Віктор Близнець
У школу ми ходили полем.
Одним своїм краєм поле прилягало до села, і треба було зробити добрий гак, щоб обійти його, а потім толокою, балками, через стару греблю, через покинутий і запустілий Кубенків сад дістатися до Першотравенки, де стояла на горі наша маленька школа-семирічка.
Кружним шляхом ніхто не ходив. Ішли навпростець — гонами.
Раз або й два на рік — весною і восени — поле орали. І наша стежка зникала під ріллею, присипана грудками, розрівняна й заволочена. Здавалось, вона пропадала зовсім. А проте наступного дня стежка народжувалась — якось несміливо, напівтаємно, у вигляді тоненького, ледь помітного людського сліду, що петляв між грудками по свіжій ріллі.
Скільки не переорювали поле, а стежка народжувалася знов і знов.
Влітку вона губилась у високому житі, пірнала під важке волоття проса або темним шнурком тяглася серед білого квіту гречки. Бджоли теж любили нашу веселу стежку, вони носились над нею золотим метеорним потоком, сповнюючи літню тишу густим тривожним гудінням — музикою спеки і жнив. А коли прибирали поле і на ньому виростали розкішні хороми скирт, наша доріжка якось блякла серед голої стерні, потроху старіла й зморщувалась, ніби ждала осіннього плуга, який перекришить її ножем і пригорне землю.
Найбільше мене дивувало (та й зараз дивує), що стежку хтось прокладав не де заманеться, а наче по одному шнурку — навскоси від крайніх хат до лісосмуги, і саме туди, де світилась у лісочку прогалина; далі стежка спускалася вниз до саду, де ми завжди робили привал, щоб досхочу «надурітись» перед уроками.
Я не знаю, хто перший протоптував стежку. Це був хтось ранній, той, що поспішав удосвіта на роботу. Можу тільки уявити собі тітку чи дядька з нашого села, що на зорі виходить з двору… Самотня постать човгає сонною вулицею й зупиняється коло крайніх хат. Ще темнувато, переоране поле зливається в суцільний лахматий клапоть, над ним курить ріденький туман. Подорожній придивляється, де ж той просвіт у лісосмузі, яка ледь-ледь сіріє попереду, і, зітхнувши, як перед всякою важкою роботою, поволі рушає полем — через борозни, налиті сутінками, через грудки (а трактор на втоптаній стежці вивертає чималі брили). Йде людина, у пітьмі весь час позирає на лісосмугу, щоб не збитися, не скособочити, бо твоїм слідом підуть інші, бо з тебе починається стежка.
Хоч як би рано ми не виходили в школу, хтось уже намічав нам слід, легенький пунктир через пагорб. Другим чи третім мені доводилося йти, і, пригадую, то була неабияка радість: широко, по-дорослому ступати, приловчатися, попадати ногою в кимось залишені ямки. Ти не просто йдеш, а ніби граєшся: балансуєш, стрибаєш через грудки, і дух тобі перехоплює, бо треба не оступитися, не схибити, а ставити ногу (і це обов’язково!) точнісінько слід у слід.
Потім стежку розтопчуть. Вгрузне вона в землю й побіжить полем, як жолобок для дощової води.
І дивись — вже якийсь дядько котить мотоциклом у сусіднє село, й довго миготить проти сонця його вилинялий картуз, що повільно пливе поверх соняшникових голів.
По цій дорозі прекрасно не йти, а бігти у школу, гупаючи свого товариша в спину сумкою, а потім ловлячи ту сумку десь у гущині між рядками соняшників чи кукурудзи.
