Фалькенберг був жорстокий, злопам'ятний і справляв тим страшніше враження, що майже не розмовляв. Але кожен знав, що викликати його незадоволення — значить бути суворо покараним. Ніхто не мав права ні сісти відпочити, ні вийти покурити. Нехай навіть це будуть хвилини. Категорично, під загрозою бути побитим заборонялося вести розмови, які не стосувалися справи, а ще більше — збиратись групами. Ніякі доводи не брались до уваги, Фалькенберг суворо й неухильно запроваджував у життя заведені ним драконівські порядки. На перший раз винуватого позбавляли — на тиждень обідньої перерви, іі протягом тижня він мусив був даром працювати зайву годину. При повторному порушенні винуватця негайно звільняли і ніякого грошового розрахунку з ним не робили.
Все йшло до кишені Фалькенберга, який сам виплачував заробітну плату. Він не вилазив з депо від початку й до кінця роботи.
Проте Фалькенберг цікавився лише розпорядком і ніколи не втручався у виробництво, в якому був справжнім неуком. Виробництвом завідував майстер Карл Глобке, який дозволяв робітникам величати себе Карлом Августовичем.
Глобке був цілковитою протилежністю Фалькенбергу. У них не можна було знайти жодної схожої риси, хіба тільки те, що обидва вони були німцями і прибули з Німеччини.
Старий Глобке, виходець з робітників, трохи розмовляв по-російському і чудово знав свою справу. Він був пунктуальний, суворий, вимогливий, але при всьому цьому справедливий. Він міг терпляче вислухати робітника, дати йому пораду. Ніколи не лихословив, не підвищував голосу. Були й такі випадки, коли Глобке навіть відпускав людей з роботи в сімейних справах, його побоювались, як і кожного начальника, але водночас і шанували. Вважалось незручним підвести в чомусь старого Глобке. Тому, якщо вибував із ладу верстат, псувався поворотний круг чи ставилась непридатна деталь на паровоз, робилося це так, щоб старий був поза всякою підозрою. Він зовсім не був схожий на представника окупантів, і робітники за очі називали його «Карлушею».
На Фалькенберга Глобке не звертав ніякої уваги, начебто есесівця й не існувало… Їм не можна було не стикатися в роботі, але вони, ніби зговорившись, уміли порозумітись без слів, жестами. При зустрічі Глобке мовчки кланявся, а Фалькенберг мовчки кивав. Цим справа й обмежувалась.
Без відома Фалькенберга давати гудок на перерву і кінець роботи не дозволялось, а він старався вигадати кожну зайву хвилину. І зараз він стояв нерухомий, мов жива туша, ніби уособлюючи собою сваволю і жорстокість окупантів.
Уже минула зайва хвилина.
Із своєї заскленої конторки вийшов худорлявий, сухенький, як завжди чисто виголений, з акуратно пов'язаним галстуком Глобке.
Він підійшов до Фалькенберга, вийняв великого кишенькового годинника і показав його есесівцеві. Той мовчки кивнув і хвацько сплюнув убік. Глобке повернувся і попрямував до котельної.
У тонні холодного паровоза очищав колосники від нагару підручний робітник Кость Голованов. Він зголоднів і чекав гудка, наче манни з неба.
Як і багато його товаришів, він сприймав гудки по-різному. Два гудки, вранішній і післяобідній, що закликали до роботи, дратували його. Не через те, що він був ледарем і не хотів працювати, а тому, що доводилось витрачати свій час і молоді сили на окупантів. А два інші гудки, що кликали на відпочинок, підносили настрій, пом'якшували його злість.
І ось, нарешті, гудок завив.
Всі покинули робочі місця.
Кость виліз із топки, хутко спустився з паровоза й обтрусився від іржавого пилу. Обличчя його було чорне, тільки світились білки по-хлоп'ячому пустотливих очей та рівні, як один, зуби.
Хлопець витирав клоччям руки, коли до нього підійшов Глобке.
— Як ваші справа, юначе? Коли закінчуйт? — поцікавився він, граючись кінцем ланцюжка від годинника.
— Завтра, Карле Августовичу. Дуже-таки багато нагару.
— Це є вірно, — згодився Глобке. — Завтра душе допре. Бажаю вам приємний апетит.
