— Ну й що тут такого? — відповів плаксиво Пістрявенький. — Невже заради цього мене треба серед ночі будити? Перетворив — ну й перетворив.
— Так йому, напевно, зовсім не хочеться ослом бути!
— Мало чого йому не хочеться. Ото ще!
— Ні, це все-таки недобре, Пістрявенький. Ти мене вилай за це.
— А для чого?
— Ну, мене, розумієш, совість мучить. Може, мені полегшає.
— Як же тебе вилаяти?
— Ну, придумай що-небудь.
— Не знаю, що й придумати… Зовсім, розумієш, не вмію лаятись.
— Ну, скажи, що я йолоп безтямний.
— Йолоп безтямний, — повторив Пістрявенький.
— Скажи: худобина туполоба.
— Худобина туполоба!
— Безглузда пика.
— Безглузда пика!
— Ну ще як-небудь.
— Ослячий дурень.
— Правильно!
— Ну як, полегшало?
— Ні, розумієш, не полегшало. Ти, видно, й справді не вмієш лаятись. Краще ти от що… Стукни мене кулаком добренько.
— А як стукнути — по спині чи по шиї?
— Давай по спині… Ось так, добре! А тепер стукни по шиї… Так! Ще разок… О! І ще бий, не бійся… Ой! Ну, годі, годі. Розмахався тут кулаками! Бо як дам! Зрадів, що битися можна!
— Сам же просив.
— Ну й що ж, що просив! Усьому треба знати міру.
Незнайко забрався знову в ліжко.
— Начувайся, я до тебе ще доберусь, — грозився він, чухаючи болюче місце, по якому вдарено. — Не хочеться зараз зв'язуватися.
— Свиня ти невдячна, ось що! — сказав Пістрявенький.
— Ич який! — відповів Незнайко. — То говорив — не вмію лаятись, а сам свинею обзиває.
На цьому розмова скінчилася, і обидва заснули.
Розділ тринадцятий
Листочок і Буквочка
Малюк Листочок, про якого вже оповідалось у цій історії, був дуже хороший коротулька. Він жив у Сонячному місті, на Цукерковій вулиці. На цій же вулиці, тільки в іншому будинку жила малючка Буквочка. Ці Листочок та Буквочка прославилися тим, що дуже любили читати книги. Вони захоплювалися читанням до такої міри, що іноді навіть не ходили в театр і кіно, не слухали радіо й не дивилися телевізора, а замість цього сиділи й читали якусь цікаву книжку. Спочатку вони перечитали всі книжки, які були у них вдома, потім діставали книги в кого-небудь з приятелів і в книгарнях, нарешті записались до бібліотеки, тому що в бібліотеці завжди можна було взяти яку-небудь цікаву книгу.
Колись давно Буквочка й Листочок не були знайомі між собою. Але відтоді, як обоє записалися до бібліотеки, вони стали зустрічатися там, а коли поверталися з бібліотеки додому, то з цікавістю розмовляли про вже прочитані книги.
Незабаром вони потоваришували, й Буквочка, яка була дуже тямуща, вигадала таку річ: вона сказала, що вони з Листочком неекономно тратять час, бо ходять у бібліотеку вдвох, унаслідок чого в них залишається менше часу на читання. Було б значно економніше, якби в бібліотеку ходив хтось один і брав книги для обох, а щоб нікому не було кривдно, в бібліотеку можна ходити по черзі.
Так вони й робили: поки один іде в бібліотеку, друга сидить і читає книги.
Минали дні за днями. Листочок і Буквочка часто зустрічались, і скоро вони вже не могли прожити дня без того, щоб не поговорити одне з одним. Якось Буквочка сказала Листочкові, що тепер вона дуже «щаслива, бо є в неї друг, з котрим можна поговорити про книги. Листочок сказав, що він також дуже щасливий, але його весь час мучить думка про те, що не всі коротульки полюбили читання, а багато хто навіть, замість того щоб читати, тільки розглядає у книжках картинки, або, ще гірше, ганяє по вулицях футбольного м'яча або грає цілими днями в цурки-палки.
— Мені таких коротульок шкода, — говорив Листочок. — Вони самі не знають, якого задоволення позбавляють себе. Коли б вони захопилися читанням, то побачили б, як це цікаво.
Тут Буквочка на мить замислилась, а тоді сказала:
— А що, Листочку, як ми з тобою влаштуємо книжковий театр?
— Який книжковий театр? — не зрозумів Листочок.
