— Прошу! — запросив Заболотний Чорноп'ятова. Той сів у крісло і, вибравши зручну хвилину, тихенько шепнув:
— Мені терміново потрібен Скиталець!
Заболотний кивнув.
— Побачся з ним, що б там не було. Нехай скаже, де можна зустрітись. А зараз швидше дряпай, одним заходом!
54
На початку дванадцятої Чорноп'ятов діловито зайшов у двір напівзруйнованого, нежилого будинку і, пройшовши бур'янами, заглибився в малинник, що густо розрісся. Тут він улігся в затінку старого щілястого паркана. Паркан цей межував із садком будинку, що виходив на паралельну вулицю, де квартирував Генріх Гроссе.
Тюремний наглядач любив у вільний від чергування час повозитись у хазяйському саду. Ось і зараз він з ножем у руці, мугикаючи солдатський марш, обходив густий вишняк уздовж паркана.
За парканом почулося тихе трикратне покашлювання. Генріх ліниво озирнувся навколо, позіхнув і ліг на траві, притуливши голову до широкої щілини в паркані.
— У мене лише двадцять хвилин, — тихо попередив Генріх. — О дванадцятій я повинен заступати. Тут нема нікого. Кажи, Григорію!
Чорноп'ятов запитав:
— Чув?
— Що чув? — у свою чергу запитав Генріх.
— По радіо передавали…
— А, відносно втечі?.. — Генріх добув сигарету і закурив. — Я дещо розвідав. Як стало бомбити, в метушні Готовцеву справді посадили не в «п'ятірку», а в «шістку». Але на «шістку» також був напад. Готовцеву і трьох чоловіків наче корова язиком злизала.
Обличчя в Чорноп'ятова витяглося.
— Що ж це за знак?
Генріх, дивлячись у небо, промовив:
— Видно, у місті, крім нас, ще знайшлися порядні хлопці…
Після довгої паузи Чорноп'ятов продовжував:
— Якби нам удалося напасти на слід Готовцевої! Вона потрібна нам до зарізу. Документи в голубому пакеті ще й досі лежать…
— Подумаю про це, — запевнив Генріх. — Є один шанс, ненадійний, правда, та нічого не вдієш.
— Що? Кажи!.. — зрадів Чорноп'ятов.
— Поки що не скажу. Не гнівайся, Григорію! Ось коли перевірю, тоді…
— Але ж ти зрозумій, що дорога кожна хвилина! — переконував його Чорноп'ятов.
— Розумію, — відповів Генріх. — Але не викладатиму ж я тобі плітки. Я чув дещо, трошечки, а ось побачу змінника — перевірю. Іди, Григорію! — він підвівся. — Мені пора.
— А коли ти змінишся?
— О восьмій.
Чорноп'ятов знав, що Генріх упертий і вже коли чого-небудь не схоче сказати, то не скаже.
— Бажаю удачі! — Чорноп'ятов попростував до виходу.
— Не журися, — кинув йому навздогін Генріх. — Думаю, що ми знайдемо цю гарну дівчину!
55
Сонце припікало немилосердно. Чорноп'ятов відчував, що його сорочка змокріла, а по обличчі зміїлися струмочки поту. Коло лазні він озирнувся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, почав нишпорити в кишені, шукаючи ключа. На дверях котельні і досі висіло оголошення, яке сповіщало про втечу «чотирьох небезпечних злочинців». Крайньою в ряду була фотографія Готовцевої. На нього сумно дивилися її великі очі.
«От загадкова історія, — подумав Чорноп'ятов. — Зникла людина! Шукай тепер! А де шукати? Якщо Генріх нічого не зметикує, доведеться своїми силами, через старших груп що-небудь робити».
Чорноп'ятов почав відчиняти двері, і в цю хвилину ззаду почувся голос:
— Я хочу запропонувати вам ґноти для керосинок. Тридцять ґнотів.
Неначе грім ударив серед ясного дня. Пароль! Та це ж пароль! Він різко обернувся.
Перед ним стояла молодиця у звичайному сільському одязі, з дуже набіленим обличчям, підведеними бровами, в простій ситцьовій хустці на голові. Біла кофта туго обтягала її плечі, а рясна строката спідниця спускалася мало не до кісточок.
Серце у Чорноп'ятова похололо. Очі! Він трохи був не скрикнув, але стримався і відповів умовленою фразою:
— Якщо нові, то беру в необмеженій кількості.
