Ростислав Самбук
Малюнки Євгена Котляра
ЧАСТИНА ПЕРША
Сонце схилилося на спадень. Воно сідало в червону хмару, й Бутурлак подумав, що завтра буде вітер. Облизав засмаглі губи: до завтра треба дожити… Обтер рукавом гімнастерки піт з чола — спека, повітря нерухоме, насичене гіркувато-духмяним запахом якихось квітів чи трав — цей запах робив спеку ще важчою, від нього паморочилася голова й хотілося спати.
А на завтра червона хмара над обрієм віщує вітер. Зараз би його, щоб висушив гімнастерку на плечах та відігнав нахабних ґедзів, які жалять і крізь одяг. А тобі й відігнати їх не можна — лежиш, втиснувшись у землю, намагаючись не виказати себе жодним рухом.
Бутурлак скосив очі праворуч, де під лозняком угадувалося велике й важке тіло Іванова. Дивно: Іванов більший за них усіх, а найнепомітніший. Чи йому просто щастить, чи вміє заздалегідь вигледіти добре місце, чи інтуїція в нього вже така, вироблена поколіннями сибірських мисливців, а прослизає він крізь рідкуваті чагарники узлісся зовсім непомітно — не трісне гілка й не ворухнеться листочок…
Іванов показав Бутурлакові очима на кущі вдалині й зробив якийсь знак, ледь усміхнувшись куточками губів. Іванов посміхався рідко, і ця усмішка могла означати лише щось гарне й приємне, та що могло бути приємне в їхньому становищі?
Бутурлак знизав плечима, з огидою відчувши, якою липучою й брудною стала майка.
Іванов розсунув кущі, підповз спритно й нечутно. Видихнув лейтенантові гаряче у вухо:
— Річка там… — тицьнув коротким, наче обрубаним пальцем у низькорослі кущі, які стелилися за узліссям.
— Горинь? — перепитав Бутурлак, одразу відчувши всю недоречність цього запитання: вони пробивалися до Горині, й інших річок попереду не могло бути. — Звідки знаєш?
Іванов на мить заплющив очі. Пошкріб бруднуватими пальцями неголене підборіддя, зиркнув на лейтенанта як на дивака, котрий чомусь не може збагнути очевидного.
— Річка… — повторив упевнено. — Ну… он лоза починається, чагарники рідшають, пісок… І пахне річкою!
Лейтенант незадоволено скривився й потягнувся до планшета з картою. Він і сам знав, що річка десь тут, недалеко, та, відбиваючись од гітлерівців, вони кружляли густим листяним лісом з підліском і втратили орієнтацію. Єдине, що він знав, — Горинь рано чи пізно перепинить їм шлях, і обов'язково слід переправитись через неї. Там, за цією невеличкою поліською річкою, вважалося, стане легше, наче гітлерівці, які нав'язали їм бій і весь час переслідували по п'ятах, втратять за Горинню слід. А може, саме тут, на підступах до річки, фашисти вже встигли створити заслін і лише чекають, поки розвідники викажуть себе: у рідких прибережних лозняках сховатися важко, та й підходи до річки переважно заболочені, легко прострілюються. Форсувати Горинь — справа нелегка.
Бутурлак розгорнув карту. Півгодини тому вони бачили на галявині невеличкий лісовий хутір — якщо це Безрадичі, як свідчить карта, то справді до Горині від узлісся залишилось метрів триста й нюх Іванова і на цей раз не підвів його.
Лейтенант озирнувся. За сусіднім кущем, відкинувши руку, лежав горілиць Васюта: Бутурлак не почув його важкого дихання, та побачивши, як часто підіймається на Васютиних грудях гімнастерка, зрозумів, що єфрейторові нелегко. Куля влучила йому в передпліччя, відразу перев'язати не було змоги, і Васюта втратив багато крові. А потім увесь день гітлерівці не давали їм ані хвилини перепочинку.
До Васюти притулився Горянський. Ліг щокою на приклад автомата й дивився на товариша чи то докірливо, чи то співчутливо. Певно, все ж співчутливо, бо лише божевільному прийде в голову докоряти, що потрапив під ворожу кулю: щастя, що не зачепила кістку, а то невідомо, чи витримав би єфрейтор цей справді безумний день.
Лейтенант повільно склав карту так, щоб, розстебнувши планшет, одразу визначити своє місцерозташування. Подивився на Іванова. Той зрозумів його погляд, та, мабуть, ще сердився за секундне недовір'я, дивився відчужено: мовляв, вирішуй сам…
А що вирішувати?
Єдиний шлях — уперед, через Горинь. Єдиний шанс. Це останній шанс відірватися од переслідувачів хоча б чотирьом із десяти, які залишилися живими.
Дві доби тому вночі десять парашутистів приземлилися в лісі — бойова група, очолювана лейтенантом Володимиром Бутурлаком, якій належало розвідати гітлерівські укріплення в районі між двома поліськими річками, визначити найголовніші вузли опору та розташування фашистських частин.
