двічі виїхати. Та хтозна. Росія така країна, а росіяни такий народ…
Всю дорогу лейтенант мовчав, боявся пропустити найменший звук.
Кур'єр спав, притулившись до спинки сидіння, насунувши на очі кашкета з величезним козирком, і його відкопилені губи тихо посвистували. Він спав, не відчуваючи, як підкидає на вибоїнах.
Водій зосереджено вдивлявся в дорогу. Це був його перший рейс у тутешньому районі, і місцевість була йому незнайома. Досі він водив машину, що обслуговувала «зондеркоманду» в районі Мінська. Помітивши вдалині якісь сірі будівлі, він запитав лейтенанта — Горєлов?
— Рано, — відповів той і підніс до очей цейсівський дев'ятикратний бінокль.
Машина спустилась у видолинок, і хатки зникли. Лейтенант розкрив планшетку, що лежала в нього на колінах, і глянув на карту, закладену під целулоїд.
— Село Лопухово, — повідомив він. — До Горєлова тридцять два кілометри…
Водій нетерпляче посовався на місці і сказав:
— Води треба було б долити в радіатор, бо ще закипить.
— У Лопухові є колодязь, — відповів лейтенант, і це можна було вважати за дозвіл зробити зупинку.
Машина вихопилась на узгірок, і село стало видно як на долоні. Його рублені, почорнілі від часу, замшілі хати з кострубатими очеретяними покрівлями були розкидані обабіч дороги. Багато з них сумно дивилися навколо темними, порожніми отворами вікон і дверей. Подекуди вікна були позабивані дошками.
Колодязь стояв посеред села, з лівого боку по ходу машини, коло столітньої верби з довгим струменястим гіллям.
Машина зійшла на узбіччя, легко перевалила через пологий кювет і зупинилась якраз біля колодязя.
Лейтенант першим вискочив з машини й оголосив:
— Сорок хвилин на заправку машини і сніданок.
Столичний кур'єр прокинувся. Вибравшись з машини, він деякий час, нічого не розуміючи, оглядався, намагаючись збагнути, як сюди потрапив, а потім позіхнув, потягнувся й поліз до кишені по сигарети.
Поки водій наливав у бак бензин з останньої каністри, лейтенант присідав і незграбними рухами розминав чорногузячі ноги, що затерпли від довгого сидіння.
Солдати, роздягнувшись по пояс, гучно розважалися біля колодязя. Один із них, тримаючи в руках відро, вихлюпував на інших воду, а ті дико реготали, ховаючись один за одного. Прийнявши «душ», вони розіслали під вербою брезент, виклали консерви, хліб, цукор, поставили величезний термос із кавою і, гучно перемовляючись, почали снідати.
До їхньої компанії пристали кур'єр і водій. Перший приніс до гурту банку ананасів і коробку сардин, а другий — темний шматок жирної відвареної свинини.
І ніхто з них не помітив, як босоногий підліток вивів із крайньої хати благенький жіночий велосипед, усівся на нього і, жваво запрацювавши ногами, зник у лісі.
Лейтенант займався своїм ділом. Скинувши мундир, без якого здавався ще худішим, він вимився біля колодязя, потім витяг з машини офіцерський плащ, невеликий чорний із жовтою облямівкою чемоданчик і попростував до верби.
Розташувавшись трохи віддалік од гурту, він дістав з чемоданчика двоє яєць, баночку вершкового масла, шматок голландського сиру, хліб, кільце домашньої ковбаси і плоску флягу, обгорнуту сукном.
Білі лейтенантові руки, вкриті ластовинням, методично зарухалися. Він акуратно відкраяв чотири рівні тоненькі скибочки хліба, помазав їх маслом і прикрив пластинками сиру. Потім не кваплячись обчистив яйця, розрізав їх навпіл, посолив і поклав поруч із бутербродами. Ковбасу він спочатку понюхав, а тоді вже відрізав од неї кілька шматочків. Усе, що було непотрібне, сховав у чемоданчик, потім ковтнув із фляги і заходився їсти. Їв неквапливо, старанно пережовував, відганяючи рукою надокучливих мух.
Солдати, швидко напхавши шлунки, розказували анекдоти. Над мовчазним селом розлігся гучний регіт.
— Хто хоче побачити багатодітну матір? — гукнув кур'єр, показуючи рукою на дорогу.
Всі повернули голови. Сільську вулицю переходила невелика гладкошерста собака, в якої аж випирали ребра, а слідом за нею, з гарчанням налітаючи одне на одного і перекидаючись, пленталося семеро різномастих малюсіньких, неспокійно веселих цуценят.
Помітивши людей, собака нерішуче зупинилась, потягла носом і сіла. В її вологих чорних очах засвітилась голодна туга.
Лейтенант проковтнув прожований шматок і, зацмокавши язиком, поманив собаку до себе.
Та винувато покрутила головою, підвелась, відійшла на крок і знову сіла.