Високо на горі у зачарованім саду струмував фонтан фортуни, оточений високими мурами і захищений потужними чарами.
Раз на рік, між світанком і заходом сонця найдовшого дня, один-єдиний нещасний сіромаха отримував нагоду прорватися до джерела, скупатися в його водах і назавжди здобути щасливу долю.
У визначений день сотні людей добиралися туди з усього королівства, щоб досягти садових мурів ще вдосвіта. Чоловіки й жінки, багаті й убогі, старі й молоді, наділені чарами і обділені ними, усі вони сходилися в темряві і кожен тішив себе надією, що саме він здобуде право зайти в сад.
Три відьми, кожна обтяжена тягарем власної скорботи, зустрілися в юрбі й, очікуючи, коли зійде сонце, переповіли одна одній свої біди.
Перша, на ім'я Аша, мала хворобу, якої не міг вилікувати жоден цілитель. Вона сподівалася, що фонтан прожене її недугу і подарує довге й щасливе життя.
Другу, на ім'я Алтеда, пограбував лихий чаклун, забравши в неї дім, гроші й чарівну паличку. Вона плекала надію, що фонтан поверне їй силу й багатство.
Третю, на ім'я Амата, покинув коханий чоловік, і їй здавалося, що серце їй ніщо вже не загоїть. Вона мала надію, що фонтан змиє з неї все горе й тугу.
Жаліючи одна одну, жінки вирішили поєднати сили й спробувати, якщо пощастить, дістатися фонтана разом.
Перший промінь сонця прорізав небеса, і в мурі з'явилася розколина Юрба кинулася вперед, і всі щось вигукували, прагнучи отримати благословення фонтана. З саду зазміїлися крізь юрбу пагони повзучих рослин і обвили першу відьму, Ашу. Вона схопила за руку другу відьму, Алтеду, а та міцно вхопилася за мантію третьої відьми, Амати.
Амата ж зачепилася за обладунки якогось похмурого лицаря, що сидів верхи на кістлявому конику.
Пагони затягли трьох відьом крізь розколину в мурі, а вони поволокли за собою й лицаря, зірвавши того з коня.
Розлючені крики юрби здійнялись у вранішнє небо, а тоді все стихло, бо мури зачарованого саду знову зійшлися.
Аша з Алтедою розсердились на Амату, що випадково затягла в сад ще й лицаря.
— Тільки одному можна скупатись у фонтані! Нам і так буде важко вирішити, хто з нас це зробить, а тут ще додається зайвий!
Сер Безталанний, як називали лицаря поза мурами саду, збагнув, що це відьми, тож він, не володіючи чарами, не вміючи добре фехтувати й битися на турнірах, і нічим іншим не вирізняючись з-поміж звичайних нечаклунських чоловіків, не сумнівався, що йому годі здолати трьох жінок на шляху до фонтану. Тому він проголосив намір знову опинитися по той бік мурів.
Тут уже настала черга сердитись Аматі.
— Боягузе! — насварила вона його. — Ану витягуй свого меча, лицарю, і допоможи нам дійти до мети!
І от три відьми та нещасний лицар кинулися вглиб зачарованого саду, де обабіч залитих сонцем стежок густо росли рідкісні трави, фруктові дерева та квіти. Вони не зустріли жодної перешкоди, аж доки дійшли до підніжжя гори, на якій дзюркотів фонтан.
А ось там, обвившись довкола гори, лежав велетенський білий черв'як, розбухлий і сліпий.
Коли вони підійшли, він повернув до них огидну пащеку й промовив такі слова:
— Надайте мені докази свого болю.
Сер Безталанний видобув меча, намірившись зарубати потвору, проте вістря його меча покришилося. Алтеда почала кидати в черв'яка камінням, а Аша й Амата насилали усі можливі закляття, щоб його вкорити або приспати, проте їхні чарівні палички діяли на черв'яка не краще за Алтедине каміння чи лицарів меч. Черв'як їх не пропускав.
Сонце здіймалося дедалі вище, і Аша в розпачі заридала.
