Іван Франко
ОСЕЛ І ЛЕВ
Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря.
«Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить?»
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б’є — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер край мені буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
«Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Надходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
— І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! — Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так! — промовив Осел, і з тим вони розійшлись.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра — за годину мав уже п’ять чи шість штук.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла й показує йому свою здобич, — бачиш, скільки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
— А бачиш! — промовив Осел. — Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і низенько кланяється.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?
— Як-то? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?
— Є, є! — зі страхом прошепотів Лев. — Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?
— Одне слово — страшний! — сказав Лев. — Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути? — дивувався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його.
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху набрався.
— Та ходімо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене, — каже Лев, — нехай буде так. Зв’язалися обоє хвостами докупи та й пішли.
Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висунув. Як був прив’язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.
— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!
ЛИСИЧКА І РАК
Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:
— Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?
— Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню схоже.
— Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?
— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.
— Що? що? що? — здивувалася Лисичка. — Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?
— Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, — мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:
— А де ти, Раче? Нічого не чути.
— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.
— Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.
ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА
Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
— Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці.
— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?
— Ні, не бачив.
Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:
— А що, пішли вже мої гонителі?
— Пішли.
— Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:
— Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.
— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з’їсти хочеш!
— А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:
— Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з’їси мене.
Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. — І розповів усе, як було.
Кобила подумала, подумала та й мовить:
— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.
— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:
— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда! 9
— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка:
— Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.
— Добре.
Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.
— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалеку чоловік і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:
— Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!
— Але ж правда! — крикнув Вовк.
— Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
— Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
— Що ж, це можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
— Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.
— Як-то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця.
Вовк уліз у мішок увесь.
— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав’язував?
Чоловік зав’язав.
— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові — та й забив його на смерть.
— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш?
— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
— Добре.
Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить.
— А що це ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
— Добре, що ти живий та здоровий, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок — Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:
— На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй біля села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:
— Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?
— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
— А ви, мої ніженьки, що робили?
— Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
— А ви, мої вушенька, що робили?
— Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
— А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:
— А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.
— А, то ти такий добрий! — крикнула Лисиця. — Геть мені з хати!
Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:
— Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!
А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.
ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК
Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.
Мугикав собі тихенько, а далі подумав:
«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли».
Буряки були недалеко від його хати. їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.
Побачивши Зайця, їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:
— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?
— Погуляти вийшов, — відповів їжак.
— Погуляти? — зареготав Заєць. — А я думаю, що з твоїми кривими ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.
Ця насмішка дуже розсердила їжака, бо ноги в нього таки криві.
— Ти, певно, думаєш, — каже їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лапами швидше побіжиш?
— Авжеж, — відповів Заєць.
— Можемо спробувати, — мовив їжак. — Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.
— Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками випередиш мене? — сміявся Заєць.
— Ну, про мене, спробуймо, коли тобі охота.
— Гаразд! — відповідає Заєць. — Давай руку. А тепер біжім.
— Ну, ну, чого так поспішати, — відповів їжак. — Треба наперед піти додому, трішки поснідати, а через півгодинки я повернусь на оце місце.
Заєць не мав нічого проти, бо і йому хотілось перед тим похрумати свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.
Приходить їжак додому і каже до своєї жінки:
— Жінко, збирайся швиденько, підеш зо мною в поле.
— А чого мені в поле? — питає їжачиха.
— Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.
— Чи ти, чоловіче, з глузду з’їхав? — скрикнула їжачиха. — Ти з Зайцем хочеш наввипередки бігати?
— Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти. Що мала їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.
А дорогою їжак і мовить до неї:
— Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»