— Кидайте якір! — скомандував Бак, коли пароплав наблизився до Химерії.
Пеппі і всі діти мовчки стежили з печери за прибульцями. Пароплав об'якорився, Джім і Бак пересіли в невеличкий човен і повеслували до берега. А всі матроси-негри лишилися на пароплаві.
— Зараз підкрадемося до селища й приголомшимо їх своєю появою, — сказав Джім. — Там, мабуть, залишилися самі жінки й діти.
— Мабуть, — озвався Бак. — Хоч на човнах було стільки жінок, що, я думаю, на острові лишилися самі діти. Сподіваюся, що вони вже награлися перлинами, ха-ха-ха!
— А що? — гукнула їм Пеппі з печери. — Ви теж любите гратися перлинами? Бо мені більше подобається гра в підкиданку!
Джім і Бак вражено обернулися й побачили Пеппі і всіх інших дітей, що визирали з печери. Прибульці задоволене всміхнулися.
— Онде сидять діти, — сказав Джім.
— Чудово, — мовив Бак. — Нам буде легко взяти те, по що ми приїхали.
Але вони вирішили вдатися до хитрощів. Адже невідомо, де діти тримають перлини, тому краще виманити їх з печери ласкою. Вони вдали, що приїхали на острів просто задля розваги. Дорогою вони спітніли, їм було жарко, і Бак запропонував найперше скупатися.
— Я тільки вернуся на пароплав по купальні костюми, — сказав він.
І поплив човном назад. Тим часом Джім залишився на березі сам.
— Тут гарно купатися? — улесливим голосом запитав він у дітей.
— Чудесно, — відповіла Пеппі. — Особливо акулам. Вони тут щодня купаються.
— Ти, певне, жартуєш, я не бачу тут жодної акули, — мовив Джім.
Але все-таки він трохи злякався і, коли Бак вернувся з купальниками, переказав йому слова Пеппі.
— Дурниці, — відповів Бак. Він обернувся до Пеппі й гукнув: — Це ти кажеш, що тут небезпечно купатися?
— Ні, я такого не казала, — відповіла Пеппі.
— Дивно, — обурився Джім. — Хіба не ти казала, що тут є акули?
— Про акули я казала, а що тут небезпечно купатися — ні. Торік мій дідусь щодня тут купався.
— Ось бачиш, — мовив Бак.
— Але це торік, а цієї п'ятниці він повернувся додому з лікарні, — мовила далі Пеппі. — Зате з такою чудовою дерев'яною ногою, що кращої ні в кого немає. — Вона задумливо плюнула в море. — Тому не можна сказати, що тут небезпечно купатися. Хоч дехто втрачає то руку, то ногу. Але ж дерев'яні ноги коштують по кроні пара, то, мабуть, не варто вам бути такими скупими й відмовлятися від задоволення скупатись у цьому місці. — Вона знов плюнула в море. — До речі, мій дідусь тішиться своєю дерев'яною ногою, як дитина. Каже, що вона просто незамінна, як треба з кимось побитися.
— Здається мені, що все це ти брешеш, — сказав Бак. — Адже твій дід, певне, вже старий. А хіба старі діди встряють у бійку?
— Ще й як! — захоплено вигукнула Пеппі. — Він найлютіший дід у світі — лисий і з дерев'яною ногою. Він не може жити без бійки, б'ється з ранку до вечора. Якщо нема кому давати стусанів, він з люті кусає себе за носа.
— Не верзи дурниць! — сказав Бак. — Як можна вкусити себе за носа?
— А от і можна, — мовила Пеппі. — Він стає на стілець і дістає до носа.
Бак хвилину подумав, тоді вилаявся і сказав:
— Досить з мене твоїх дурних теревенів. Ходімо, Джіме, переодягнемося.
— Хоч треба визнати, — гукнула їм Пеппі, — що в мого дідуся найдовший у світі ніс! У нього є п'ять папуг, і всі вони вміщаються на носі, коли посідають рядком.
