— Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.
Клапчук засміявся весело.
— Та я ж не п'ю.
Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.
— Складеш мені компанію, — не відступав.
— Бувай… — помахав той рукою.
Повернувся й пішов, гицель клятий.
Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…
Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.
Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.
Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.
Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:
«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»
Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.
На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.
— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…
— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…
— З-за рогу вони вміють.
— Але ж свого директора!
— Такий і на батька руку підніме.
— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.
— Гадаєш, він один такий?
— Але ж не можна всіх підозрювати.
— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.
— У нас також. Дамо бандитам відсіч.
— На словах?
— Накажеш за зброю братися?
— Я б узявся!
— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!
— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..
— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.
— Володимире Гавриловичу! — гукнув Андрій.
Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.
— Отак бачимося в рідку стежку, — сказав невесело.
— Ви чого тут? — не зовсім тактовно поцікавився Пилип.
— Не знаєш чого? — смикнув його за рукав Андрій. — Служба…
Бутурлак не заперечив.
— Ви впіймаєте його? — запитав раптом Пилип.
— Обов'язково, — кивнув Бутурлак, не уточнюючи, кого саме має Пилип на увазі. — Йому не втекти.
— Звідки цей Іванців? — не витримав Андрій. — Якщо не секрет?
Бутурлак дістав з кишені фото.
— Можете подивитися.
Андрій зиркнув, і кров відринула йому від обличчя.
— Він! — вигукнув. — Дивись, Пилипе, це ж Гриць!
— Який Гриць? — не зрозумів Бутурлак. — Олекса Іванців, убивця Висловського.
— Гриць! Грицько Жмудь, ми ж вам казали про нього.
— Він, батяр клятий, — ствердив Пилип. — Точно він.
— А не помиляєтесь?
— Ні, — вперто хитнув головою Андрій.
Бутурлак уже на щось зважився.
— Гайда, хлопці, за мною.
Вони вийшли з кладовища на вулицю, де притулився до тротуару чорний трофейний автомобіль, і капітан посадив у нього хлопців. Сам сів попереду й наказав:
— До управління.
Андрієві; досі не доводилося їздити в таких великих і комфортабельних машинах, та» він не звернув ніякої уваги ні на оббиті справжньою шкірою сидіння, ні на безліч нікельованих деталей.
— Я знаю, чому він Іванців, — мовив, схопившись рунами за спинку переднього сидіння й перегнувшись до Бутурлака. — Тітка в нього Іванціва. Сестра Грицевої матері.
— Ну й ну… — не витримав Бутурлак. — Знаєш, де вона мешкає?
— Чом не знати? Раніше в Бродах, а потім переїхала до Бібрки. В Острожанах у неї родичі, стара Кухариха, від неї й чув.
— А ми шукаємо його… — почав Бутурлак, та не закінчив. — Як звуть Іванціву? Марією Петрівною?
— Марією, точно. Чув од Грицевої матері. А по батькові не знаю.
Машина зупинилася біля обласного управління державної безпеки, і Бутурлак залишив хлопців у просторому вестибюлі. Сам відлучився на кілька хвилин. Повернувся з сивим підполковником. Той сказав щось вартовому, і Бутурлак провів хлопців на другий поверх, певно, до кабінету підполковника, бо той зайняв місце за письмовим столом, запропонувавши Андрієві й Пилипові стільці за приставним столиком.
— Зовуть мене Віктором Едуардовичем, — відрекомендувався, — прізвище Яхимович. Про вас мені вже розповідав Володимир Гаврилович. — Втупився темними і, як здалося хлопцеві, втомленими очима в Андрія. — Розкажіть, що ви знаєте про Іванціву?
Андрій знітився.
— Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…
— Знаю, — сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. — Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? — Поклав перед хлопцями фото.
Андрій роздивився уважно.
Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.
— От доказ, — сказав переконливо. — Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?
— Так, у нього шрам на чолі, — ствердив той.
— Доказ незаперечний, — констатував підполковник. — А що ви знаєте про його тітку?
— Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? — запитав у Пилипа.
— По війні вже, — відповів хлопець.
— Як його звали?
Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.
— Не знаю.
— Олексою?
— Не можу твердити.
— Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?
— Я ж казав: живе в Острожанах стара Кухариха, родичка Іванцівої. То вона розповідала. Ще мовила, ніби чоловік Іванцівої загинув на війні.
Підполковник погортав якісь папери в теці, що лежала перед ним.
— От що, хлопці, ми тут з капітаном трохи порадимось, а ви посидьте там, — кивнув на двері.
Бутурлак провів їх до сусідньої кімнати, дав кілька журналів і повернувся до Яхимовича.