І тут велетенський черв'як притулив свою пащеку до її щік і напився з них сліз. Угамувавши свою спрагу, він відповз у нору.
Радіючи, що черв'яка вже немає, три відьми й лицар подерлися вище на гору, впевнені, що дійдуть до фонтана ще до полудня.
Та на середині стрімкого схилу вони наткнулися на слова, викарбувані прямо на землі.
«Надайте мені плоди своїх трудів».
Сер Безталанний видобув свою єдину монетку й поклав її на трав'янистий схил, однак вона покотилася вниз і загубилась.
Три відьми й лицар подерлися далі, та минали години, а вони не просувалися ані на крок. Вершина гори була так само далеко, а перед ними на землі усе ще красувався той напис.
Усі вельми засмутились, коли сонце здійнялося високо над головами і стало хилитися до далекого обрію, однак Алтеда крокувала швидше й дужче за інших, ще й закликала наслідувати її приклад, хоч вона теж анітрохи не просувалася вище по зачарованій горі.
— Відважніше, друзі, не здавайтесь! — вигукнула вона, витираючи з чола піт.
Коли іскристі краплі поту впали на землю, напис, що заступав їм дорогу, зник, і виявилося, що вони знову можуть іти далі.
Зрадівши, що зникла й друга перешкода, вони щодуху поспішили до вершини і там нарешті угледіли фонтан, що виблискував, наче кришталь, серед квітів і дерев.
Та перш, ніж до нього підійти, вони опинилися перед річечкою, що оббігала вершину довкола, загороджуючи їм шлях. На дні під прозорою водичкою виднівся гладенький камінь з викарбуваними на ньому словами:
«Надайте мені скарби свого минулого».
Сер Безталанний спробував перепливти річечку на щиті, проте щит потонув. Три відьми витягли лицаря з води і спробували ту річечку перестрибнути, та вона не дала себе перетнути.
Сонце тим часом скочувалося з неба дедалі нижче.
І почали вони міркувати про сенс написаного на камені, і перша все збагнула Амата. Вона вийняла чарівну паличку, добула з пам'яті всі радісні спогади про хвилини, проведені зі своїм зниклим коханим, і кинула їх у бистру воду. Річечка віднесла її спогади вдалину, з-під води з'явилися камені для переходу, і три відьми з лицарем знову змогли просуватися до вершини гори.
Фонтан мерехтів перед ними серед рідкісних трав та квітів небаченої краси. Небо палахкотіло багрянцем, і настала пора вирішувати, хто з них купатиметься.
Та не встигли вони дійти згоди, як хвороблива Аша впала на землю. Виснажена важким підйомом, вона була ледь жива.
Троє друзів уже ладні були віднести її до джерела, проте в Аші почалися передсмертні корчі і вона благала її не займати.
Тоді Алтеда квапливо назбирала трав, які їй здалися цілющими, перебовтала їх у баклазі сера Безталанного з водою й вилила цю суміш Аші в рот.
І Аша миттю скочила на ноги. Ба навіть більше — усі ознаки її страшної недуги зникли.
— Я одужала! — закричала вона. — Мені фонтан уже не потрібен — хай купається Алтеда!
Та Алтеда захоплено збирала у фартух усе нові й нові трави.
— Якщо я зможу лікувати цю хворобу — я озолочуся! Хай купається Амата!
Отож сер Безталанний уклонився і рукою вказав Аматі на фонтан, однак вона захитала головою.
Річечка змила усі її жалі за коханим, і тепер вона бачила, який він був жорстокий і невірний, і яке це щастя, що вона його позбулася.
— Пане-добродію, це ви повинні тут скупатися! Це винагорода за ваш лицарський дух! — мовила вона серові Безталанному.
Брязкаючи обладунками, лицар в останніх променях сонця ступив уперед і скупався в фонтані фортуни, дивуючись, що саме його обрано з сотень інших, і відчуваючи, як паморочиться йому в голові од неймовірного щастя.