Глобке попрямував до виходу, Кость — слідом за ним.
Порівнявшись із Фалькенбергом, Кость привітався, хоч прекрасно знав, що, вимагаючи привітань, сам есесівець ніколи не відповідав на них. Так сталося й зараз.
«Свинюка товстом'яса!» відзначив про себе Кость і гайнув упоперек залізничних колій.
Кость жив у районі вокзалу і на обідню перерву завжди ходив додому.
Дорога йшла через віадук, за бетонованим муром, що відгороджував територію станції, і забирала тринадцять-п'ятнадцять хвилин, тому Кость користувався нею рідко, а ходив додому навпростець.
Перестрибуючи через рейки, він досяг поворотного круга і, хвацько перемахнувши через високий мур, опинився на Поперечній вулиці, від якої до його провулка рукою подати.
Цей короткий шлях забирав усього три-чотири хвилини.
Кость притишив ходу і став уважно поглядати на паркани. На одному він помітив намальованого невмілою рукою чоловічка з тоненькими, як ниточки, руками й ногами. На тулубі в чоловічка можна було розгледіти дві цифри: 9–13.
Лише двоє могли зрозуміти значення цих цифр: той, хто писав, і Кость. Ніякий шифрувальник не зміг би розгадати зміст малюнка. Припустімо, хтось зрозумів, що цифра «9» означає сьогоднішнє число, а цифра «13» — час дня. Ну й що з цього? Чи зможе він скористатися своєю кмітливістю? Ні.
Будинок, в якому жив Кость із матір'ю, мав дві невеликі кімнатки, прихожу і кухоньку. Своїми білими стінами він яскраво виділявся з зелені вишневого садка, того самого садка, де в листопаді сорок першого року Кость знайшов пораненого комбата Чорноп'ятова.
Кость вбіг у прихожу і гукнув:
— Мамо!
— Я… я… — відгукнувся тихий голос, і з кухні вийшла маленька, худенька жінка років шістдесяти.
— Мамочко, мерщій теплої води! — квапливо попросив Кость. — Треба вмитись і негайно бігти до міста.
Він крадькома зиркнув на стіл, де його чекав сніданок: варена картопля, скибка чорного хліба і склянка молока. Поборовши спокусу, Кость скинув спецівку, вмився над тазом, надів святкові штани, причесався і квапливо вийшов на вулицю.
Малий на зріст для своїх вісімнадцяти років, Кость ступав широко, розгонисто, руками допомагаючи ходьбі, і від цього здавався більшим. Час від часу він стріпував головою, відкидаючи назад волосся.
«У моєму розпорядженні сорок п'ять хвилин, — міркував про себе хлопець. — Що ж виходить? Якщо туди двадцять, та назад двадцять, та п'ять хвилин там, то вийде сорок п'ять. Не годиться.
Треба встигнути забігти додому і хоч переодягтися. Доведеться налягти… Невдалий час призначив Митрофан Федорович… Видно, щось термінове. Не інакше… Він ніколи в перерву не викликав мене».
Зекономивши п'ять хвилин, Кость добрався нарешті до крамниці, де продавались випадкові речі.
Тут, як завжди, товпився, люд. Кость оглянувся навколо, обвів байдужим поглядом полиці з товарами, обійшов довге приміщення, затримався кілька секунд біля жінок, що розглядали туфлі, й попрямував до прилавка, за яким стояв, схрестивши руки, Калюжний.
— Покажіть, будь ласка, мені сорочку, — попросив Кость, — краще трикотажну.
Калюжний мовчки, із звичайним сердитим виразом і, як здалося Костеві, дуже повільно повернувся до полиці й почав перебирати на ній кілька різнобарвних сорочок. Він робив це знехотя, ніби знав, що покупець перед ним нічого не вартий, тільки щупає товар і нічого не візьме.
А в Костя дрижала з нетерплячки кожна жилка, і в душі він потроху лаяв свого старшого за повільність. Йому хотілось крикнути: «Та давайте, давайте будь-яку, Митрофане Федоровичу! Ви ж знаєте, що мені це байдуже, а тягнете! Я ж спізнюся!…»
За Костьовими підрахунками вже минуло хвилин зо три.