— Нові, — промовила дівчина якимось ослаблим голосом і додала: — Григорій Опанасович, так?
— Так, рідна!.. Ти бачиш? — він показав очима на оголошення.
Туманова кивнула.
— Спускайся вниз, а я подивлюся…
Вона зійшла східцями і зникла в котельні.
Чорноп'ятов спочатку з силою видер гачок, яким кріпилися двері, а потім почав його заново приладжувати. Думки заметалися неспокійним роєм. Ні, чогось подібного з ним ще не траплялось. Що тільки твориться?! Сама прийшла! Звідки? Як? Його розпирала радість, обличчя сяяло, він усміхався й водночас насуплював брови: «Чи не пастка це, не провокація?»
Ладнаючи гачок, він уважно, досвідченим оком поглядав праворуч і ліворуч, непокоївся, чи бува не привела вона за собою шпиків. І тут потрібна витримка. Залізна витримка. Всією душею рвався до котельні, щоб мерщій побачити і розпитати дівчину, але силою волі змушував себе возитися з гачком: «Треба перевірити, старанно перевірити!..»
Чорноп'ятов провозився хвилин з двадцять і, не помітивши на вулиці нічого підозрілого, спустився вниз.
Він швидко підійшов до Туманової, великий, сильний, схвильований, несподівано взяв її голову в свої великі руки і поцілував.
— Ой! — тільки й промовила Юля й опустилася на ящик.
— Як же тебе хоч звати, дочко?
— Юля.
Чорноп'ятов провів рукою по лобі, ніби не йняв віри тому, що трапилось. Потім узяв з верстака великий мідний таз з пробитим дном, облуплену емальовану каструлю й сунув дівчині.
— Про всякий випадок. Ти замовниця. З села Лужки! Запам'ятай: Лужки. До нього шість кілометрів на схід. Зрозуміла?
— Так, — посміхнулась вона.
— У селі близько ста дворів. Староста — Бутенко. Німців у селі нема… Я для ока працюватиму… А зараз, — він вставив у лещата і затиснув залізний брус, потім взяв ножову пилку, — не знаю, з чого й почати. Розповідай сама… Скоріше!
— Ваш Готовцев — зрадник! — сказала Туманова.
— Знаємо… Хоч пізно, та взнали. Готовцева вже нема. Спекались ми його.
— Он як! А що сталося з радистом? Чому припинився зв'язок?
— Наш Кость загинув…
Юля схилила голову.
— Як загинув?
— Його станцію запеленгували… Та про це потім! Ти розказуй про себе.
Вона розповіла, як армійський радіоцентр прийняв незакінчену депешу Чорноп'ятова, як було вирішено послати з рацією її, як вона приземлилась у лісі, пішла до Готовцева, була схоплена гестапо.
Чорноп'ятов слухав, поглядав на неї, прикидав. Він усе ще не міг звикнути до думки, що посланець фронту вирвався з гестапо, настільки це було неймовірно.
— Все? — запитав він.
— Так, усе.
— Значить, порядок! Готовцев нічого не приховав. Усе збігається… Пам'ятаєш старого візника, що возив вас за місто?
— Аякже!
— Це наш старий. Він про тебе розповідав, думав, що ти справжня сестра Готовцева… Ну, а де ти сховалась, у кого?
Туманова похитала головою. Ні в кого…
— Стривай, — насупився Чорноп'ятов, — нічого не розумію! Звідкіля ж ти прийшла?
— З лісу.
— З лісу? — протягнув Чорноп'ятов. — А ти знаєш, що тебе шукають?
— Ще б пак не знати! На троє оголошень наткнулась. Тільки я не прийшла, а приїхала. Довезла жінка з того самого села, що ви називали.
— З Лужків?
— Авжеж! Бачите, який збіг… Я йшла в це саме село. А жінка їхала до міста, везла торішню картоплю, але через мене вернулася додому, роздобула оцю одежину та ще й доччині документи мені ткнула.
— А ти не спитала, як її звати? Таких людей забувати не можна!
— Як-то не спитала? Я ж повинна вернути документи! Все розпитала. Настя Степанівна Сербіна, дев'яносто сьомого року народження.
— Хе, хе! — усміхнувся Чорноп'ятов і розправив вуса: — Он воно що! Це ж дружина того самого старого, що возив. Вона не одну тебе виручила. У неї нюх якийсь. Зразу свою людину впізнає.
Туманова зітхнула й посміхнулась: чого тільки в житті не трапляється!