Коли сонце вже сіло за обрій, сер Безталанний вийшов з води, сяючи з радості, і в своїх заіржавілих обладунках бухнувся навколішки біля Аматиних ніг. Такої вродливої й ласкавої жінки він ще не бачив. Переповнений щастям, він освідчився їй, і Амата, радіючи не менше, ніж він, зрозуміла, що знайшла собі гідного чоловіка.
Три відьми й лицар зійшли з гори разом, тримаючись за руки, і всі четверо жили довго й щасливо, і ніхто з них так і не дізнався й не запідозрив, що та джерельна вода фонтана не мала в собі ніяких чарів.
Ось уже впродовж багатьох віків казка «Фонтан фортуни» настільки популярна, що в Гоґвортсі навіть хотіли зробити за її сюжетом різдвяну виставу.
Наш тодішній викладач гербалогії, Герберт Бірі[4], великий ентузіаст аматорських драмгуртків, запропонував інсценізацію цієї найулюбленішої дитячої казки як різдвяний дарунок для вчителів та учнів. Я тоді був молодим учителем трансфігурації, і Герберт доручив мені «спецефекти», серед яких був діючий фонтан фортуни та мініатюрний зарослий травою пагорб, на який мали вибиратися наші три героїні та герой, тоді як сам пагорб помалу опускався б під сцену і зникав би з очей.
Без зайвої скромності можу визнати, що й фонтан, і пагорб сумлінно виконали відведені їм ролі. На жаль, цього не скажеш про решту акторів. Не згадую навіть фокусів велетенського «черв'яка», що його надав викладач догляду за магічними істотами Сільваній Казаносмал, бо саме людський чинник призвів до катастрофічного провалу вистави.
Професор Бірі, як режисер, не звертав ані найменшої уваги на емоційні ситуації, що виникали в нього під самісіньким носом. Він не підозрював, що учениця, яка грала Амату, і виконавець ролі сера Безталанного зустрічалися одне з одним, і дізнався про це тільки за годину до початку вистави, коли «сер Безталанний» почав раптом виявляти бурхливу прихильність до «Аші».
Варто сказати, що наші шукачі щасливої долі так і не вийшли на вершину гори. Щойно піднялася завіса, як «черв'як» професора Казаносмала — виявилося, що це був попелокрут[5], зачаклований розбухальним закляттям, — вибухнув цілою зливою гарячих іскор та куряви, заповнивши Велику залу димом і клаптями декорацій. Від жару величезних вогняних яєць, відкладених ним у підніжжі мого «пагорба», загорілася дерев'яна підлога, а тим часом «Амата» й «Аша» вчепились одна одній у коси і билися так люто, що перепало й панові Бірі, який потрапив під перехресний вогонь. Учителям довелося евакуювати з залу глядачів, бо пекло, що бушувало на сцені, загрожувало поглинути все навколо. Святковий вечір завершився переповненою шкільною лікарнею, а з Великої зали аж через кілька місяців вивітрився їдкий сморід паленого. Ще більше часу минуло, поки голова професора Бірі відновила свої нормальні пропорції, а з професора Казаносмала зняли умовне покарання[6].
Директор Армандо Діпіт наклав цілковиту заборону на всі подальші вистави та інсценізації, і в Гоґвортсі й донині гордо дотримуються цієї антитеатральної традиції.
Попри наше драматургічне фіаско, «Фонтан фортуни» залишається, мабуть, найпопулярнішою Бідловою казкою, хоч у неї, як і в «Чаклуна і стрибучого казанка», вистачає ганьбителів. Деякі батьки вимагали вилучити цю казку з Гоґвортської бібліотеки — і, за збігом обставин, серед них був нащадок Брута Мелфоя, колишній член Гоґвортської ради опікунів містер Луціус Мелфой. Містер Мелфой подав свою вимогу заборонити казку в письмовому вигляді:
«Будь-який художній чи документальний твір, що зображає схрещування між чарівниками та маґлами, має бути вилучений з книжкових полиць Гоґвортсу. Я не бажаю, щоб у мого сина виникали сумніви в чистоті його кровної лінії після читання історій про існування шлюбних зв'язків між чаклунами та маґлами».
