— Ну добре, — погодився Карлсон. — Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.
І Карлсон подався до своєї хатки.
— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.
— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.
— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем. — Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.
Пожежник був уже близько.
— Не рухайся з місця! — звелів він Малому. — Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!
Малий подумав, що це велика люб’язність пожежникова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.
— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.
— Звичайно, мама, а хто ж, — відповів пожежник. — Але… мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.
Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:
— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.
У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялися, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.
— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.
А Бетан теж плакала й казала крізь сльози:
— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!
А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:
— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?
Малий заворушився на ліжку.
— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він.
Мама міцно-міцно обняла його.
— Подумай тільки, а якби ти впав, — сказала вона. — Якби ми втратили тебе?
— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.
— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама. — Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.
— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?
— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.
— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.
— Еге ж, — сказала мама і обняла його ще раз.
Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п’ятдесят крон.
— Слухайте, тату, — сказав нарешті Малий, — якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п’ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?
Карлсон грається в привида
Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.
— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама.
— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, — відповів Малий.
Мама й тато ззирнулися.
— Ні, це вже занадто, — сказала мама. — Той Карлсон уже сидить мені в печінках!
— Слухай, Малий, — сказав тато, — ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.
— Ні, існує, — сказав Малий. — Принаймні ще вчора існував.
Мама похитала головою.
— Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.
Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона… А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?
Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.
— Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? — зауважила Бетан.
— Стеж за собою! — відрубав їй Малий.
— Малий, прийми лікті зі столу, — сказала мама. — З’їси ще кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти, — відповів він.
— Ох, як негарно, — мовив тато. — Треба казати: «Ні, дякую».
«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» — подумав Малий, але вголос не вимовив цього.
Натомість він сказав:
— Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую».
— Але виховані люди так не кажуть, — мовив тато. — А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?
— Ні, тату, я хочу стати таким, як ви, — сказав Малий.
Мама, Боссе і Бетан зареготали.
Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.
— Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні, — сказав він, ніжно дивлячись на батька.
— Дякую, синку, — сказав тато. — Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти!
— Та вона дуже корисна, — сказала мама.
— Мабуть, що так, — погодився Малий. — Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?
— А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? — глузливо зауважив Боссе.
— Давно вже ти нічого не казав такого розумного, — відповів йому Малий.
Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.
Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.
— У тебе сьогодні немає гарячки? — спитав Малий.
— У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.
— Ти вмовив себе, що маєш гарячку? — здивувався Малий.
— Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! — відповів Карлсон і задоволено засміявся. — Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?
Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.
— Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.
Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.
— Почекай мене трошки, — швидко сказав він, — я зараз вернуся.
І він кинувся до вітальні.
Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:
— Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати!
Він не зважувався й згадувати про Карлсона — краще буде, як вони побачать його без попередження.
— А може, ти посидиш із нами? — спитала мама.
— Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.
Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері — нарешті вони побачать Карлсона!
Та ба! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.
— То що ми маємо тут побачити? — спитав тато.
— Нічого особливого, — промимрив Малий.
На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.
Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсона і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.
Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.
Малий був страх який вражений.
— Що ти робив у моїй шафі? — спитав він.
— Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! — відповів Карлсон.
Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.
— У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки, — сказав Карлсон. — Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.
І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі.
Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.
— Ну, тепер шукай! — гукнув Карлсон.
Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.
— Фе, який ти поганий хлопчисько! — закричав Карлсон. — Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!
Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:
— Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!
Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.
— Стривай, ми зараз пожартуємо з них, — прошепотів він Малому. — Зачини за мною шафу!
Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».
Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому гулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.
А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.
— Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? — спитала якось мама.
— Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити, — відповів Малий.
Проте Гунілла теж часом могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.
Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку», — подумав він.
Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа — це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.
І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:
— А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.
Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.
— Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка…
— А хіба ні? — І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з’явились ямочки.
— Уяви собі, що ні, — заперечив Малий.
— Але ж ти його справді вигадав, — втрутився в розмову Крістер.
— Ні, не вигадав, — стояв на своєму Малий.
Він міркував, чи варто пробувати розв’язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:
— Ку-ку-рі-ку!
— Що це? — спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.
— Ку-ку-рі-ку! — знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.
— У тебе що, в шафі живе півень? — здивувався Крістер.
Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.
— Ку-ку-рі-ку! — втретє почули вони.
— Я зараз відчиню шафу й погляну, що там, — сказала Гунілла.
Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.
Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.
Нарешті Гунілла отямилась і спитала:
— Хто це?
— Всього тільки невеличка химера, — відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою. — Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово — вигадка.
— То це… то це… — затинаючись, промурмотів Крістер.
— Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому, — відповів чоловічок.
— То це Карлсон, що живе на даху! — прошепотіла Гунілла.
— А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?
Малий аж заходився від сміху — надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.
— Вони, мабуть, поніміли, — насилу вимовив він.
Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.
— А що це за вигадка?
— Ми… — почав Крістер.
— Тебе звати Август, а ще як? — перебив його Карлсон.
— Ні, я ніякий не Август, — відповів Крістер.
— Чудово, підемо далі, — мовив Карлсон.
— Це Гунілла й Крістер, — пояснив Малий.
— Просто дивно, як людям не щастить, — мовив Карлсон. — Та що зробиш — усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.
Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:
— А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!
Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.
— Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні, — мовив Карлсон. — Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся, — додав він і ображено надув губи.
— Авжеж, ми придумаємо щось інше, — благально сказав Малий.
Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.
— Ось я візьму та її полечу собі геть, — заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.
Карлсон якусь миті, сидів насуплений і мовчав.
— Я ще не певний, — нарешті озвався він, — але, може, я й залишусь, коли вона, — Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу, — коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».
Гунілла з радістю погладила його й попросила:
— Любий Карлсоне, залишися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!
— Ну гаразд, — погодився Карлсон, — нехай буде так.
Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго.
Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:
— Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!
І діти почули, як у сінях зачинилися двері.
— Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти, — мовив Карлсон і знов насупився. — Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.
— Ти можеш бути в мене, скільки захочеш, — сказав Малий.
Карлсон насупився ще дужче.
— А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!
— Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій, — поспішив запевнити його Малий. — А ти не придумав, чим би нам розважитись?
І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.
— Ми будемо гратися в привида й лякати людей, — і запропонував він. — Ви не уявляєте собі, що я можу робити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! — додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.