Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.
— О, це дурниці, не варто й згадувати, — сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон. — Не треба через це хвилюватися!
— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон. — Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?
І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.
— Я не граюся, — пробурчав він. — Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.
Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.
Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:
— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок…
Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.
Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.
— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.
Карлсон миттю схопив ліхтарика.
— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав, — мовив він. — Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.
— То хай він буде твій, — сказав Малий.
— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.
Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.
— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями, — сказав він і погладив ліхтарика рукою.
Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.
— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон. — Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.
— Вони пішли в кіно, — сказав Малий.
— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.
— Пішли. Вдома лише Бетан… і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.
— Що я чую! — вигукнув Карлсон. — Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!
— Але ж я заприсягнувся… — почав був Малий.
— А я заприсягнувся, — перебив його Карлсон, — що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!
Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.
— А в чому, власне, ти заприсягнувся?
— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.
— Ну, то тебе й не побачать, — сказав Карлсон. — Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?
— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий. — Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.
— Знаєш, я теж залюбки поглянув би, — сказав Карлсон. — Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.
Він оглянувся по кімнаті.
— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру. — Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.
Малий спитав:
— Що ж ти вигадав?
— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.
— Це так, але… — почав Малий.
— Ніяких «але», — рішуче перебив його Карлсон. — Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!
Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.
— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого. — Лізь у мій намет!
Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.
— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.
Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!
Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.
— Я не стерплю несправедливості! — заявив він. — І хоч би що, зайду до вітальні!
І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.
— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон.
Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.
— Це ще краще, — прошепотів Карлсон, — світло ліхтарика здаватиметься яснішим.
А поки що він вимкнув ліхтарика.
— Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.
І Карлсон захихотів під ковдрою.
Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.
— Я тебе люблю, Бетан, — почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.
О, який цей Пелле дурний!
— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша.
Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.
— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.
Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.
Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.
— Це мій негідний братик, — мовила Бетан. — Ось я йому зараз покажу!
Малий аж заходився сміхом.
— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він. — Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!
Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.
Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.
Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками. — Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху, — додав він, ледве зводячи дух.
Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.
— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.
— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.
Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.
Карлсон закладається
Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.
— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.
— Крістер шпурнув у мене каменем, — похмуро відповів Малий.
— Каменем? От поганий хлопчисько! — вигукнула мама. — Чому ж ти не прийшов і не сказав мені?
— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.
— Ото дурненький! — сказала мама. — Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?
— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий. — Замашнішого ви нічого не знайдете.
Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. Її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться — такий маленький хлопчик з милими синіми очима і такий розбишака!
— Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? — мовила мама. — Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.
— Ні, є, мамо, — сказав Малий. — Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером…
— І зовсім дарма, — перебила його мама. — Замість битися ви могли б розв’язати свою суперечку словами.
Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.
— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима. — Крістер сказав мені: «Я тебе наб’ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб’єш!» То як же після нього ми могли розв’язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?
Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.
Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.
Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на гулю пластир.
Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:
— А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?
— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.
— А хіба це не правда? — обережно спитала мама.
Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.
— Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? — сказав він. — Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка…
— І що ж відповів Карлсон?
— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка, — мовив Малий і взяв ще одну булочку. — Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. «Страшенно безглузда вигадка», — каже він. І я теж так гадаю.
Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:
— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.
— Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями, — сказав Малий і помацав гулю на лобі.
Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:
— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!
Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!
Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:
— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво.
Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!
Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Гуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.
Малий підійшов до неї і пригорнувся.
— Я так люблю вас, мамо, — сказав він.
— Я дуже рада.
— Люблю, бо у вас усе таке рідне.
Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Крістер, то навряд чи Малий міг би туди попасти.
Малому довелось чекати довго.
— Я прийду по тебе приблизно годині о третій, чи о четвертій, чи о п’ятій, але ні в якому разі не раніше шостої, — сказав йому Карлсон.
Малий не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийти, і спитав його ще раз.
— Принаймні не пізніше сьомої, — відповів той, — але навряд чи буду до восьмої. Чекай мене десь приблизно о дев’ятій, після того, як проб’є годинник!
Малий чекав цілу вічність, і врешті йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.
— О, я вже не можу тебе дочекатися! — вигукнув Малий. — Ти коли обіцяв прийти?
— Я сказав, що прийду приблизно. От я й прийшов приблизно.
Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду обличчя і почав жадібно пити.
— Обережно! Там мої рибки! — крикнув Малий.
Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.
— Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити, — мовив Карлсон. — І якщо вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!
— У тебе гарячка? — спитав Малий.
— Авжеж! Ще й яка!
Помацай, — відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до чола.
Проте Малий не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий.
— Яка ж у тебе температура? — спитав він.
— Та… тридцять — сорок градусів щонайменше!
Малий нещодавно хворів гарячка. Він похитав головою і сказав:
— Ну, по-моєму, ти не хворий.
— Ох ти ж, поганий хлопчисько! — закричав Карлсон і тупнув ногою. — Хіба я вже й захворіти не можу, як усі інші люди?
— Ти хочеш бути хворим? — здивувався Малий.
— Авжеж, кожен хоче, — відповів Карлсон. — Я хочу лежати в ліжку з великою-превеликою гарячкою. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба… крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.
Карлсон очікувально дивився на Малого, а той стояв зовсім розгублений, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.
— І я хочу, щоб ти став мені за матір, — вів далі Карлсон. — Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п’ять ере. Ти пов’яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п’ять ере.
Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір.
Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий приніс із кухні ножа й заходився добувати з неї п’ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йому і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п’ять ере, та Карлсонові найбільше подобались п’ятаки.
Потім Малий помчав до крамнички і майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.
Повертаючись назад, Малий розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина — мама, і тато, і Боссе, і Бетан — пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їх до себе в кімнату познайомитися з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився від цієї гадки. Ще не пустять його з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомство до іншого разу!
Малий узяв з таці жменю мигдалевого печива — Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче, — і поспішив до своєї кімнати.
— Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! — докірливо сказав Карлсон. — Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.