— А ми шукаємо його на Тернопільщині… — розвів руками підполковник.
— Згідно з інформацією, одержаною з Бродів, Марія Петрівна Іванціва позаторік виїхала до Заліщиків. Отже, мала підстави замітати сліди. Григорій Жмудь, тепер це абсолютно ясно, скористався з документів її сина. На всяк випадок написав, що мати мешкає в Заліщиках. Якби хтось почав цікавитися нею, завжди міг виправдатися: мовляв, переїхала до Бібрки.
— Викликайте машину. Опергрупу на Бібрку!
— Навряд Жмудь там переховується. Зрештою, ми все одно б вийшли на Іванціву в Бібрці, і він мусить розуміти це.
— Опергрупу очолите ви, капітане. Візьміть з собою Андрія Шамрая. Хлопець, здається, тямущий, нехай як родич з'явиться до Іванцівої і постарається вивідати, де зараз Григорій Жмудь.
Будиночок Марії Петрівни Іванцівої стояв посередині невеличкого садка.
Над ґанком розкрислатилася груша, всіяна жовтими великими плодами. Від ґанку до хвіртки вела вимощена червоною цеглою доріжка, обсаджена сальвією. Жоржини тягнулися вище тину, відгороджуючи подвір'я від вулиці, а попід вікнами будинку вже зацвітали хризантеми.
Хвіртка була незамкнута, і Андрій попрямував просто до ґанку, цікаво роззираючись.
Видно, господарка будинку мала смак: перед ґанком обабіч доріжки посадила штамбові троянди, вони вже відцвіли, та Андрій уявив їх розквітлими — справді, краса неймовірна.
Постукав у двері, та ніхто не обізвався. Замкнуті. Постукав сильніше й почув раптом за спиною:
— Вам кого?
Здригнувся од несподіванки, обернувся. Біля ґанку повновида жінка, усміхається доброзичливо.
— Я до Марії Петрівни.
— То я Марія Петрівна.
— А я з Острожан. Може, чули: Андрій Шамрай.
Жінка поправила волосся, що вибилося з-під квітчастої хустки. Відповіла невпевнено:
— Щось не пригадую…
— Племінник Северина Романовича.
— А-а… Той хлопчик, якого він узяв до себе? Але ж ти виріс. — На мить очі її посмутнішали, і Андрій збагнув, що згадала сина.
Обтерла руки, заметушилася:
— Проходь, Андрійку, я зараз вечеряти тобі дам, виголоджений ти якийсь…
— Та ні, дякую.
— Не кажи. — Вона легко зійшла на ґанок, відімкнула двері й пішла вперед, приказуючи: — Ти не соромся, синку, я тобі зараз ковбаси підсмажу з картопелькою чи, може, яєчню хочеш?
«Нема тут Гриця», — подумав Андрій, хоч поки що й не було підстав для такого категоричного висновку. Просто ця жінка аж випромінювала з себе доброзичливість і щирість, здається, вона не могла бути потайливою, бо навіть не спитала, чого це Андрій завітав до неї і як знайшов.
Якби Гриць переховувався тут, неодмінно б виказала себе чимось — поглядом чи запитанням, внутрішньою настороженістю, а вона клопоталася на кухні зовсім спокійно: посадила Андрія за стіл, застелений чистою цератою, спустилася в погріб, принесла повний глек молока, нарізала хліб товстими скибками, нарешті поставила перед хлопцем цілу сковорідку яєчні й тільки по тому присіла навпроти, задоволено спостерігаючи, з яким апетитом узявся Андрій до їжі.
Хлопець і справді зголоднів: їв швидко, час від часу поглядаючи на Марію Петрівну, яка втупилася в нього, спершись підборіддям на долоні. В її очах Андрій прочитав тепер цікавість і, вгамувавши трохи голод, пояснив:
— Ми тут у Бібрці із студентами. Самодіяльність. А я згадав: баба Кухариха розповідала, що ви тут, ось і вирішив…
Це пояснення, певно, зовсім задовольнило Марію Петрівну, бо щиро всміхнулася й сказала з докором:
— Стара торохтійка, я ж просила… — Нараз схаменулася й не доказала, про що саме просила бабу Кухариху, проте Андрієві й так було все зрозуміло: не розповідати про переїзд Іванцівої до Бібрки.
Андрій випив склянку молока, Марія Петрівна налила ще одну, й він не відмовився.
