Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.
— Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з'явиться ще якийсь скупелянт! — вигукнула вона.
— Не скупелянт, а спекулянт, — виправила її Анніка.
— Оце... оце й є... господиня вілли? — глухим голосом запитав вишуканий добродій. — Та вона ж зовсім мала дівчинка!
— Мала, — погодився поліцай, — зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.
Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:
— А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?
Щиро казати, вишуканий добродій більше не хотів відгадувати загадки, але його так вразила сила Пеппі, що він не зважився їй відмовити.
— Яка різниця між твоїм конем і твоєю мавпою? На жаль, я справді не знаю.
— Так, це хитра загадка, — сказала Пеппі. — Але я підкажу тобі. Якщо ти побачиш їх обох під деревом, а потім одне з них вилізе на дерево, то це напевне буде не кінь.
Вишуканий добродій довше не відгадував її загадок. Він натиснув на педаль газу й швидко поїхав геть. І більше ніколи не приїздив у містечко.
ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ
Якось після обіду Пеппі гуляла в своєму садку, чекаючи на Томмі й Анніку. Але вони не приходили, тому Пеппі вирішила пошукати їх. Вона знайшла Томмі й Анніку в альтанці в їхньому садку. Але не самих. З ними сиділи їхня мама, пані Сетергрен, і дуже приємна літня жінка, їхня тітка, що прийшла їх перевідати. Во ни з пані Сетергрен саме пили каву, а діти — сік.
Томмі й Анніка кинулись назустріч Пеппі.
— До нас прийшла тітка Лаура, — пояснив Томмі. — Того ми й не прийшли до тебе.
— Ох, яка вона мила! — вигукнула Пеппі, дивлячись на гостю крізь листя. — Я мушу поговорити з нею. Мені так подобаються старі ласкаві тітки!
Анніка стривожилась.
— Може... може, краще тобі не говорити з нею? — мовила вона, згадавши той випадок, коли Пеппі приходила до них на підвечірок і стільки всього наговорила, що її мати була незадоволена. А Анніка не хотіла, щоб хтось був незадоволений Пеппі, яку вона так любила.
— Як це мені краще не говорити з нею? — образилася Пеппі. — Затям собі, що я мушу з нею поговорити. Адже до гостей треба бути ввічливою. Якщо я сяду й мовчки надмуся, вона подумає, що я на неї чогось гніваюся.
— Ну так, але чи ти певна, що знаєш, як треба розмовляти з тітками? — спитала Анніка.
— Треба їх розважати, от і все, — твердо сказала Пеппі. — І я зараз таки почну її розважати.
Вона рішуче зайшла до альтанки. Спершу вона вклонилася пані Сетергрен, потім глянула на літню даму і вражено звела брови.
Кого я бачу, тітка Лаура! — мовила Пеппі. — І гарна, як ніколи! Ви не дасте мені трохи сок, щоб у мене не пересохло в горлі, коли ми розмовлятимемо? — 3 цими останніми словами вона звернулася до матері Томмі й Анніки. Пані Сетергрен дала їй склянку соку й зауважила:
— Приємно, коли діти сидять, але тільки тоді, як вони мовчать.
— Ну що ви! — обурилася Пеппі. — Люди ж мають, по-моєму, і очі, і вуха. І коли на мене приємно дивитися очам, то навіщо кривдити вуха? Вони теж хочуть мене почути. Та дехто думає, що вуха тільки на те й є, щоб ними ворушити.
Пані Сетергрен вирішила не зважати на Пеппі. Вона обернулася до своєї гості й співчутливо спитала:
— А як ви тепер почуваєте себе, люба тітонько Лауро?
Літня дама напустила на себе зажуру.
— Погано, — зітхнула вона. — Я стала така нервова, що мене все дратує.
— Точнісінько, як моя бабуся, — втрутилася Пеппі і вмочила в сік цілий сухарик. — Вона була така нервова, що її дратувала кожна дрібниця. Якось на вулиці їй упала на голову цеглина, і вона зчинила такий ґвалт, що можна було подумати, ніби сталося лихо. А якось була з татом на бенкеті, і вони танцювали польку. Мій тато дужий і ненароком так крутнув бабусю, що вона перелетіла через усю залу і впала на контрабас. І думаєте, вона промовчала? Де там! Знов зчинила такий крик, що тато схопив її і висунув у вікно, щоб вона трохи заспокоїлась і перестала нервуватися. Але й це не помогло! "Втягни мене назад!" — верещала вона. І тато, звичайно, послухався. Що ж він мав робити, кинути її з п'ятого поверху? Тато казав, що зроду не бачив, щоб стара жінка так коверзувала через найменшу дрібницю. Ох-ох-ох, тяжко, коли в когось розшарпані нерви, — співчутливо мовила Пеппі і вмочила в сік другий сухарик.
Томмі й Анніка неспокійно совалися на стільцях, а тітка Лаура безпорадно хитала головою. Пані Сетергрен квапливо сказала:
— Сподіваюся, що вам покращає, тітко Лауро.
— О так, напевне покращав, — підхопила Пеппі. — Бабусі також покращало. Вона пила заспокійливі ліки й зовсім видужала.
— Які саме ліки? — зацікавлено спитала тітка Лаура.