Ця польова стежка — літня, осіння, зимова — кожного разу була інша, кожного разу з новими пригодами й тайнощами. Не раз, ненароком зупинившись, ти схилявся над лункою чи борозною і приголомшено дивився: ще вчора тут була гола рілля, а сьогодні вже пнуться до сонця тугі блідо-зелені стрілки. Важко навіть уявити собі, що в цих пагінчиках спить високе, на зріст людини, гнучке і вусате стебло жита, яке колись хилитиметься від важкого налитого колосу. Стебло ще спить в зародку, та ось під вітрами й теплим дощем воно розів’ється, розгорнеться, викине листя, настовбурчить зелене густе остюччя. А потім (це буде літнього ранку, коли ти бігтимеш на екзамен) тихо-тихо дріматиме поле і тихо, над самими житами, котитиметься жовто-сиза хмара. Вона огортатиме пилком кожне стебло, і житній колос забуяє на сонці, повосковіє, в тугому пучку дозріють зернята, що теж проситимуться в землю, щоб прорости і заколоситися.
Літо повертало на осінь, і в степу, де торохтів комбайн і де кишіли ящірки, цвіркуни, коники, раптом ставало тихо й порожньо.
Все ховалось, відлітало, прищулювалось. Тільки сіріли наїжачені стерні під холодним високим небом…
Трактор приорював нашу стежку, розривав її колись тепле й вичовгане босими ногами русло, безжально пригортав землею. Стежка вмирала, здавалось — і сліду від неї не залишиться. А проте вона тут же й народжувалась — як трава, як дощові потоки, як усе живе, що на час завмирає, але ніколи не перериває свого існування назовсім.
Цікаво. Вже минуло майже чверть віку. Все змінилося в нашому селі: з’явились нові люди, якісь зовсім інші, не схожі на тих, пошарпаних війною; виросли нові провулки, що розповзлися по колишніх толоках і пустирищах.
Усе стало соліднішим і добротнішим: і хати, і колгоспні будівлі, і ставки із дзеркальним коропом.
Але глянув я од крайніх хат — стежка! Та сама! І, здається, така ж самісінька, як і була! І бігли по ній діти — з портфелями, спортивними сумками, ранцями — у ту ж таки школу, що, правда, стала десятирічкою і розрослася на горі цілою купою нових приміщень.
Живе наша стежка. Ми постаріємо, а вона ще довго житиме і водитиме наших дітей до школи. А потім, як підростуть, і далі у широкий світ життя. Ота польова стежка, яку щороку пригортають плугом і яка знов і знов народжується.
Золота гора до неба
— Готово? — питає мене Захар Іванович.
— Готово! — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу «Білорусика».
Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: «Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!»
Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці.
Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода.
Вчора, саме в таку післяобідню пору, коли ми зачепили сітку і потягли її на скирту, нас ніби щось зупинило. Глянули, а за трос учепився руками і повис у повітрі Микола Кібчик, той хлопець, про якого кажуть: і не сій, а воно вродить. Ви на його очі подивіться! В тих очах вогонь і вихор, з такими очима стають великими льотчиками-асами або великими шибениками.
Коли і як він підкрався до троса і вхопився за нього, ми й не бачили. Кібчика підняло над шляхом метрів на п’ять угору. Він спочатку весело дригав ногами, сміявся, гукав, як Тарзан на ліані в джунглях. А потім, видно, і в нього затенькала душа: висота чимала, а трос дзвенить, натягується, несе його в небо. Кібчик злякався, притих, оторопіло дивився на землю і не знав, що робити: стрибати йому на дорогу чи висіть, далі їхать на тросі…
Захар Іванович теж побілів, зупинив трактор. Нам уже махали з скирти, всі хвилювалися за безголового Кібчика: бач, гру собі веселу придумав! А раптом зірветься!..
Дядько помалу став здавати назад. Коли трос опустився і Кібчик, живий і цілий, торкнувся п’ятами землі, дядько вискочив з кабіни і сердито погнався за ним:
— Сучий ти сину! Життя тобі набридло, чи що!
Тепер я пильную: ніхто й близько не підходить до дроту.
Ми самі на дорозі. Ми скиртуємо.
От і зараз від’їжджаємо далеченько, і вже видно мені з кабіни, як суне на гребінь скирти велика сітка соломи. Скиртувальники розступаються, готові прийняти її.
— Аго-о-ой! — гукають вони.
Тепер моя черга.
Я бігом спускаюсь до рами, за яку зачеплено трос. Він туго натягнутий, він аж бринить у повітрі. Захар Іванович завжди застерігає мене:
— Дивись, без балощів! Ти на роботі! Обережно мені!