Бак не на жарт розсердився.
— Слухай-но, руде опудало, такої брехливої дівчинки, як ти, я ще зроду не бачив. Як тобі не соромно! Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби п'ять папуг можуть сидіти на носі в твого діда? Ану, признайся, що це брехня!
— Так, брехня, — сумно сказала Пеппі.
— От бачиш, а я що казав!
— Це страшна брехня, — ще сумніше мовила Пеппі.
— Я теж так думаю, — сказав Бак.
— Брехня, бо п'ята папуга, — крикнула Пеппі й заплакала, — бо п'ятій папузі доводиться стояти тільки на одній нозі!
— А хай тобі всячина! — вилаявся Бак і пішов з Джімом за кущі переодягатися.
— Пеппі, в тебе ж немає дідуся, — дорікнула їй Анніка.
— Немає, — радісно відповіла Пеппі. — А хіба неодмінно треба, щоб був дідусь?
Бак перший переодягся. Він граційно стрибнув з каменя у воду й поплив від берега. Діти напружено стежили за ним з печери. Раптом вони помітили акулячий плавець, що, мов блискавка, розітнув водяну поверхню.
— Акула! Акула! — закричав Момо.
Бак, який досі плив з великою насолодою, повернув голову й побачив, що на нього мчить страшний хижак.
Мабуть, ніхто ще не плавав так швидко, як Бак, рятуючись від акули. За дві секунди він досяг берега й вискочив з води. Він перелякався і лютував на Пеппі, ніби вона була винна, що в морі є акули.
— Безсоромне дівчисько! — крикнув він. — Тут же повно акул!
— А хіба я казала, що їх немає? — запитала Пеппі, мило схиливши набік голову. — Розумієш, я не завжди брешу.
Джім і Бак знов пішли за кущі й одяглися. Видно, вони вирішили, що час уже подумати про перлини. Бо хтозна, скільки капітан Довгапанчоха з своїми людьми пробудуть на сусідньому острові.
— Слухайте, дітки, — почав Бак. — Я чув, що в цих місцях є гарні перлові скойки. Ви не знаєте, це правда?
— Ще б пак! — відповіла Пеппі. — Тут на дні повно перлових скойок, аж ступати важко, коли зайдеш у воду. Можете самі залізти й переконатися.
Але Бак не захотів лізти у воду.
— І в кожній скойці велика перлина, — повела далі Пеппі. — Десь така, як ця.
Вона показала йому незвичайно велику, блискучу перлину.
Джім і Бак так розхвилювалися, що насилу встояли на місці.
— Ви маєте багато таких перлин? — запитав Джім. — Бо ми хотіли б купити їх.
Вони казали неправду. В них не було грошей на перлини. Вони хотіли задарма виманити їх у дітей.
— Тут у печері є не менше як п'ять або й шість літрів таких перлин, — мовила Пеппі.
Джім і Бак не змогли приховати своєї радості.
— Чудесно! — сказав Бак. — Несіть їх сюди, ми всі купимо.
— Е ні, — відповіла Пеппі. — Чим тоді бідні діти гратимуться, га?
Бак і Джім довго вмовляли дітей, поки нарешті зрозуміли, що не видурять у них перлин.
І тоді вони вирішили забрати силоміць те, що не змогли видурити. Добре, що вони знають, де перлини. Треба тільки добратися до печери, і перлини будуть їхні.
Добратися до печери! Гаразд, але як? Поки тривали переговори, Пеппі непомітно відчепила мотузку і втягла її до себе.
Джімові і Баку не дуже хотілося лізти по кручі в печеру. Але вони бачили, що інакше не здобудуть перлин.
— Лізь ти, Джіме, — сказав Бак,
— Ні, лізь ти, — сказав Джім.
— Лізь, кажу! — мовив Бак.
Він був дужчий за Джіма, і Джімові довелося лізти. Він відчайдушне хапався за кожний виступець і за кожну розколинку. Все тіло його вкрилося холодним потом.