Спочатку фортуна була на боці розвідників. Просуваючись уздовж шосе, вони встановили: саме в цьому районі пролягає потужна система оборони ворога — підходи до неї прострілювалися з дзотів та вкопаних у землю танків, усе це було добре замасковане, і штурмувати цей укріплений район довелося б великими силами.
Сигнали про оборонні роботи в цьому районі командування Червоної Армії одержало від місцевих партизанських загонів, та розвідати систему гітлерівських укріплень партизанам не вдалося. Тоді й виникла ідея закинути в тил ворога групу, до складу якої увійшли аси фронтової розвідки.
Але, виявляється, і асам іноді не щастить: вже другого дня розвідники наштовхнулися на есесівську засідку. Бутурлак наказав відходити до лісу — кілометр болотистої низини, що поросла чахлим чагарником.
Есесівці притиснули їх до землі кинджальним кулеметним вогнем і обстріляли з мінометів.
Одна з мін вибухнула за два кроки від радиста. Толя Михайленко, певно, не відчув навіть болю — осколок влучив йому в потилицю, другий розтрощив рацію.
Бутурлак, який сам прикривав відхід Михайленка, розуміючи, з яким нетерпінням чекають у штабі фронту їхніх передач, майже не криючись, перебіг поміж кущів до радиста. Побачивши, що Толі вже нема, схопив рацію, та відразу ж кинув і вилаявся. Залишався єдиний вихід: якомога скоріше пробиватися через лінію фронту…
Поки дісталися лісу, втратили ще старшого сержанта Юхана Аарму, двадцятирічного естонця, який народився й виріс в Абхазії, в одному з естонських сіл на березі Чорного моря. Крім естонської, російської та абхазької, Юхан знав ще й німецьку та англійську, в очах товаришів він був людиною незвичайною, мало не професором, хоча закінчив лише один курс університету.
Лейтенант не бачив, як і де впав Аарма. Коли розвідникам вдалося трохи відірватись од есесівців, Бутурлак зібрав членів групи і, побачивши, що нема Аарми, запитав про нього.
Іванов мовив похмуро:
— Там… на узліссі…
Більш нічого не слід було додавати, не мали часу навіть для співчутливих слів, та все ж Горянський сказав:
— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…
Отже, Юхан намагався затримати есесівців.
Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого сержанта, і всі зрозуміли його:
— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.
Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:
— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться відірватися…
Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака відірвалася від переслідувачів.
Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.
Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну — зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про десятихвилинний відпочинок?
Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно, та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі. Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.
Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.
Нарешті Іванов сказав:
— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти брід. Та й засідки можуть бути.
Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку — буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»
— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.
Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові підбори.
Лейтенант знов обтер рукавом гімнастерки обличчя й прислухався. Сюрчать коники, й над вухом дзижчить ґедзь. Цвірінькнула пташина — несміливо й немов злякано, чи просто спека зморила її? Десь далеко-далеко загавкав пес, либонь, на лісовому хуторі, і чомусь це ледь чутне гавкотіння заспокоїло лейтенанта, пес брехав беззлобно, якось по-домашньому ліниво і відразу замовк.
Бутурлак підповз до Васюти.
— Поспи, — запропонував. — Поки повернеться Іванов.
Єфрейтор поклав поранену руку на груди, заплющив очі й заснув відразу, мабуть, не встиг і дослухати лейтенанта — обличчя його набрало дивно спокійного, умиротвореного виразу, наче не було ані війни, ані есесівців, наче не пекла поранена рука, а він лежав дома в м'якому ліжкові.
Бутурлак знав цю властивість Васюти, якій заздрили розвідники, — єфрейтор завжди вигадував на відпочинкові принаймні кілька хвилин, — та зараз лише знизав плечима, підморгнув Горянському й наказав:
— Ти також спи, а я повартую.
— Ви ж відпочивали менше за нас… — зробив той не дуже впевнену спробу заперечити.
— Я підійму тебе за годину, — пообіцяв лейтенант.
— Спати! — повторив Бутурлак.
Тепер це прозвучало як наказ, і Горянський підкорився. Солодко позіхнувши, поклав під голову пілотку, обхопив обома руками автомат, притиснув до грудей, як дитину, і заснув, дихаючи рівно й безшумно, — обличчя в нього порожевішало, і щоки, вкриті легким пушком, який Горянський називав бородою і вперто двічі на тиждень зголював, округлилися.
«Зовсім ще пацан», — подумав Бутурлак. Йому також захотілося спати, кліпнув повіками, заснувши на мить, та лише на мить — сильно потер чоло долонею, відганяючи сон, повернувся горілиць, втупившись у небо, по якому повільно просувалися рожеві хмарки.
Раптом відчув себе маленьким-маленьким, піщинкою під глибоким бездонним небом зараз знову пролунають постріли і життя відлетить від нього кудись в оту височінь, а байдужі рожеві хмарки все пливтимуть небом над поліськими лісами й озерами. Пливтимуть вічно, коли, можливо, не буде тут лісу і не залишиться нічого від Горині, і житимуть на світі зовсім інші люди, які не знатимуть війн і свій розум та енергію спрямовуватимуть не на знищення, а на утвердження життя на землі.