Нарешті Калюжний виклав на прилавок синю сорочку й завмер у незворушній позі, склавши руки на грудях. Кость швиденько розгорнув її і, забувши спитати про ціну, сказав:
— Ця мені подобається! Беру… Загорніть…
Йому здалося, що в очах Калюжного промайнув докір: ех ти, конспіратор!
Тоді Кость спитав про ціну і, схопивши чек, метнувся до каси.
«Ну, слава богу! — зітхнув він з полегшенням, опинившись на вулиці. — Ще встигну».
Він найбільше боявся зустріти кого-небудь із знайомих і втратити на цьому кілька хвилин, а тому поспішав, опустивши голову і не дивлячись на перехожих.
«Мерщій!.. Мерщій!..» повторював він собі й прискорював ходу.
Повернувшись додому, Кость розгорнув покупку і вийняв з неї аркушик паперу.
Кость був одночасно радистом і шифрувальником. Він знав те, що іншим підпільникам було невідомо. Через нього проходили найсекретніші повідомлення.
Раніше за Чорноп'ятова довідувався він про накази розвідвідділу армії, до його рук для зашифровки потрапляли явки організації та всі донесення про роботу підпілля. Він був зосередженням усіх таємниць.
Ось іще одну таємницю довірено йому. В його руках радіограма фронтові. В ній сказано:
«Нами захоплено пошту із ставки Гітлера на адресу командуючого Н-ською бронетанковою армією генерал-лейтенанта Шторха, документи про заново сконструйований і підготовлений для серійного виробництва надпотужний важкий танк «Дракон». У документах дані про озброєння, броню, потужність моторів і маневреність нового танка, інструкція по застосуванню його в бою.
Документи і креслення займають сто сімнадцять сторінок. Передача по радіо неможлива. Переправити документи за лінію фронту посланцем не наважуємось, рискуємо втратити. Пропонуємо два варіанти. Перший: висилайте людину на відомі явки, за тими ж паролями. Другий: направляйте літака з посадкою на галявину «К» — умови й сигнали повідомимо.
Вашого рішення чекаємо десятого о четвертій п'ятнадцять. Комбат».
Кость так захопився читанням, що не помітив, як зайшла мати.
— Синку! — вигукнула вона. — А подивись лишень на годинника!
Кость повернув голову і завмер: до гудка залишалось чотири хвилини. «Спізнився!»
Він згорнув аркушик і подав його матері:
— Сховайте, мамо! Гарненько!..
Коли за Костем зачинилась хвіртка, мати сумно похитала головою і підійшла до ікони, що висіла в кутку. Прошепотівши молитву, вона перехрестилася, поклонилась і, простягнувши руку, сховала аркушик під ризу Миколи-угодника.
— Спаси його, господи! Відверни від нього всі лиха! — проказала вона вголос. — Він же в мене останній…
У цей час прогудів гудок.
Мати глибоко зітхнула і стомлено опустилась на диван.
Покинута Костем сорочка потрапила їй на очі, і мати гірко посміхнулась. Сорочка вже тричі з'являлася в хаті і тричі зникала. Мати поклала її на коліна, почала складати, і сльози покотилися з очей.
Трьох синів народила вона, вигодувала, виростила, а живий залишився один Кость. Найменший…
Перший сип помер ще задовго до війни; другий, телеграфіст, загинув під час бомбардування станції Горєлов якраз на початку війни.
Кость був набагато молодший за своїх дорослих братів, змалечку він ставився до матері з особливою ласкою. І поки не пішов до школи, цілими днями крутився біля неї, допомагаючи і в хаті, і на невеликому городі. Сусідські хлопчаки прозвали його «матусиним синком».
Коли він підріс, його піклування про матір не зменшилось. Ніякої хатньої, навіть жіночої роботи Кость не цурався. Він бігав на базар і в крамниці по продукти, пиляв і колов дрова, топив груби, носив воду з колонки, заправляв лампи гасом, мив підлогу, намагався ремонтувати взуття. І все це робив безжурно, весело, залюбки.
В окупованому місті Кость з матір'ю залишились випадково. Вони ув'язали манатки, домовились із залізничниками й зібрались виїхати в Омськ до дружини покійного брата. Але вийшло так, що за тиждень до того, як наші війська залишили місто, Костя послали копати окопи в далеке село. А коли він вернувся, про від'їзд пізно вже було й думати: у місто нагрянули гітлерівці.