— А ми вже… — почав Чорноп'ятов. — Вистежили вночі «п'ятірку» й накинулися на неї. Перебили охорону, звільнили арештованих, а тебе нема. Виявляється, ти в «шістці» була. Але тепер про основне розказуй: хто тебе визволив?
— О, це довга історія! — Юля звела брови. — Дуже довга. Все розкажу по порядку. Але я ще маю до вас кілька запитань.
— Питай, рідна!
— Ви знаєте особовий склад тутешнього гестапо?
— Приблизно знаю.
— Хто такий Штауфер?
— Начальник гестапо.
— А Грундт?
— Йоганн Грундт? Це страшна людина. Посадою він молодший за Штауфера, звичайний слідчий, а чином старший. Він штурмбаннфюрер СС. Рук Грундта не минула жодна жертва, що потрапила до гестапо.
— А прізвище Герц вам про що-небудь говорить?
— Герц… Герц…
— Так, Роберт Герц,
Чорноп'ятов прищулив одне око, покрутив вуса.
— Не чував. Може, новенький. А ти не сплутала?
— Ні, саме Герц. Стажист гестапо.
— Стажистів і референтів там до лихої години. Але можна вияснити.
— Поки що не варто. А зараз дайте мені чого-небудь перекусити.
Чорноп'ятов сплеснув руками:
— Який же я дурень! І не спитав! Зараз, дочко!.. Я ж тут живу…
І Чорноп'ятов поліз під верстак.
56
Лісом у цю пору пробиралась група капітана Дмитрієвського. Одягнуті у плямисті маскувальні халати, розвідники були майже непомітні серед соковитої яскравої зелені трави та чагарникових заростей. На правому фланзі, пружинисто натягуючи довгий поводок, ішла велика сіра вівчарка.
Навкруги стояла тиша і прохолода. Проміння південного сонця, просіваючись крізь сплетіння галуззя, застилало землю веселими світлими латками.
І тільки пташине перегукування та легеньке шелестіння під ногами людей порушували лісний спокій.
Як і розраховувало командування, раптовий наліт радянських бомбардувальників на аеродром і залізничний вузол зчинив такий переполох у горєловському гарнізоні, що можна було непомітно викинути не тільки групу Дмитрієвського, а й цілий десант.
Розвідники приземлились за п'ять кілометрів од тієї галявини, на яку спустилася Туманова, отже, за двадцять кілометрів од Горєлова. Ніч вони провели недалеко від місця приземлення, а вранці почали перевіряти ліс, рухаючись у напрямку до міста.
Дмитрієвський розтягнув групу в ланцюжок так, щоб усі бачили один одного. Він не сподівався виявити щось у районі, порівняно далекому від міста, але, пам'ятаючи поради полковника Бакланова, діяв обережно. Коли за розрахунками до міста залишалося кілометрів дев'ять, а до великої галявини — всього два, від провідника надійшов по ланцюжку знак тривоги.
Сержант Волков, провідник вівчарки, поманив до себе капітана.
— В чому справа? — тихо спитав Дмитрієвський.
— Сліди, товаришу гвардії капітан, — так само тихо відповів той і показав рукою.
У трьох місцях на піщаному грунті чітко вирізнялися сліди: пройшли троє, залишивши відбитки підошов, підбитих підковами і цвяхами.
— А чого ваш Морж так хвилюється? — спитав Дмитрієвський, глянувши на широкогрудого, здоровенного пса. Морж рвався з повідка, шерсть у нього на загривку стояла дибом.
— Людей веде собака, і Морж почув його, — відповів Волков.
— Собака? — перепитав капітан.
— Так точно! — підтвердив Волков. — Ось його слід, — показав він на ледве помітні круглі відбитки, що йшли впереміж із слідами людських ніг. — Рослий собака, видно, вівчарка.
Капітан повів групу по слідах. Вони вели у ліс від шосе, через шість кілометрів круто повернули ліворуч через ярок і ще раз ліворуч. Тепер вони тяглися перпендикулярно до шосе і паралельно своєму початковому рухові.
— Човниковий розшук, — доповів провідник собаки. — Вони когось шукають.
Дмитрієвський дозволив зробити короткий спочинок. Люди перекусили, покурили. Обмінялися думками.
Капітан розбив групу на дві частини. Одну послав по сліду, а другу виставив уперед, паралельно шосе, і залишив у засаді.
За півгодини на місці привалу вже нікого не було.
57
Притулившись до верстака, Чорноп'ятов уважно слухав Туманову.
