Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:
— Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.
Гунілла й Крістер підтримали його.
Карлсон миттю перестав супитись.
— Давайте влаштуємо виставу, — запропонував він. — Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?
Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.
— Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу, — сказав Карлсон.
— Так, — відповіли діти.
— І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок, — вів далі Карлсон.
— Так, — погодились діти.
— І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу, — мовив Карлсон.
— Хай буде так, — сказали діти трохи здивовано.
— І що є тільки одна благодійна справа — догоджати Карлсонові, що живе на даху.
Діти ззирнулися.
— А може… — почав Крістер.
— Ми домовилися! — закричав Карлсон. — А то я не граюся.
Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.
Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п’ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».
Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».
Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.
— Що нам показуватимуть? — спитав один хлопчик, на ім’я Кірре. — Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.
Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.
Та ось нарешті з-за ковдри з’явився Малий. Він тримав на руках цуценя.
— Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга, — виголосив він.
— Як вам уже сказали… виступає найкращий у світі штукар, — почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з’явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав’язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлсонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі.
Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.
Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній, — так само, як роблять штукарі.
— Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!
«Зараз він витягне звідти кролика, — подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку. — Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!»
— Як я вже сказав, тут нічого немає, — похмуро вів далі Карлсон. — І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете, — додав він. — Я бачу, що тут сидять малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр до колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.
Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.
— Чогось у ньому дуже торохтить, — сказав той, піднімаючи циліндра. — Якби він був повний, то так не торохтіло б.
Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.
— Оце-то правдива благодійність! — сказав він і почав задоволено жувати.
Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.
— Отже, мої любі друзі… і ти, Кірре, — сказав Карлсон, — перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу… одне слово — все!
Тієї миті пудель справді підняв лапу — якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.
— Ось бачите, я не перебільшую, — сказав Карлсон. — Цей пес вміє геть усе.
— Пхе! — мовив Кірре й відсунув стільця від калюжки. — Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!
Карлсон звернувся до цуценяти:
— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?
— Ні, — відповів Альберг. — Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.
Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити.
— Любий Альбергу, — вів далі Карлсон, — може, ти розповіси своїм друзям… і Кірре теж, щось із свого собачого життя?
— Залюбки, — погодився Альберг.
І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.
— Якось увечері я був у кіно.
— Еге ж, ти був у кіно, — сказав і собі Карлсон.
— Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи, — вів далі Альберг.
— Невже? — здивувався Карлсон.
— Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: «Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?»
Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Кірре був невдоволений.
— Скажи йому, нехай він спече булочку, — поглузував він.
— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон.
Альберг позіхнув і ліг на підлогу.
— Ні, не спечу, — відповів він.
— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Кірре.
— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів, — пояснив Альберг.
Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.
— Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.
— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку.
Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:
— Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.
— Тоді ходи сюди, любий Альбергу, — сказав Карлсон і взяв цуценя на руки.
А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.
Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.
Проте Малий злякано крикнув:
— Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою!
І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.
Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.
— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати, — мовив Карлсон. — А це тобі, — додав він і легенько штовхнув Кірре.
Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.
— Давай цукерок! — сказав той.
Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові — але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.
— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо. — А де коробка зі збором на благодійну справу? — спитав він.
Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.
— П’ятнадцять, — сказав він. — Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!
І Карлсон зник за вікном.
Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.
Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.
Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:
— Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!
Та ба — виявилося, що песик таки їхній!
— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку. — Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.
— Бобі? — здивувався Малий.
— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі.
Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.
Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:
— Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!
Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.
А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.
Карлсон приходить на іменини
Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий лаштувався їхати до бабусі. Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої іменини! Чи не від самого того дня, коли йому минуло сім років.
Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майже стільки, як між різдвяними святами!
Увечері напередодні іменин Малий мав розмову з Карлсоном.
— Завтра в мене день народження, — сказав Малий. — Прийдуть Гунілла й Крістер, і в моїй кімнаті для вас накриють стіл… — Малий замовк і спохмурнів. — Я б залюбки запросив і тебе, — додав він, — але ж…
Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й просити в неї дозволу.
Карлсон насупився, як ніколи, й заявив:
— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хочу повеселитися.
— Гаразд, гаразд, приходь, — квапливо сказав Малий.
Ні, хай буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати іменин без Карлсона.
— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон.
Він уже перестав супитися.
— Звісно, тортом, — відповів Малий. — Мені спечуть іменинний торт з вісьмома свічечками.
— Оце добре! — втішився Карлсон. — Слухай, знаєш, що мені спало на думку?
— А що? — спитав Малий.
— Попроси маму, нехай вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома свічечками вісім тортів з однією свічечкою.
Малий не думав, що мама на таке згодиться.
— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.
— Не знаю, — відповів Малий і зітхнув.
Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільше в світі бажає.
— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують, — сказав він. — Але, звичайно, я матиму багато інших подарунків. Тому я вирішив бути веселий цілий день і зовсім не думати про пса.
— Крім того, ти маєш мене, — сказав Карлсон. — А я ж, сподіваюсь, трохи кращий за собаку!
Він схилив набік голову і глянув на Малого.
— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їх треба зразу віддати на благодійну справу.
— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їх тобі.
Малий залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.
— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їду до своєї бабусі, — сказав Малий.
Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:
— Я теж поїду до
Кожну днину, повсякчас
Ти канючив пса у нас.
Тож сестричка й братик — ах! —
Хоч набігалися страх,
А купили тобі пса.
Це не песик, а краса!
Оксамитовий, пухкий,
І ласкавий, і м’який,
Не попросить їсти й пити,
Буде він тебе любити.