— Тримайся міцніше, щоб не впав! — підбадьорювала його Пеппі.
Але Джім таки впав. Бак на березі скрикнув і голосно вилаявся. Джім також скрикнув, бо побачив, що до нього пливуть дві акули. Коли акули були вже за метр від Джіма, Пеппі шпурнула кокосовий горіх так, що він упав перед самим їхнім носом. Акули злякались рівно настільки, що Джім устиг підплисти до берега й вилізти на камінь. З одягу в нього стікала вода, та й сам він мав жалюгідний вигляд. Бак відразу накинувся на нього з лайкою.
— То лізь сам і побачиш, яка то втіха, — огризнувся Джім.
— Я тобі зараз покажу, як треба лізти, — сказав Бак і рушив до печери.
Діти не спускали з нього очей. Анніка вже навіть почала трохи боятися, бо він підходив усе ближче й ближче.
— Ой, ой, не ступай туди, бо впадеш! — гукнула Пеппі.
— Куди? — запитав Бак.
— Он туди! — відповіла Пеппі й показала пальцем.
Бак глянув під ноги.
— Так доведеться вишпурляти багато горіхів, — за мить сказала Пеппі, шпурнувши одним в акулу, що хотіла з'їсти Бака, який заборсався у воді.
Коли Бак таки вибрався на берег, він був лютий, мов оса. Проте акули його не злякали. Бо не встиг він вилізти з води, як знов почав дряпатися до печери. Він забрав собі в голову будь-що дістатися туди й заволодіти перлинами.
Цього разу Бак був обережніший. Коли він опинився вже майже біля самого входу, то переможно закричав:
— Ну, шибеники, тепер ви за все мені заплатите!
Пеппі висунула з печери руку і ткнула пальцем Бака в живіт. Хлюп — і Бак знов заборсався у воді.
— Міг би сам собі взяти горіхів, коли стрибав! — крикнула Пеппі, влучивши акулу в ніс.
Але тепер припливло ще кілька акул, і Пеппі довелось безперестанку кидати горіхами. Один горіх влучив Бакові в голову.
— Ох, лишенько, це ти? — забідкалась Пеппі, коли Бак заревів з болю. — Звідси ти геть схожий на поганющу акулу.
Джім і Бак вирішили перечекати, поки діти самі вилізуть з печери.
— Коли вони зголодніють, то хоч-не-хоч ушиються звідти, — понуро сказав Бак. — Тоді вони інакшої заспівають. — Він задер голову й гукнув дітям: — Мені шкода, що вам доведеться сидіти в печері, аж поки ви повмираєте з голоду!
— У тебе добре серце, — відповіла Пеппі. — Але не бійся за нас. Ми маємо харчів на два тижні. А потім, певне, треба буде трохи ощадити кокосові горіхи.
Вона розбила один горіх, випила з нього молоко і з'їла смачне осереддя.
Джім і Бак вилаялись. Сонце схилялося на захід, і прибульці почали лаштуватися на ніч на березі. Вони боялися вертатись на пароплав, щоб діти не втекли з печери й не забрали з собою перлини, тому полягали на тверде каміння. В мокрій одежі їм було не дуже приємно спати.
А вгорі в печері сиділи діти, їли банани та варені плоди хлібного дерева й весело поблискували очима. Все їм тут подобалося, все здавалося таким цікавим і приємним. Час від часу хтось із них висував голову й позирав на Джіма і Бака. Вже так стемніло, що вони бачили тільки нечіткі обриси бандитів на камінні, але чули їхню лайку.
Раптом почався дощ — такий рясний, як буває тільки в тропіках. З неба линуло ціле море води. Пеппі ледь висунулася з печери й гукнула прибульцям:
— Ото вам пощастило!
— Що ти кажеш? — з надією запитав Бак. Він подумав, що, може, дітям стало їх шкода і вони хочуть віддати перлини. — Чому, по-твоєму, нам пощастило?