— Ну це такий театр, у якому читають книги. В ньому, розумієш, нема ні акторів, ні декорацій, ані сцени. Є лише публіка, що сидить і слухає якусь цікаву книжку.
— Де ж ти бачила такий театр?
— Ніде. Я просто вигадала. Ми з тобою будемо вибирати найцікавіші повісті, казки або оповідання і будемо читати уголос по черзі.
Листочкові дуже сподобалася пропозиція Буквочки, і вони одразу взялися за діло. Спочатку вибрали декілька оповідань для читання, причому старалися вибирати так, щоб одне оповідання було зворушливе, друге — сумне, третє — веселе, четверте — страшне, п'яте — ще якесь, щоб на різні смаки.
Для свого театру вони знайшли дуже підходяще місце. Поряд з будинком, у якому жив Листочок, був двір — не двір, сад — не сад, а, вірніше сказати, щось схоже на маленький скверик. Цей скверик був обсаджений навкруги резедою, у центрі стояв стіл для охочих пограти в шахи або шашки, а довкола кілька лавочок, щоб можна було сидіти й дихати свіжим повітрям. Скверик був між двома будинками, і кожен, хто проходив по вулиці, бачив і стіл, і резеду, й лавочки.
— Отут ми й влаштуємо наш книжковий театр, — сказали Буквочка й Листочок.
Вони перетягнули стіл ближче до вулиці, поставили перед ним лавочки для слухачів, а для себе принесли з дому два стільці.
Потім Листочок збігав по. книгу з оповіданнями, а Буквочка принесла маленький бронзовий дзвіночок.
І от під вечір, коли в усіх театрах Сонячного міста залунали дзвінки, закликаючи глядачів до початку вистав, Буквочка теж стала дзвонити дзвіночком, а Листочок гукав:
— Ідіть сюди! Тут відкривається новий театр! Дуже цікаво буде! Займайте місця!
Коротульки, котрі проходили в цей час вулицею, почули його вигуки. Деякі з них сіли перед столом на лавочках і стали ждати. Листочок побачив, що всі лавочки вже зайняті, й сказав:
— Зараз перед вами виступить Буквочка. Вона читатиме оповідання.
Буквочка почала читати перше оповідання. Вона читала дуже добре, з почуттям, і всі слухали уважно-уважно, але якийсь коротулька, котрий сидів на передній лавочці, презирливо наморщив свого носа й розчаровано бовкнув:
— У, та тут просто книжку читають! Який же це театр!
— Якась казочка про білого бичка! Нічого нема цікавого, — докинув другий коротулька.
Вони вдвох підвелися й пішли. За ними стали виходити й інші коротульки. Скоро почувся дзвоник з театру, який містився в сусідньому будинку. Багато коротульок поскакували з місць і бігом подалися туди. Кінчилося тим, що всі слухачі розійшлися, крім одного малюка, який чомусь заснув. Буквочка й Листочок розбудили його й стали читати йому книжку далі, але він слухав не дуже уважно, весь час совався на лавочці, позіхав на весь рот і раз у раз клював носом. Нарешті він устав і теж пішов.
Таким чином, перший дослід закінчився невдало, а на другий день повторилося те саме. Спочатку публіки зібралося багато, але, як тільки Листочок почав читати, всі розбіглися. Буквочка була в розпачі і вже навіть хотіла заплакати, та Листочок сказав:
— Театр усе одно повинен працювати, є в ньому публіка чи нема. Коли нас ніхто не буде слухати, ми будемо читати самі собі.
Він посадив Буквочку на лавочку, де мала сидіти публіка, й став читати далі. Деякі перехожі зупинялись і, трохи послухавши, йшли своєю дорогою. Так було до тих пір, поки Листочок не почав читати смішне оповідання. У цей час вулицею проходили малюк і малючка. Вони зупинилися на хвилину, щоб послухати, потім зайшли в скверик і сіли на лавочку, їм дуже сподобалось, як Листочок читав, вони голосно сміялися. Перехожі на вулиці почули їхній сміх і теж зацікавились.
— Еге, тут щось смішне читають! — казали вони й заходили в скверик.
Невдовзі всі лавочки були зайняті. Коротульки слухали оповідання, стараючись не пропустити ані слова, й помирали від сміху. Коли це оповідання кінчилось, Листочок почав друге, потім ще й ще… Ніхто із слухачів не пішов, тому що всім було цікаво, а коли читання закінчилось, усі стали дяку-' вати Буквочці й Листочкові за втіху. Один найменшенький коротулька запитав, чи будуть вони й завтра читати, й коли дізнався, що будуть, сказав, що він і завтра прийде. Потім слухачі розійшлись, і цей найменшенький коротулька пішов, але за мить повернувся й запитав Листочка, — чи вони завтра читатимуть ті самі оповідання, що й сьогодні, чи якісь нові. Листочок сказав, що нові. Коротулька дуже зрадів, ще раз сказав, що завтра прийде, й пішов собі.
