Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:
— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?
— Не — а. — Ява махнув рукою. — Я його майже не бачив.
— Ну, а в тебе в самого як справи? Він знизав плечима і одвернувся:
— Ніяк.
— Ну все?таки? На рибалку. У футбол. В цурки — палки. Так?
— Ні.
— Що — ні?
— Жодного разу я на рибалці не був. І в футбол не грав. І в цурки — палки.
— Та ну?
— Ось тобі й ну. Не пускає мене мати нікуди. Тільки уроки і тільки біля свиней та біля корови пораюся. Справжнім кріпаком став. Як Тарас Шевченко. Прямо хоч вірші пиши — «Меш тринадцятий минало…».
— Да — а, — як тільки міг співчутливо, простягнув я. Ява зітхнув:
— Замучився я, Павлуша. Не можу більше. Бігти думаю.
— Куди?
— На якийсь безлюдний острів.
— Ось дурило! Де ж ти візьмеш цей безлюдний острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. Це ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою доїхати не зуміли? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я і не піду на станцію. Навіщо мені станція?
— А як же?
— У плавні подамся. Знаєш, скільки там островів!
Це я знав. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села на багато — багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди не кинь оком — всюди плавні, від краю до краю.
Чістоводье чергується з драговиною, покритої купинами, з острівцями, заросли осокою і вербами. Але в основному плавні — це очерет. В тих очеретах люди прорізали так звані стружки — вузькі звивисті коридори чістоводья, за якими можна проїхати човном. Заблукати в цих стружках — раз плюнути.
Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизан ховалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях, як мошкари, — темно. І крижня, і чирки, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки немає!
Для мисливців наші плавні — справжній мисливський рай. «Ельдорадо» — край чудес, як каже вчитель географії Микола Павлович, теж завзятий мисливець.
Так, знамениті у нас плавні. І, звичайно, знайти який — небудь безлюдний острів там дуже просто.
— Але як же ти там жити будеш? Пропадеш. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
… Жив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець — бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги — ги… ги — ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло будеЖив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець — бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги — ги… ги — ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили… Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — Повторив я.
— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з — під сорочки книгу. — Ось жив же чоловік на безлюдному острові, і нічого. Не пропав.
— Що за книга? — Питаю.
— «Робінзон Крузо». Читав?
— Ні. Що це — за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, дивак. Дуже цікава книга.
— Книга книгою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки тебе чекав, щоб порадитися і щоб ти мені трохи допоміг.
Це мене обеззброїло. Раз людина звертається до тебе за допомогою, відмовляти його — свинство.
- І надовго ти збираєшся на той острів? — Запитав я.
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого — го! Це ж скільки тобі тоді буде? Сорок з хвостиком. Це ми всі вже школу закінчимо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком… якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем стежити? Хто буде його викривати, виводити на чисту воду? Може, він і справді небезпечний злочинець?
Ява зніяковів. Я вже торжествував, вважаючи, що він зараз відмовиться від своєї затії, але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Але доведеться тобі самому стежити за Книшем і викривати його. А я не можу тут більше жити. Не можу.
Я помовчав.
— А може, все?таки не будеш бігти? Перетерпимо, перемучился як — небудь.
— Ні, раз я вирішив — все!
— А щоб він згорів, той Кукурузо, що напоумив тебе на острів тікати! Що ж, ми до старості так і не побачимося? — З відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки — палки грати буду? З Карафолька чи що?
Ява зморщив лоб, подивився на мене, щось міркуючи. І, помовчавши трохи, сказав:
— Чому це не побачимось? Ти один знатимеш про острів. І будеш іноді приїжджати… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він врятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що…
— Виходить, я буду в тебе дикуном, — насупившись, сказав я. — Ти, значить, герой… А я дикун. Ось Кукурузо!
— Так Крузо, а не Кукурузо. Робінзон Крузо. Зрозуміло?
— Це він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Пам'ятаєш, як ми в кукурудзі… — І я хихикнув.
Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Мабуть, на роду йому було написано носити вигадані імена. «Що ж сталося в кукурудзі?» — Запитаєте ви. Охоче ??вам розповім. Слухайте.
Глава VI
Що трапилося в кукурудзі
Одного разу (це було минулої весни) Ява несподівано запропонував:
— Давай, Павлуша, виростимо новий сорт кукурудзи. Я дивився на нього: захворів він, чи що?
А він…
— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, та вирощування нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери — мічурінці дуже шановні люди — не менше космонавтів. Ось моя мати, дивись, і депутат, і до Києва на наради їздить, і в президії завжди сидить.
Слухав я, слухав, а потім не витримав.
— Тю, — кажу, — на тебе! Теж ще знайшов веселеньке дільце — кукурудзу вирощувати.
Подивився він на мене, скривився презирливо.
— Ти, — каже, — Павлуша, дубина. Нічого не розумієш. Та ти знаєш, що б це для мене означало, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який це був би вихід! І—ех! Ніяка граматика, ніякі штани не були б страшні для мене. Почала б мене мама за штани або граматику лаяти, а я їй — раз! — Новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — І про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Звільнився б я від неприємностей навіки.