— Тому, що ви змокли ще до того, як почався дощ. А то вам довелося б тепер мокнути.
Котрийсь із прибульців знов сердито вилаявся, але дітям важко було розрізнити, чи то Джім, чи Бак.
— На добраніч, хай вам добре спиться! — гукнула Пеппі. — Нам також час уже спати!
І діти полягали покотом у печері. Томмі й Анніка лягли біля Пеппі й тримали її за руки- про всяк випадок. У печері було тепло й затишно. А надворі шелестів дощ.
ПЕППІ ДРАЖНИТЬ ДЖІМА І БАКА
Діти міцно спали цілу ніч. Але прибульцям зовсім не спалося. Спершу вони проклинали дощ, а як він перестав, почали сваритися між собою, з'ясовувати, хто з них винен, що вони й досі не забрали перлин, і кому першому спала безглузда думка їхати на цей острів. Та коли зійшло сонце й висушило їхній одяг, а з печери висунулося цікаве личко Пеппі і вона побажала їм доброго ранку, Джім і Бак твердо вирішили будь-що заволодіти перлами й покинути острів багатими людьми. Тільки не могли придумати, як добутися до тих скарбів.
Тим часом кінь Пеппі почав думати, де ділися Пеппі, Томмі й Анніка. Пан Нільсон вернувся від своїх родичів з джунглів і теж почав думати, де Пеппі. А ще йому було цікаво, що вона скаже, коли побачить, що він загубив свого брилика.
Пап Нільсон стрибнув на коня, вчепився йому за хвіст, і кінь побіг шукати Пеппі. Помалу він добрався до південного краю острова. Тут кінь побачив Пеппі, що саме висунула голову з печери, і радісно заіржав.
— Дивись, Пеппі, он твій кінь! — гукнув Томмі.
— А в нього на хвості сидить пан Нільсон! — додала Анніка.
Гїхні слова почули Джім і Бак. І зрозуміли, що кінь, який біг понад берегом, належав рудій біді з печери.
Бак підбіг до коня і спіймав його за гриву.
— Слухай-но, відьомське поріддя! — крикнув він Пеппі. — Зараз я вб'ю твого коня!
— Ти хочеш убити коня, якого я так люблю? — запитала Пеппі. — Мого милого, доброго коника? Не може цього бути!
— Мені доведеться вбити його, якщо ти не прийдеш сюди й не віддаси нам усі перлини. Геть усі, чуєш? А то коневі зараз буде кінець!
Пеппі хвилинку пильно дивилася на нього, тоді сказала:
— Будь ласка, я тебе дуже прошу, не вбивай коня і лиши дітям їхні перлини, хай собі граються.
— Ти чула, що я сказав! Неси швидше перлини, а то... — мовив він грізним голосом. Тоді обернувся до Джіма й додав пошепки: — Хай тільки вона принесе перлини, я її добре вимолочу за ніч, проведену на дощі. А коня ми візьмемо з собою і продамо на якомусь острові. — Він знов гукнув Пеппі: — Ну, то як? Ти йдеш чи ні?
— Іду, але пам'ятай, що ти сам покликав мене, — мовила Пеппі.
Вона легенько застрибала по виступах, наче то була рівна стежечка, і за хвилю опинилася на березі, де стояли Бак, Джім і кінь. Пеппі спинилася перед Баком — маленька, худа дівчинка, в самій тільки пов'язці навколо стегон, з рудими кісками, що стирчали на обидва боки. Очі її поблискували небезпечним вогнем.
— Де перлини? — закричав Бак.
— Я не взяла перлин, бо сьогодні ми не будемо гратися ними, — відповіла Пеппі. — Зате пограємося в підкиданки.
Бак так заревів, що Анніка в печері аж затремтіла.
— Ну, то я вб'ю не тільки коня, а й тебе! — вигукнув він і кинувся на Пеппі.
— Не так прудко, голубе! — мовила Пеппі, тоді спіймала його за пасок і підкинула на три метри вгору.