Потім Бутурлак подумав, що, стріляючи зараз з автомата в есесівців, вбиваючи їх, він хоч трохи наближує оте щасливе майбутнє, хоча б на одну секунду, та все ж наближує, і не така вже він мізерна піщинка — командир цілої бойової частини, від якої залежить в кінцевому підсумку розвиток наступу на великій ділянці фронту.
А хмари сунули й сунули небом, навіваючи дрімоту, лейтенант потер неголені щоки, відігнав нахабну кусючу муху, яка дзижчала біля вуха, й зиркнув на годинник. Півгодини, як нема Іванова, і це починало турбувати Бутурлака — невже щось трапилось?
Але ж в разі чого почалася б стрілянина, не такий Іванов, щоб його могли безшумно взяти…
І все ж тривожні думки не полишали Бутурлака. Він уявляв, як нервується зараз полковник Колотов, начальник фронтової розвідки, як дзвонять йому з штабу, а він відбувається невизначеними обіцянками і у глибині душі кляне його, лейтенанта Бутурлака, не знаючи, що від закинутої в тил ворога розвідувальної групи лишилося менше половини і взагалі невідомо, чи вдасться й цим чотирьом живим пробитися до своїх…
А муха знов дзижчала над вухом, і лейтенант роздратовано відігнав її.
Зрештою, коли полковник Колотов впевниться, що від Бутурлака марно чекати повідомлень, він сформує нову розвідгрупу… Якщо навіть і ті розвідники загинуть, все одно через місяць або трохи раніше чи пізніше розпочнеться черговий наступ, і всі ці гітлерівські доти та лінії укріплень будуть стерті з лиця землі, все одно ворожі полки й дивізії бігтимуть поліськими путівцями на захід.
Але цього буде досягнуто більшою кров'ю, значно більшою — не одна сотня й навіть тисяча солдатів загине, штурмуючи нерозвідану лінію гітлерівських укріплень.
Бутурлакові перехотілося спати. Чорт, чому не повертається Іванов?
Лейтенант вирішив почекати ще чверть години і тоді вже посилати слідом за Івановим Горянського, проте не минуло й п'яти хвилин, як у сусідніх кущах затремтіло листя — Бутурлак підвів автомат, та одразу опустив його, побачивши Іванова.
Сержант обтер бруднуватою хусточкою спітніле обличчя і доповів лаконічно:
— Горинь за півкілометра. Береги заросли лозняком, і перекат недалеко. Я почекав, чи не об'явиться засідка, і недаремно. Двоє есесівців на тому березі поблизу переката.
— Річка широка?
— Швидка, і Васюті доведеться важко, — зрозумів його Іванов. — Ми з Горянським перепливемо вище за течією і знімемо засідку.
— Так, іншого виходу нема, — погодився лейтенант. — Дочекаємося лише темряви.
— За ніч мусимо відірватися від них…
— Там почнуться такі ліси, що й сам чорт нас не знайде.
— Чорт — ні, — похмуро всміхнувся Іванов, — а есесівці… Вчепилися, як собаки в горлянку!
— Мусимо загубитися в лісах, — зсунув брови Бутурлак. — Рушимо о десятій. Тепер спи. Вартуватимеш після Горянського.
Це було справедливо, й Іванов не заперечував.
Зміняючись через кожну годину, вони проспали до десятої. В темряві підповзли до крутого берега Горині. Бутурлак з Васютою залягли в лозняку, а сержант з Горянським поповзли до виру, де кущі купалися в швидкій воді. Горинь тут звужувалась і була глибокою. Плавців мусило знести, та Іванов розраховував дістатися того берега до повороту, який прикривав їх від есесівців.
Бутурлак нагріб собі під груди нагрітого сонцем і не вистиглого ще піску, умостив зручно автомат.
Жодного підозрілого звуку, лише вище за течією хлюпнуло.
Лейтенант витягнув шию — невже хтось із хлопців необережний? Та хлюпнуло ще раз ближче, і Бутурлак зрозумів, що скидається на плесі велика риба.
Минула мало не година, а на тому березі все було спокійно — жодного звуку, наче не ховалися в кущах понад берегом двоє есесівців.
Низько над водою безшумно пролетіла сова, знову скинулася риба, сонно засвистів перепел. Спочатку Бутурлак не зрозумів, що це — умовний сигнал, так натурально свистів птах, та Васюта торкнув його за плече й прошепотів:
— Чуєш?
Лейтенант, не відповідаючи, поповз до води. Побачив на тому березі тінь у кущах, знов почув свист перепела й свиснув, озиваючись. Пропустив уперед Васюту й перебрів річку слідом за ним. Води було по шию, вона приємно холодила, Бутурлак зачерпував її жменями, жадібно пив і не міг напитися.
Острожани розкинулись на березі лісового озера — величезні дуби розступилися, й криті соломою хати тулилися до самої води.