З того часу Буквочка й Листочок щоденно читали в скверику книжки. Спочатку вони читали коротенькі оповідання й казочки, потім стали розшукувати невеликі, але цікаві повісті, які можна було прочитати за один вечір, а потім стали читати й довгі повісті й навіть романи, на які доводилося тратити по кілька вечорів. З кожним днем у них збиралося дедалі більше слухачів, так що врешті-решт довелося поставити в скверику ще штук двадцять лавочок, а для читців зробили невеликі підмостки, на зразок театральної естради. Коли настала зима, для книжкового театру збудували в кінці скверика спеціальне зимове приміщення.
Жителі Сонячного міста дуже полюбили свій книжковий театр. Більшість із них стали самостійно читати книги, а потім з вдячністю згадували про те, що перше їхнє знайомство з книгою відбулось у книжковому театрі. Буквочка й Листочок дуже серйозно ставились до своєї справи. Вони, як і раніше, ходили по черзі в бібліотеку й брали там найцікавіші книги. Листочок казав, що раніше він був не такий щасливий, як тепер.
— Коли я читав яку-небудь цікаву книгу, то завжди радів, і мені дуже хотілося поділитися з ким-небудь своєю радістю, — згадував Листочок. — Мені хотілося прочитати цю книгу іншим коротулькам, щоб і вони були задоволені, але не міг же я виходити на вулицю і читати книгу кожному зустрічному! Зате тепер, коли у нас є книжковий театр, я можу читати книги всім, кому хочеться слухати. Від цього я відчуваю велике задоволення!
Так минав час, і все було благополучно, поки не сталася, жахлива пригода. Якось Листочок пішов у бібліотеку, а Буквочці сказав, що на зворотному шляху зайде до неї, а потім вони разом підуть у книжковий театр. Буквочка почекала, скільки було треба, але Листочок чомусь не прийшов. Спершу Буквочка подумала, що він затримавсь у бібліотеці, й не турбувалась, але потім почала турбуватись і вирішила вийти на вулицю, щоб зустріти Листочка. Вона дійшла до самої бібліотеки, але Листочка так і не зустріла; а коли прийшла в бібліотеку, то бібліотекарка сказала, що Листочок справді недавно був тут, узяв книгу про кумедні пригоди гусеняти Яшка й пішов. Буквочка подумала, що Листочок забув про те, що обіцяв зайти до неї. Вона пішла до нього додому, але вдома його теж не було. Буквочка вирішила, що він зустрів на вулиці кого-небудь з приятелів і зайшов до нього. Повернувшись додому, вона все ждала Листочка й весь час позирала у вікна, та Листочок не приходив.
Так минув день, і настав вечір. Буквочка взяла книгу для читання й пішла в книжковий театр. Вона сподівалася, що Листочок теж прийде туди, та коли прийшла у скверик, побачила, що Листочка нема й там. Усі лавочки вже були зайняті слухачами, які з нетерпінням очікували початку читання. Буквочка знала, що не можна примушувати публіку чекати, тому вона розкрила книгу й уже хотіла почати читання, але від хвилювання не могла вимовити ні слова. Щовечора за цим столом Листочок завжди був з нею, а тепер його раптом не стало. Буквочка вже не мала сумніву, що трапилось якесь нещастя. Серце її стиснулося від горя, голова немічно схилилась над книгою, а з очей закапали сльози.
Коротульки здивувалися, побачивши, що вона плаче. Всі обступили її, стали питати, що трапилося. Захлинаючись від сліз, Буквочка розповіла, що Листочок пропав. Усі почали втішати її, кажучи, що він напевно знайдеться. Але Буквочка не вгамовувалася. Вона сказала, що Листочок дуже неуважливий і до того ж у нього звичка читати книги на ходу. Повертаючись з бібліотеки й захопившись читанням книги, він міг наскочити на телеграфний стовп і розбити собі лоба. На перехресті він міг по неуважності переходити вулицю при червоному світлофорі й попасти під який-небудь автомобіль чи труболіт, які гасають по місту з такою шаленою швидкістю, що не встигають навіть загальмувати.