Бак гепнув просто на каміння. Тепер заворушився Джім. Він хотів ударити Пеппі, але вона спритно відскочила вбік і весело засміялася. А за мить Джім також полетів у ясне ранкове небо. Тепер вони обидва лежали на камінні й голосно стогнали. Пеппі підійшла до них і підняла одного правою рукою, а другого лівою.
— Не треба бути такими запеклими гравцями в перлини, як оце ви, — сказала вона. — В усьому має бути міра.
Пеппі віднесла їх до води й кинула в човен.
— Тепер їдьте до своєї мами й попросіть, нехай дасть вам п'ять ере на скляні кульки, — сказала вона. — Запевняю вас, що кульками також добре гратися.
Невдовзі після цього пароплав поволі відплив від острова Химерії. Більше його ніколи не бачили в тому морі.
Пеппі ласкаво погладила коня. Пан Нільсон відразу стрибнув їй на плече. І якраз тієї миті з-за найдальшої відроги острова з'явився довгий ряд човнів. Це капітан Довгапанчоха разом з іншими мисливцями повертався додому після вдалого полювання. Пеппі радісно скрикнула й замахала рукою, а вони у відповідь підняли вгору весла.
Потім Пеппі швиденько натягла мотузку, і Томмі, Анніка та інші діти безпечно вибралися з печери. Тож коли невдовзі човни зайшли до маленької затоки і спинилися поряд із "Стрибухою", на березі вже чекала на них ціла громада дітей.
Капітан Довгапанчоха погладив Пеппі по голові й запитав:
— Ну як, усе було гаразд?
— Так, усе було гаразд, — відповіла Пеппі.
— Ох, Пеппі, ну що ти кажеш! — втрутилася Анніка. — Адже в нас мало не сталося лиха.
— Ага, я й забула, — відповіла Пеппі. — Звичайно, не все було гаразд, тату Єфраїме. Як тільки тебе немає, у нас завжди щось стаеться.
— А що сталося, люба доню? — занепокоєно спитав капітан Довгапанчоха.
— Та нічого страшного, — відповіла Пеппі. — Пан Нільсон загубив свого брилика.
ПЕППІ ПОКИДАЄ ОСТРІВ ХИМЕРІЮ
Дні минали один за одним. Чудові, теплі дні, в чудовому світі, сповненому сонця, блискучої блакитної води й запашних квіток.
Томмі й Анніка так засмагли, що їх майже не можна було відрізнити від негренят. А в Пеппі все обличчя покрилося ластовинням.
— Ця подорож виявилась дуже корисною для моєї вроди, — вдоволено сказала Пеппі. — Ніколи ще я не мала стільки ластовиння і не була така гарна. Якщо так піде далі, то я всіх чаруватиму своєю вродою.
Момо, Моана і всі інші діти вважали, що Пеппі вже й тепер може всіх зачарувати, їм зроду ще не було так весело, як цього літа, і вони так полюбили Пеппі, як Томмі й Анніка. Звичайно, Томмі й Анніку вони теж полюбили, а ті полюбили їх. Тому всім їм було дуже гарно разом, і вони гралися цілими днями. Вони часто навідувалися до печери. Пеппі занесла туди ковдри, і діти інколи ночували там. Тепер їм було там ще зручніше спати, ніж першої ночі. Пеппі зробила також мотузяну драбину, що спадала з печери до самої води. Діти лазили нею вгору і вниз і купалися, скільки їм хотілось. Авжеж, тепер їм було не страшно купатися, бо Пеппі обгородила чималий простір сіткою і акули не могли пробратися крізь неї. А як цікаво було запливати в ті печери, до яких досягала вода! Томмі й Анніка навіть навчилися пірнати по перлові скойки. Перша перлина, яку знайшла Анніка, була велика, гарна, рожевого кольору. Анніка вирішила забрати її додому і вставити в перстень на згадку про острів Химерію.