А потім, сам того не чекаючи, Кость став учасником підпілля, і не рядовим, а святая святих підпілля — радистом.
Почалося з того, що в січні сорок другого року в Горєлові з'явився хлопчина, старший за Костя років на три. Це був Миша Токарев — радист, присланий розвідвідділом Н-ської армії в розпорядження Чорноп'ятова.
Чорноп'ятов визнав за найкраще сховати Токарева в будиночку з вишневим садочком.
В особі Костя Токарев знайшов надійного помічника. Радист нікуди не відлучався з дому і лише вночі виходив на годину-дві надвір подихати свіжим повітрям. Коли він провадив сеанси, Кость невідлучно був при Ньому, з величезним інтересом і з жадобою вникаючи в таємниці знайомої йому справи.
Та інакше не могло й бути. Ще з п'ятого класу Кость захоплювався радіосправою, був старостою гуртка радіолюбителів-короткохвильовиків у міському будинку піонерів, добре вивчив азбуку Морзе. За розробленою ним схемою гурток сконструював дуже цікавий портативний приймач, який було відзначено на обласному огляді піонерської самодіяльності.
Для підпілля було конче важливо мати радиста-дублера, який в разі потреби міг би замінити Токарева. Чорноп'ятов ще тоді, коли він жив у Голованових, переконався, що Кость — кмітливий, серйозний і надійний хлопчина, що йому, незважаючи на молодість, можна довіряти.
З дозволу Чорноп'ятова Токарев навчив Костя ще й складної шифрувальної справи. Схвалив цей почин і розвідвідділ Н-ської армії.
В кінці квітня сорок другого року Токарев схибив. Прагнучи хоч чим-небудь допомогти родині, що його переховувала, він якось уночі подався з мішком. на станцію, щоб набрати вугілля з платформи, яка стояла в тупику. І більше не повернувся. Другого дня Мишу Токарева знайшли на коліях забитого.
Важкий і відповідальний обов'язок радиста-шифрувальника ліг на Костя.
Мати, звісно, знала про все. Але вона не втручалась у його справи. Більше того: відчуваючи серцем, чим загрожує синові найменша необережність, вона допомагала йому і під час сеансів чергувала надворі. А ночами молила бога, щоб він захистив сина від біди…
Ось і зараз мати сиділа, тримаючи в руках сорочку, і беззвучно плакала від усвідомлення своєї безпорадності. Вона бачила, що юність сина минає в знегодах, у смертельній небезпеці. Хто ж винен у цьому? Війна, кругом війна… Вона сприймала Костьову долю по-материнському, і свідомість того, що він рискує життям в ім'я Батьківщини і що таке життя — подвиг, який ладні зробити тисячі синів народу, не могла приглушити її болісної тривоги.
10
У кабінеті військового коменданта міста відбувалась нарада. Тут були офіцери комендатури, представники місцевої поліції, співробітники польової жандармерії та фельдгестапо, яких терміново скликали для обговорення надзвичайного становища. Був присутній і начальник гестапо, хоча він, як і раніш, вважав, що розшук машини — не його справа. Він сидів і з удаваною уважністю розглядав узори на килимі.
Виступали всі, кому не ліньки. Кожен вважав за свій обов'язок висловити якийсь здогад, припущення і хоч коротеньку, аби власну, відмінну від інших думку.
Потім заговорив комендант, майор Фаслер:
— Підсумуємо, панове, — сказав він. — Як не сумно, але більшість схильна вважати, що на машину вчинено напад. З цього нам і треба виходити.
— Отже, по-вашому, — не стримався начальник гестапо, — вороги живцем захопили кур'єра з поштою, охорону і затягли їх у ліс?
— А що? — запитав комендант.
— Куди ж поділась машина? — запитав гестапівець. — З машиною їм упоратись було б важче.
— Вони могли забрати машину, — боязко висловив свою думку начальник поліції.
— Нісенітниця! — вигукнув гестапівець. — Вона не могла пройти непоміченою через пункти жандармерії. Ми зараз маємо перевірені дані про всі машини, що проходили в нашому напрямку. Машини з кур'єром серед них нема.
— Що ж ви пропонуєте? — звернувся до нього комендант.