Коротульки були дуже зворушені горем Буквочки й вирішили їй допомогти. Одні їздили по всіх відділеннях міліції, інші відвідували лікарні, тому що коли на вулиці трапиться який-небудь випадок, то потерпілого неодмінно відвезуть або до лікарні, або в міліцію. Невдовзі вони об'їздили та обдзвонили по телефону всі відділення міліції і всі лікарні, але Листочка ніде не знайшли.
Кожне відділення міліції послало по кілька міліціонерів для розшуків Листочка. Розшуки тривали цілу ніч, але не дали ніяких наслідків. Тоді хтось додумався повідомити про це в газету. І от наступного ранку вийшла газета, в якій була надрукована вся ця історія про Буквочку й Листочка. Наприкінці газетної статті було сказано, щоб кожен, хто знає що-небудь про те, де перебуває Листочок, повідомив про це в редакцію.
Розділ чотирнадцятий
Незнайко читає газету й дізнається, де шукати Листочка
Вранці Незнайка розбудив якийсь підозрілий шум. Уві сні йому почало здаватися, ніби поблизу задзижчала бджола чи запрацювала шафа-пилосос. Розплющивши очі, Незнайко побачив на підлозі, недалеко від ліжка, дивну маленьку машину, яка повзала по кімнаті від однієї стіни до другої і без упину дзижчала. На вигляд вона нагадувала собою черепаху: така ж напівкругла у верхній частині й плеската знизу. Незнайко зіскочив з ліжка й, зігнувшись у три погибелі, ходив за машиною слідом, намагаючись розгледіти її. Вона була пофарбована темно-зеленою емалевою фарбою. Зверху в ній було безліч маленьких дірочок, як у друшляку, а знизу її охоплював блискучий нікельований поясок з більшими отворами у вигляді очок.
Збоку красивими сріблястими літерами було зроблено напис «Кібернетика».
«Що це за слово таке — «кібернетика»? — запитав сам себе Незнайко. — Мабуть, це назва машини».
У цей час машина підповзла до ліжка Пістрявенького, — біля якого валялось безліч обгорток від цукерок. Вона проповзла прямо по цих обгортках туди й сюди — і всі папірці зникли, ніби їх і не було. Після цього машина шмигнула під ліжко. Деякий час з-під ліжка долинало її дзижчання. Пістрявенький прокинувся від шуму, опустив ноги на підлогу, але, побачивши машину, яка вилазила з-під ліжка, злякано стрибнув знову в постіль.
— Що це? — запитав він, трясучись од страху… — Кібернетика, — відповів Незнайко.
— Яка кі-кібернетика?
— Не кікібернетика, а кібернетика — машина, що підмітає кімнату.
— А чого ж вона до мене під ліжко залізла?
— Ну й дивак! Адже під ліжком теж підмести треба.
Машина тим часом підповзла до дверей і засвистіла. Двері відчинились, мов по сигналу, й машина поповзла до сусідньої кімнати. Там вона теж стала повзати по всій підлозі, навіть під стіл заповзла, так що врешті-решт ніде не залишила ані пилиночки…
У цей час прокинулася Кнопочка й, почувши шум, виглянула з своєї кімнати.
— Що тут у вас відбувається?
— Кібернетика, — сказав їй Незнайко, показуючи рукою на машину. — Сама підмітає підлогу, розумієш!
— Оце так диво! — вигукнула Кнопочка.
— Подумаєш, диво! — сказав, махнувши рукою, Пістрявенький. — Було б дивно, якби вона бруднила підлогу. А якщо підмітає, то нічого дивного нема.
Закінчивши прибирати, машина виповзла на середину кімнати, покружляла на місці, ніби озираючись навсібіч, потім поповзла в куток і зникла за маленькими дверцятами, що були в стіні при самій підлозі.
Поснідавши (а перед сніданком вони, звичайно, одяглись, умились і почистили зуби), наші мандрівники вирішили прогулятися по місту, бо ж до пуття вони ще нічого не бачили. Спустившись по сходах, вони вийшли з готелю й побачили, що на вулиці вже було багато перехожих. Майже в кожного в руках була газета. Одні читали газету, сидячи на лавочках, другі — зупинившись прямо серед тротуару, треті читали на, ходу, тобто йшли, уткнувшись носом у газету, через що було багато штовханини. Ніхто, проте, не звертав на це уваги, бо ж усі були захоплені читанням. Ті, в кого газети ще не було, бігли наввипередки до газетного кіоска, який стояв на розі вулиці.