Крім граматики, багато біди Яви були пов'язані зі штанами. Штани на Яві горіли. Будь — які нові штани з будь — якого самого міцного матеріалу за півмісяця перетворювалися на дрантя. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (ви ж знаєте, я льотчиком хочу стати!), То характер у Яви був реактивний — тисячі кілометрів на годину. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень штанини. Вони обтріпуються внизу, перетворюючись на бахрому. Ява скрушно зітхав і підстригав бахрому ножицями. Цим перукарським справою йому доводилося займатися все частіше і частіше, штани з кожним разом ставали коротше. До того ж Ява весь час на щось напаривается, залишаючи на цьому «щось» шматки штанів, і врешті—решт від Явина штанів залишався один ремінець.
Так, вирощування нового сорту кукурудзи було для Яви справою дуже потрібним і корисним.
— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж цікаво. Може, ми справжніми мічурінця станемо. Хіба погано? Про нас вся республіка дізнається. В газетах ось такими буквами писати будуть.
— Ні, — сказав я, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків — мічурінців не буває, тому що в небі кукурудза не росте… Хай вже щось одне. Та я і не вірю, щоб ми щось путнє виростили. Це ж треба і тут мати, — я постукав себе пальцем по голові, — і працювати багато. Ні!
— А ти базіка.
— А ти сонна муха.
— А ти… тьху на тебе!
- І на тебе тьху!
Міцно ми тоді посварилися. Правда, через два дні ми помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Відразу після школи я поїхав в гості до іншого села, а коли приїхав, Яву не застав — він у піонертабір поїхав. Так ми з ним ціле літо майже не бачилися. І зустрілися, тільки коли почалися заняття в школі. Я, звичайно, зовсім забув про ту розмову, який був у нас весною. І раптом він каже:
— Знаєш, Павлуша, але ж я новий сорт кукурудзи таки посадив. Я рота роззявив від подиву.
— Бре… — кажу. — Де? Як?
— На маминому ділянці. Поліз я одного разу на горище, шукав коліщатко, те, що ти мені подарував. А у нас ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів — мільйони. Шукав я, шукав коліщатко і раптом наткнувся на незвичайний початок — ну просто як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені: так це ж, напевно, новий сорт кукурудзи сам виростили випадково, і ніхто про це не знає. Мабуть, мама його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Ось це річ! Щастя саме в руки лізе… Вишелушіл я зерна. Ох і зерна! Якби я тобі одним зернятком по лобі садонув — ось таку шишку б набив… Пішов я потайки на мамин ділянку, найкраще місце вибрав, повиковирівал те, що було посаджено, і цілий ряд своїм сортом засадив. Ще й кілочки повбівал — для пам'яті, щоб не сплутати.
— Ну і що? — Питаю з нетерпінням. — Виріс твій сорт?
— Так, напевно. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підемо сьогодні, подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз така справа, треба йти. Тим більше, через тиждень — півтора кукурудзу прибирати будуть. Збере комбайн твій сорт — дудки ти його тоді знайдеш.
Розмова цей відбувався на великій перерві. А коли уроки скінчилися, Ява сказав:
— Пішли.
— Так, може, — кажу, — спочатку пообідаємо?
— Та чого там обідати, не помреш. Ми швидко. Подивимося тільки, і назад. І будеш собі хоч до вечора обідати.
Я бачу, що так йому кортить, і погодився. Може, й справді він новий сорт відкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу.
На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке, ласкаве вересневе сонце.
По обидві сторони суцільний зеленою стіною, немов ліс, варто кукурудза, височенна, метра три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми і йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — Питаю.
— Та ні. Ще трохи, і все.
Після цього ми ще добрих кілометрів зо два відмахали. Нарешті Ява каже:
— Ось тут. Бачиш, табличка?
Дійсно, у дороги стирчить на кілочку фанерна табличка, а на табличці кривими літерами написано:
Кукурудза Сорт Буковинський № 1
ділянку
Надії Рень
Площа 8,5 га.
— Точно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер вглиб потрібно.
Згорнули ми з дороги і — в кукурудзу. Ява попереду, я за ним.
І відразу ніби в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувати, щоб по носі не вдарили. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з уваги втратив. Тільки по шереху чую, куди йти.
Через деякий час запитую:
— Ну як? Скоро?
— Скоро — скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!
— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!
У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав про жорсткі кукурудзяні листи. Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав і сам став на карачки, портфель в зуби, щоб не заважав, і поповз.
Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве — ледве переводимо.
— Ну що? — Питаю.
— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.
— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно — гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.
Ява повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.
Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.
Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати — ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.
Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.
— Ява — а! — Кричу.
— Ау! — Здалеку відкликається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.
— Ява! — Кличу нарешті.
— Ау! — Чується десь далеко праворуч.
— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.
— Ну, — питаю, — знайшов?
— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.
— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз по — дурному і все заплутав.
— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.
Поповзли ми шукати портфелі.
Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.
Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.
— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу — гууу в голові, і більше нічого.
— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.
І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало все важче.
— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.
— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.