— Я розумію, Григорію Панасовичу, — говорила вона поквапливо, — не маючи радіо, ми не зможемо викликати й літака. Партизанський загін відійшов з району, зв'язку з ним немає… Залишається єдиний вихід: нести голубий пакет до лінії фронту.
— І ми допоможемо тобі, Юлю, допоможемо. Кинемо всі сили!
— Що ж, давайте діяти, — зробила висновок дівчина.
— Завтра вранці вирішимо все.
— А як же бути з Герцем? — спитала вона.
Чорноп'ятов посмикав вуса, подумав і відповів:
— Я схвалюю твоє рішення. Пиши! — Він висунув ящик верстака й дістав з нього засмальцьованого конверта й аркуш паперу з обпаленим краєчком. З кишені добув огризок хімічного олівця і подав його Юлі.
Поки вона поралася з листом, Чорноп'ятов порозсував під верстаком залізний мотлох, старанно пройшовся віником по розчищеному місцю, розіслав на ньому матрац і своє пальто.
— Ось, — подала Туманова заклеєного конверта.
— Так… Піде як термінове, — зауважив Чорноп'ятов. — Зараз я цю справу організую, а ти, дочко, залазь туди! — І він показав рукою під верстак. Дівчина всміхнулась:
— Уміщуся?
— Житлоплощу можна збільшити, тази й каструлі пересовуються.
Коли Туманова залізла у свою схованку, Чорноп'ятов обклав верстак листами заліза й сказав:
— Вернуся пізно. Відпочивай, Юліє Василівно.
58
Сонце закотилося за обрій і гострими вогненними піками своїх променів встромилося в кучугури темно-димчастих хмар, ніби освітивши їх зсередини. Поступово вицвітали барви неба.
З двох балконів будинку гестапо, оздоблених старовинними ліпними карнизами, стомлено звисали важкі й нерухомі прапори із свастикою.
Один вартовий з автоматом у руках розмірено походжав уздовж фасаду гестапо, а другий непорушно стовбичив біля головного входу.
На майдан, з вузької невимощеної вулиці, піднявши хмару куряви, вилетів мотоцикліст. Зробивши півколо, він підкотив до гестапо, збавив газ, загальмував і зіскочив із сідла. Показавши перепустку вартовому, мотоцикліст подався східцями нагору, промчав коридором і завмер коло масивних високих дверей. Перш ніж постукати, він оправив поясний ремінь, кобуру з пістолетом, підтягнувся.
Ледве він торкнувся пальцями дверей, як почувся високий голос Штауфера:
— Зайдіть!
Мотоцикліст зайшов, виструнчився, клацнув закаблуками і відрекомендувався.
— Є? — спитав Штауфер.
— Так точно, е, пане гауптштурмфюрер! — відказав мотоцикліст, простягаючи сірого, засмальцьованого конверта. — Його приніс листоноша й опустив у проріз!
— Листоноша? — перепитав Штауфер, розпечатуючи конверта з гидливим виразом на обличчі.
— Так точно!
Штауфер прочитав лист, всунув його назад у конверт і кинув на стіл.
— Ідіть! — сказав він. — І покличте до мене штурмбаннфюрера Грундта. Він внизу, у внутрішній тюрмі.
— Єсть покликати штурмбаннфюрера! — повторив солдат і вийшов.
Посмішка скривила тонкі й міцно стиснуті губи Штауфера. Він ще раз взяв у руки конверт і прочитав на ньому напис, зроблений рукою Туманової: «Тут, Цегляна, 38. Роберту Герцу».
Штауфер постукав ребром конверта об стіл і задумався.
Двері розчинилися, і до кабінету зайшов штурмбаннфюрер Грундт у повній есесівській формі.
Погладивши енергійним рухом свою пишну золотаву шевелюру, він без запрошення сів на стілець і сказав:
— Я щойно з лікарні. Шофер у тяжкому стані, й лікар не ручається за його життя. — Грундт ударив кулаком по столику. — Хай йому чорт! Якщо він здохне, я не доберуся до винуватців!
Йшлося про шофера тюремної «п'ятірки», на яку вчинили напад підпільники. В гарячці й поспішності вони не довели справи до кінця: тяжко поранений шофер ще жив, хоч язик у нього вже не повертався і від нього не можна було добитися жодного слова.
— Не нервуйте, пане штурмбаннфюрер! — заспокоїв його Штауфер. — Це не в вашому характері.