Мою відмову вилучити книгу з бібліотеки підтримала більшість Ради опікунів. Я написав містерові Мелфою листа-відповідь, пояснюючи своє рішення:
«Так звані чистокровні родини відстоюють свою уявну чистоту, відкидаючи, зрікаючись або кажучи неправду про маґлів чи маґлородців зі своїх родових дерев. Вони ще й намагаються нав'язати цей лицемірний підхід усім іншим, вимагаючи від нас заборони творів, у яких міститься правда, яку вони заперечують. Не існує жодної відьми або чаклуна, чия кров не була б змішана з маґлівською, і тому я вважаю абсолютно нелогічним і аморальним відмовляти нашим учням у доступі до знань, що зберігаються у численних творах на цю тему».[7]
Обмін цими листами поклав початок багаторічній кампанії містера Мелфоя зі звільнення мене з посади директора Гоґвортсу, а також моїм неодноразовим спробам позбавити його титулу улюбленого смертежера Лорда Волдеморта.
Жив собі колись вродливий, багатий і обдарований молодий маг, який помітив, що його друзі, закохуючись, немовби дурнішали, стрибали й чепурилися, мов півники, втрачали апетит і гідність. Молодий маг вирішив, що ніколи не стане жертвою такої слабкодухості, і вдався до темних мистецтв, щоб надійно убезпечити себе від таких дурниць.
Не знаючи про цю таємницю, магова родина тільки посміювалася з його замкнутості й холодності.
— Усе зміниться, — пророкували вони, — коли його впіймає на гачок якась дівуля!
Та серце молодого мага лишалося незворушне. І хоч не одну дівчину хвилювала його гордовита постава, та жодній з них, попри всі хитромудрі витівки й старання, не вдалося знайти стежки до його серця. Маг упивався власною байдужістю і далекоглядністю.
Зів'яла перша свіжість молодості, і магові ровесники почали одружуватися, а згодом і народжувати дітей.
«Їхні серця, мабуть, уже зсохлися, мов стручки, — глузував він наодинці, спостерігаючи за безглуздою метушнею молодих родин, — поморщилися від рюмсання їхніх чад!»
І він знову й знову вітав себе самого за вчасно виявлену мудрість.
Минув якийсь час, і старенькі магові батьки повмирали. їхній син за ними не тужив. Навпаки, вважав, що смерть батьків стала для нього щастям. Тепер він був сам собі господар у їхньому замку. Заховавши свій найдорожчий скарб у найглибшому підвалі, він розкошував, ні в чому собі не відмовляючи, і його численні слуги мали єдине завдання — забезпечити йому всі вигоди.
Маг був переконаний, що йому страшенно заздрять усі, хто бачить його розкішну й безтурботну самотність. І які ж бо страшні були його злість і досада, коли він якось підслухав, як два його лакеї обговорювали свого хазяїна.
Перший слуга поспівчував магові, котрого, попри все його багатство і могутність, так ніхто й не полюбив.
А другий слуга почав кепкувати з хазяїна, дивувався, чого це чоловік, що має стільки золота й розкішний замок, не спроможний привабити до себе якусь молодичку.
Ці слова болюче вразили магову гордість.
Він вирішив негайно знайти собі дружину, і щоб вона була найкраща за всіх. Щоб її приголомшлива врода у кожного чоловіка викликала заздрощі й пристрасть. Вона мала походити з чаклунського роду, щоб їхнє дитя успадкувало видатні магічні таланти. Її багатство повинно було принаймні дорівнюватись до його статків, щоб його затишному існуванню не завадила присутність у маєтку нових людей.
Пошуки такої жінки могли тривати років п'ятдесят, однак сталося так, що того самого дня, коли він вирішив її шукати, молода панна, яка відповідала всім його бажанням, приїхала відвідати родичів, що мешкали посусідству з магом.
То була відьма, що володіла дивовижною майстерністю та великим багатством Врода її була така, що в кожного чоловіка, який її бачив, тенькало серце. Тобто у всіх чоловіків, окрім одного. Магове серце не відчуло нічогісінько. Але ж це була та жінка, яку він вимріяв, тож він почав домагатися її прихильності.