Я справді обережно, навіть з деяким острахом б’ю ключем по замку, по пружинній засувці. Замок сухо клацає, трос вилітає і з силою відскакує назад; він біжить назад, скручується вужами-кільцями і смирно лягає в гарячий пил на дорозі. А на скирті, я бачу, вже розв’язали сітку. Чоловіки втоптують нову купу соломи, вилами розправляють її, втрамбовують, щоб рівно лежала.
Захар Іванович круто розвертає на шляху «Білорусика».
Ми швидко мчимо назад, і нам видно все поле, де зараз не вщухають жнива. Там, у полудневій спеці, в хмарах білої куряви, яка висить над полем, гуркочуть і гуркочуть комбайни. Вони йдуть один за одним і своїми крилами підминають, перелопачують густий, добре вистояний хліб. До комбайнів підлітають машини, і дядько Захар гукає мені:
— Дивись, як ллється зерно! Красиво, правда, синку?
Я знаю: врожай добрий, люди аж бронзові, аж світяться від щастя. Всі заклопотані і радісно витирають піт: вродило! А зерно ллється в кузов машини, ллється густим потоком і відсяває на сонці чистим золотом. Курною дорогою машини везуть те пшеничне золото на тік, а підбирачі на полі, як чорноголові жуки-рогачі, біжать за комбайнами, підхвачують на свої бивні ще теплі купи обмолотів і завалюють солому на причепи. А от біжить стернею маленький прудкий тракторець, весело попихкуючи вгору кільцями диму; він бере на буксир повні причепи і цілою валкою котить їх сюди, на край поля.
Тепер наша з дядьком Захаром робота. Всі ці острови соломи, що виростають понад дорогою, нам перекладають на сітку, і ми їх тягаємо і тягаємо на височенну скирту.
Я не день і не два працюю з дядьком Захаром, — слухняно трясусь на рамі «Білорусика» і бачу: дядько любить мене, пускає до себе в кабіну, дозволяє навіть покрутити руля. І мені соромно признатися, чого мені страшенно хочеться. А мені хочеться… ну, чогось несерйозного. Не такого, звичайно, безглуздого, як те, що учинив шалапутний Кібчик, а все ж… Кортить мені… хоч на хвилинку покинути трактора і побігти туди, де кладуть сітку. І вчепитися за неї, і поїхати, поїхати аж на самий вершечок, на гребінь, де стоять скиртоправи.
Тільки так подумав, як гульк — наче з-під землі виріс… наш верхолаз Кібчик. Ні, не такий він дурний, щоб одразу підходити до трактора. Бо дядько ще кипить і може з повною гарантією нам’яти йому вуха.
Кібчик хитріший. Він сів далеченько, під скиртою, якраз в холодку над дорогою. Він знає, що ми саме туди під’їдемо і саме там будемо розвертатися.
Отож, виходить: не він до нас, а ми до нього підкочуємо.
Ми розвернули «Білоруса», Захар Іванович приглушив мотор. А Кібчик сидить спокійно, спиною до нас повернувся. Не боїться. І робить вигляд, що страшенно заклопотаний: задер ногу і колупається шпилькою, просто носом уткнувся в підошву. Бачите, загнав десь, бідолашний, колючку! На нас — нуль уваги, просто не помічає нас.
Дядько показує мені бровою: ти ба, з характером, шибеник! Це з тих, що сяде на дорозі і не встане — машиною його обминай!
Та ось тричі ударили на скирті по тросу, задзвенів дріт. То був нам сигнал: поганяйте! І тільки дядько натиснув на газ, як Кібчик враз підхопився на ноги. Забув і про колючку! Він так чесно, так серйозно і віддано дивився на дядька Захара, ні трохи не ховаючи веселих вогників, які кипіли в його очах, що я здивувався: ну й Кібчик! З нього як з гуски вода! І оком не моргне! Наче і не він висів учора на дроті, наче і не його ганяли круг скирти!
— Дядьку Захаре! — весело і спокійно звертається Кібчик.