— Лисячу отруту, — відповіла Пеппі. — По столовій ложці в день лисячої отрути. І мушу вам сказати: їй відразу допомогло. Після того вона п'ять днів сиділа тихо, як миша, ані словом не озивалася, наче її й не було. Зовсім одужала! Ні тобі метушні, ні крику! Хоч кинь їй на голову з десять цеглин, вона й не ворухнеться. Я певна, люба тітонько Лауро, що й тобі полегшає, як моїй бабусі.
Томмі присунувся до тітки Лаури й прошепотів їй у вухо:
— Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.
Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.
— Томмі правду каже, — мовила вона. — Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?
Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:
— Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода...
— Не дивніша, як позавчора, — перебила її Пеппі. — Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати — розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.
Пеппі замовкла.
— Так, справді дивна пригода, — ласкаво мовила тітка Лаура.
— Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!
Пані Сетергрен і тітка Лаура зі до кави, а діти налягли на сік.
— Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? — почала тітка Лаура. — Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода...
— Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, — втрутилася Пеппі, — то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.
— Справді дивно, — погодилася тітка Лаура.
— Дивно? — перепитала Пеппі. — А що ж тут дивного?
— Що вони були такі схожі, — мовила тітка Лаура. — Хіба не дивно?
— Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. — Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. — Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.
— То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? — запитала тітка Лаура.
— Якщо мені не затулятимуть весь час рота, — мовила Пеппі, — то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий. Може, скажете, що це не дивно?
Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.
— Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, — нагадала пані Сетергрен.
— Мабуть, я почекаю іншої нагоди, — відповіла тітка Лаура. — Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.
Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:
— До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.
— О, яка я рада! — втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. — А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.
ПЕППІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА
Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:
— Доброго ранку!
Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.
— Доброго ранку! — ще раз привіталися Томмі й Анніка.
— Ви тільки подумайте, — замріяно мовила Пеппі, — ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!
— Що ти вигадала? — в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. — Що ти вигадала, Пеппі?
— Нове слово, — відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. — Нове-новісіньке слово.
— Яке слово? — спитав Томмі.
— Чудове слово, — відповіла Пеппі. — Одне з найкращих, які мені доводилося чути.
— То скажи ж його й нам, — попросила Анніка.
— Брум, — переможно мовила Пеппі.
— Брум? — перепитав Томмі. — А що ж воно означає?
— Аби ж я знала! — відповіла Пеппі. — Відомо тільки, що це не пилосос.
Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:
— Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.
— Не знаю, і це мене найдужче дратує, — відповіла Пеппі.
— Скажи, а ти не знаєш, хто придумує, яке слово що означає? — спитав Томмі.
— Мабуть, гурт старих професорів, — мовила Пеппі. — І можу сказати вам, що вони великі диваки! Напридумували повно всіляких слів, про які ніхто не знає, звідки вони взялися: "діжка", "чіп", "мотузка" тощо. А от "брум", таке чудове слово, вони поминули. Яке щастя, що я на нього напала! І я зроблю все, аби тільки довідатися, що воно означає.
Пеппі трохи помовчала й додала:
— Брум! Я думаю, чи це часом не верхівка пофарбованого в блакитний колір флагштока?
— Але ж немає флагштоків, пофарбованих у блакитний колір, — заперечила Анніка.
— Ні, немає, ти правду кажеш. Ну, то я вже не знаю. Може, це той звук, який чути, коли босоніж ступиш у намул і він попаде між пальці? Спробуймо, як воно звучатиме: "Анніка почалапала по болоті, і зразу ж почулося "брум", "брум".
Пеппі похитала головою.
— Ні, не виходить. Треба було б сказати: "І зразу ж почулося: "чвак", "чвак".
Вона почухала потилицю.
— Це слово здається мені дедалі загадковішим. Але хоч би там як, а я неодмінно дізнаюся, що таке брум. Може, його купують у крамниці? Ходімо спитаємо.
Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами.
— Брум, — проказала вона. — Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей.
І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня.
— Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, — пояснила вона Томмі й Анніці. — Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.
Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.
— Пеппі, куди ти їдеш? — гукали діти.
— Купувати брум! — відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.
Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.
— Це щось смачне? — спитав один хлопчик.
— Ще б пак! — мовила Пеппі й облизалася. — Як мед. Принаймні смачно звучить.
Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.
— Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, — мовила Пеппі. — Але свіжого.
— Брума? — вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. — Ні, мабуть, його в нас немає.
— Мусить бути, — сказала Пеппі. — Він в у всіх пристойних кондитерських.
— Так, але в нас він сьогодні скінчився, — мовила продавщиця.
Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.
— О, то вчора він у вас був! — зраділа Пеппі. — Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?
Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:
— Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.
Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.
— Будемо шукати далі, — заявила вона. — Без брума я додому не вернуся.
Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.
— Дайте мені, будь ласка, брума, — попросила Пеппі. — Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.
Продавець хитро всміхнувся.
— Зараз поглянемо, — сказав він і почухав за вухом, — зараз поглянемо.
Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.
— Такий буде добрий?
Пеппі сердито глянула на нього.
— Це те, що професори назвали граблями, — мовила вона. — А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!
Продавець засміявся і сказав:
— На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.
— Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! — невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. — А я добре знаю, що брума там немає.
Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.
— А може, брум — це якась хвороба? — почала вона розмірковувати вголос. — Ходімо спитаємо в лікаря.
Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.
— Можна бачити лікаря? — спитала Пеппі. — Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.
— Прошу, заходьте, — мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.
Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.
— Що в тебе болить? — запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.
— Боюся, що в мене брум, — почала вона. — Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?