Цар надувся, випнув груди:
— Не пущу я вас нікуди!
Поростете при мені
У вазонах, на вікні.
Хлопчик вигукнув: — Сваволя!
— А буває й гірша доля! —
Прогримів лихий Бамбук.—
Більше знатимеш наук!..—
Хлопчик вигукнув: — Повстанці,
Десь увечері чи вранці...—
Засміявся цар Бамбук
І поклав стрілу на лук.
— Та коли б я ліг в багаття.
Обгоріло б тільки плаття.
Насмішили, диваки!
Царюватиму віки!
Знай, Барвінку, й ти, дівице.
Єсть у мене таємниця.
Я — нащадок чаклуна.
Я — сильніший за слона.
Заганяти в мене кулі —
Ніби щигля дать акулі.
На ось лука, і звідсіль
Ти мені у око ціль.
Ухопив Барвінок лука
І стрільнув царя Бамбука.
Глухо тенькнула стріла.
Царське око протяла.
Цар сміється: — Недолуге!
На стрілу. Смали удруге! —
Знову тенькнула стріла.
Мов крізь тінь якусь пройшла.
Цар сміється: — Зрозуміло?
Я — чаклун. Ромашко мила.
Лиш один дурний оракул
Провіщав мені біду
В ту хвилину, як затьохка
Соловей в моїм саду.
Але кожному відомо.
Що співає він лиш дома.
А у нас він — мов німий!
Цар крутнувся, наче змій.
Глухо вдарив у долоні,
І, вгодовані, мов коні.
Вбігли кактуси-бійці,
Меч у кожного в руці.
Поміж тими сторожами
Бовванів Будяк з ножами.
І з Ромашки дурень цей
Не відводив злих очей.
Цар гукнув: — Тягніть лопати!
Цих... туристів... прикопати..
Наберіть землі в мішки,
На веранді є горшки,
Хай посидять у вазоні.
Та поставте на осонні.
Де сухіш і гарячіш.
Ну, беріть їх, та хутчіш!
Як Барвіночок не бився,
У вазоні опинився.
Подорожники малі
Аж до пояса в землі.
Це не жарти і не смішки.
Як землею скуті ніжки.
Цикломена знову в плач.
Сльози капають на м’яч...
IX
На веранді — люта спека.
Пити, пити... хоч півдека...
Та, розбійнику, не жди.
Не проситимем води!
Взявши кружку превелику.
Тхір поволі миє пику.
Цар на кучері свої
Ллє холодні ручаї.
Лиш надвечір царська дочка
Їм дала по півковточка,
Як лишилася сама.
Облила їх крадькома.
Але ось повечоріло,
В небі хтось розлив чорнило,
У пітьму поринув сад.
Чути квітів аромат.
Впала місячна доріжка.
Цар Бамбук уклався в ліжко.
Задзвеніла тепла ніч.
Полилася тиха річ:
— Бач, поснули лиходії!
Що робить? Нема надії!
— Так, Ромашко, не кажи.
Смуток вузликом зв’яжи.
Може, скоро й порятунок. П
ам’ятаєш про дарунок.
Вузлик діда Гарбуза?
Бач, і висохла сльоза!
— Чи зберіг ти насінинки?
— До останньої зернинки!
— Де ж вони?
— Не при мені.
У тороках, на коні.
— Глянь-но,— мовила Ромашка,
Біля нас, на вітах,— пташка.
Соловейко, це не ти?
Відгукнися з темноти!
З тихих, затишних кутків
Обізвись до земляків!
— Так, це я дрімаю в листі.
Наді мною зорі чисті,
А внизу — земля чужа.
Холодніша від ножа...
— Заспівай, нам так потрібна
Співомовка твоя срібна.
Заспіваєш нам? — О, ні!
Я не можу... в чужині.
От якби це на Вкраїні,
Та бузок, та ночі сині,
Та город ваш,— мовив птах,
Там і пісня на вустах.
Соловейко журно писнув.
А Барвінок стиха свиснув.
На козацький той мотив
Коник Дзвоник прилетів.
Застрибав він по вазону.
Обійняв Ромашку сонну.
Шаруділи в тишині
Насінинки чарівні.
Взяв із вузлика Барвінок
Повну жменю насінинок,
По землі розсіяв їх,
І отямитись не встиг.
Як сяйнуло ніжне світло.
Мальва весело розквітла,
Потягнувся їй навстріч
Синій Кручений Панич.
Ось і тин, знайомий, рідний.
На кілку — баняк солідний.
Ну, а далі, аж шумить.
Наша радість, наша міць!
І Гарбуз у жовтій свиті,
І Редиски в оксамиті.
Хрін, відомий витівник,
І Цибуля, і Часник.
Он де Сонях, і Квасоля,
І огрядна Бараболя.
І Горох у всій красі.
Ой усі ж вони, усі!
Ось Гарбуз в долоні вдарив.
Кріп по бубону ушкварив.
Баклажаник — у дуду.
Мов сказав: «Не підведу!»
Стрепенулися цимбали.
Всі городні застрибали
У веселому танку
На зеленім моріжку.
Затремтів Барвінок дрібно:
— Здрастуй, земле, здрастуй, рідна!
Може, сниться? Ні, не сон!
Ось Ромашка, ось вазон.
Ось і пташечка сіренька.
І в пташини серце тенька.
Чути голос солов’я:
— Україну... бачу... я...
Ось воно, що рідним зветься.
Пісня, пісня владно рветься!
Простогнав він поміж віт
І затьохкав на весь світ.
Зник город, далеке світло,
Чарівне видіння зникло.
Соловейко ж — тьох та тьох,
Мов співав за десятьох.
Босий вибіг цар з палацу,
У трусах помчав по плацу.