(А проте я бачу: він навмисне бадьориться, він просто показує, що все забув і що вчора нічого не було, а між тим він стоїть, увесь насторожений, береже свої вуха!)
— Можна, дядьку, я з вами проїду на тракторі? — питає Кібчик. — Один тільки раз, можна? Ось замість нього. — І він тикає на мене пальцем.
Я зрадів: хай собі їде, я вже накатався на тракторі! Поки вони з дядьком обернуться туди й назад, я встигну збігати на майданчик, де кладуть солому на сітку.
Та Захар Іванович ніби й не чує, про що там вигукує Кібчик. Він широкою долонею витирає піт, який промиває доріжки йому на запилених щоках, і діловито вмикає швидкість.
Наш тракторець рушає.
— Дядьку Захаре! Я тільки раз! Я вмію відчіпляти дріт, ви самі побачите!
— Що ти хочеш? — раптом висовується дядько з кабіни і так суворо й холодно дивиться на Кібчика, що той на якусь мить примовкає.— Що ти хочеш? — грізно перепитує дядько. — Це тобі не балаган, не цирк, а робота! Ясно? Іди на гілках чіпляйся!
Кібчик заморгав очима, і я побачив: він побілів, він просто розгубився! А дядькові досить було і цієї короткої його розгубленості (значить, заговорила совість!). Він одразу й пожалів хлопця.
— Ладно, сідай уже, — сказав суворо. — Тільки дивись, без фокусів, у мене недовга розмова!
Кібчик стрибнув на раму, він аж затрусився від радості.
Він вчепився руками за кабіну, киває дядькові: «Газуйте! Швидше! З вітерцем!»
Я теж не стою на місці. Зриваюсь і біжу до подавальниць, щоб встигнути.
І я встиг. Якраз жінки нагромадили нову сітку соломи. Зачепили трос. Тепер, я знаю, хтось із тих, що стоїть на скирті, махне рукою Захару Івановичу: «Обережно! Поїхали!». І зашелестить в соломі, почне потихеньку бігти, вирівнюватись трос.
Бігом чіпляюсь за сітку. Жінки не відганяють мене, знають — це свій, помічник на жнивах. Хай прокатається, заслужив. Хтось навіть ляскає мене ззаду по штанцях, сміється: держись! І я впираюсь ногами в дерев’яну перекладину. Чую: повзе, натягується дріт. От він шарпнув сітку і — потяг! Потяг її по землі, а потім нагору, на скирту, поволік її крутою, виритою в соломі траншеєю. Тут ще спекотніше, сонце обливає мене жаром, і я держусь за сітку, підіймаюсь все вище й вище.
Мене тягне вгору, і я бачу, як піді мною опускається степ, як все далі стелиться дорога і лісосмуга, як широко розступаються пшеничні лани. Вже згори, з неба бачу маленькі комбайни, вони в золотих ореолах куряви, а он машини, трактори, підбирачі — біжать, снують на квадратних латках стерні.
Я вже пливу немовби в самому небі, мені аж дух забиває від тієї високості. Під ногами шарудить солома, а попереду блищить, подзвонює натягнутий трос. Мені здається: зараз дядько Захар піддасть газу і зірве з місця всю скирту, потягне цю високу гору соломи хтозна-куди. На весь степ буде диво: рушить і посуне за трактором величезний солом’яний лінкор, на якому стоять скиртоправи з вилами, сітка з соломою, а на сітці — я, Льонька.
Ми вже виїхали на верхівку скирти. Мені чомусь подумалось: раптом наш «Білорусик» шарпне, перетягне трішки далі, і я прямо з скирти… в оберемках соломи… метрів двадцять униз… Страшнувато стає, проте їду; не тікаю, знаю, що скиртувальники не пропустять сітку далі за себе.
— Агей-е-ей! — лунають міцні, напружені чоловічі голоси.
Трос завмирає.
Я відскакую вбік. Мені гукають:
— Ану, Льоню, розв’яжи сітку!
Видно, Захар Іванович уже здав назад, трос послабився, і я легко зняв з гачка верхній довідок, який оперізував сітку.