Пив тепер маленькими ковточками й думав, як нетерпеливиться Бутурлак: оперативна група оточила будинок Іванцівої, Бутурлак причаївся біля хвіртки за кущами, готовий у разі потреби негайно прийти Андрієві на поміч. Адже передбачали, що тут може бути Гриць, і не сам. Капітан дав Андрієві пістолет, який відтягував зараз кишеню його піджака.
— А у вас гарно, — підвівся Андрій і зазирнув до кімнати. Мусив оглянути будинок, хоч би поверхово. В льосі Гриця не було — коли Марія Петрівна спускалася по молоко, Андрій зазирнув туди й переконався в цьому. Але ж у домі, наскільки він зрозумів, є ще дві кімнати.
Марія Петрівна зітхнула.
— Я, бігме, тут сама й сама. Влітку Олекса наїжджає, взимку здаю кімнату командировочним, а так — сумно…
Вона сказала — Олекса, отже, не сумнівається, що їхня таємниця не сягнула чужих вух, і Андрій нараз вирішив піти на ризик. Сказав, пильно втупившись у жінку:
— Для чого це ви, тітко Маріє? Переді мною можна й не критися. Ми з Грицем двоюрідні брати, і я знаю все.
Він не сказав, звідки дізнався про Грицеву таємницю, цим міг виказати себе й заронити підозру в душу жінки, тож обійшов цей підводний риф досить спритно й тепер спостерігав, який ефект справили його слова.
Марія Петрівна, яка саме прибирала зі столу, впустила склянку, але навіть не помітила, що та розбилася. Сколошкано втупилася в Андрія.
— Звідки знаєш?
— А Гриць вам нічого про мене не казав?
— Казав, що совєтам служиш.
— А ви хіба не служите? — Андрій знав, що Марія Петрівна працює шеф-кухарем місцевої чайної.
У Марії Петрівни на шиї запашіли плями.
— Од роботи не одникую, — відповіла.
— А Гриць для чого на заводі працює? До речі, тут він зараз? — швидко запитав Андрій.
— Нема.
— Правду кажете?
Гримаса зсудомила обличчя Марії Петрівни.
— Ой хлопче, який же ти!
Андрій зрозумів, що допустився нетактовності й що жінка правду каже. Спробував виправдатися:
— Потрібний Гриць мені. Де він?
Марія Петрівна зиркнула відчужено: видно, щось запідозрила. Та Андрій дивився щиро, і жінка записала:
— Що з ним сталося?
— Чом так думаєте?
— Дивний був якийсь. Наче перестрашений.
— Коли бачилися?
— У неділю приїздив.
— І поїхав одразу?
— Зібрав речі й подався.
— Казав куди?
— Але ж він просив не розповідати.
— Не чужий я і, може, допоможу Грицеві. — Андрій опустив очі — все ж обманював цю довірливу жінку, проте не мав іншого виходу: Гриць Жмудь міг накоїти багато лиха.
— Ой хлопче, допоможи, прошу тебе красно. Щось із ним робиться, непутить його хтось, підструнчує…
— Як знайти Гриця?
— Він і мені не казав, та знаю. Дівчина тут у нього. В селі Ставному. Недалеко, сім кілометрів. Файна дівчина, і я не перечу. Ганна Клімашкова, медсестрою працює.
— До неї подався?
— Куди ж іще? Ввечері й пішов.
— Він так і казав, що до Ганни?
— Якби до Львова, пішов би ліворуч до автобуса. А він через завулок, там далі дорога на Ставне.
— Що взяв із собою?
— Грошей попросив. У мене дев'ятсот карбованців було, все віддала. Сала, хліба та речі зимові.
— Зимові? — перепитав Андрій. — Навіщо зараз?
— Я теж питала. Каже, треба. Прицюцькуватий був якийсь.
Андрій зазирнув у кімнати, що мали окремі виходи до передпокою. У кожній по ліжку й дивану, справді Марія Петрівна могла здавати їх пожильцям. Подумав: бідна жінка, певно, гатила все Грицеві, а він…
— То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, — мовив.
Марія Петрівна схопила його за руку.
— Ти ж не кажи нікому про Гриця, — гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. — Він вартіший кращого, правду кажу тобі.
Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів — Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.
— Будеш у Бібрці, заходь, — почув з ґанку.
Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.
Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:
— Ну що? Я вже почав хвилюватися.
— Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.
— Це точно?
Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.
Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.
— Певно, він у Ставному, — ствердив. — Але тут усе ж треба зробити обшук.
— Згаємо час.
— І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.
Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.
Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.
Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.
— Ти, Гнате? — запитав. — Що скоїлося?
— Відчиняй, уповноважений ночуватиме.
Це не могло викликати жодної підозри — хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.