— Влада кінчилась моя!
Чую пісню солов’я!
Ось Будяк заводить «джипа».
Стогне цар, Тхоряка хлипа.
Цар кричить: — В аеропорт! —
Ззаду — кактусів ескорт.
Скоро кактуси відстали
І ножі ламати стали.
Без квитків, а просто так
Троє вскочили в літак.
Як заплаче цар: — Бамбули,
Ви ж дочку мою забули!
— Іншим разом,— мовив Тхір,—
Заберем її, повір!..—
Мить — і зникли у повітрі
Цар Бамбук і слуги хитрі.
Але бій точився далі.
Ось на штурм пішли повсталі.
Взяв відразу воїн-слон
Триста кактусів в полон.
Спритні мавпи та бізони
Посадили їх в вазони.
Посумують, що зазря
Воювали за царя.
А Барвіночка звільнили
Три веселих крокодили.
Поздоровив їх обох
Величезний носорог.
Цикломена,— от дівча,—
В натовп кинула м’яча.
Слон відбив його ногою,
А жирафа — головою.
Зебра — дужим копитом.
Буйвол — носом і хвостом.
І сказала Чорна Кава:
— Хай же буде тут держава
Добрих звірів, і птахів,
І веселих дітлахів!
Хто привітний, серцем добрий.
Прилітай до нас, за обрій!
Намалюймо на гербі
М’ячик, квіти голубі!
Враз мов хмара сонце вкрила.
То пташині в небі крила.
То лелеки й журавлі.
Щиглі й ластівки малі,
Гуси-лебеді з шпаками,
З соловейками, з качками
Почали в бузковій млі
Шлях до рідної землі.
Дужі крилонька лелечі
Вниз — і прямо до малечі.
Як невтомні пастухи.
Підійшли до них птахи.
Перший вимовив лелека:
— Ну, Барвінку, путь далека!
Поки сонце не зайшло.
Лізьте, дітки, на крило!
На Вкраїні — весна красна...—
Другий мовив: — Ясно?
— Ясно!
Чорна Кава підійшла.
Скільки в погляді тепла:
— Може б, ще погостювали.
Ми б вам хатку збудували!
Відповів Барвінок: — Ні!
Ждуть на рідній стороні! —
Гучно вдарили тамтами. З
аревли гіпопотами.
Вийшов слоник із рядів.
На лелеку підсадив.
Зняв Барвіночок перчину.
Уклонився чин по чину:
— Приїздіть і ви до нас.
Чорна Кава й Ананас,
Друг Бананик, весь народ.
Приїздіть на наш город!
Мить — і зникли вдалині.
Попливли навстріч весні.
І
Мов вітрила під вітрами,
Мчать листи і телеграми,
Аж упріли поштарі:
«Де Барвінок? Де Ромашка?
Відпишіть, коли не важко.
Повідомте дітворі!»
«Розкажіть нам про Тхоряку,
Що, мов лин, пірнув у мряку.
Де Будяк, що сіяв зло?
Де наш милий Коник Дзвоник,
Роботящий, наче слоник,
Цвіркотун на все село?»
«Чи пролинули лелеки
Далеч, повну небезпеки,
Непривітливу й лиху?
Чи Барвінка не згубили?
Чи орли їх не побили
На зворотному шляху?»
«Відгукнися, наш герою,
Бо весняною порою
Ждуть тебе сади й ліси,
Й без Ромашечки — ні в лузі.
Ні в полях, ні в лісосмузі
Теж не знаємо краси».
Довелось коня сідлати.
Превеликий шлях долати.
Збив я тисячу підків.
Обійшов, либонь, півсвіту,
Чабани, Поштову Віту,
Конча-Заспу, Васильків...
І в берізки, і в смереки
Я питався — де ж лелеки?
Чом так довго їх нема?
Без лелек блакить небесна
Ніби пісня безсловесна.
Ніби музика німа.
Розлилась весняна повінь.
Стовбур клена соку повен.
Верби хлюпають в воді.
Ось і жабка вже скрекоче,
І забігали охоче
Водоплавчики руді.
Раптом бачу на узгірку.
Зачепивши ранню зірку,
Замахав руками млин.
Проскрипів він: — Що нам вирій?
Вдома краще, як не міряй! —
Ген, вгорі — лелечий клин!
Хто — на першому лелеці.
Ніби в затишку, в безпеці.
Розвалився, як Мамай?
Поряд — дівчинка Ромашка.
Аж змарніла бідолашка...
Гей, дідівщино, приймай!
Зняв Барвіночок перчину.
Бойову свою шапчину.
Сяє лоскотно сльоза.
— Ех, якби нам парашути!
От би здорово стрибнути
Прямо в царство Гарбуза!
Приземлились точно в лузі
На торішньому галуззі.
— Що це? Знітивсь ватажок.
З-під крила — зоря-кровинка
Проковзнула повз Барвінка,
Побагрила моріжок.
Їх орли атакували.
Ледь відбились від навали
Край турецьких берегів.
У старого в грудях рана.
Штурмували ветерана
Ескадрильї ворогів.
Він не впав у чорну воду.
Шугонув до небозводу.
Рану сонечком пропік.
І тримавсь на високості.
Хоч гули від болю кості.
Не звернув ні разу вбік.
Подолавши смертну втому.
Дотягнув старий додому.
Крила звів, уже трудні.
— Я щасливий, що вмираю
На просторах Диво-краю,
Серед милої рідні...
Поховайте під горою.
Під вербицею старою.
На якій гніздо дідів.
Та не треба лити сльози.
Хай поплачуть верболози,
Котрі сам я посадив.
Всі похнюплено стояли.
Аж зігнулись, аж прив’яли...
— Поводирю, зле тобі? —
Підупав Барвінок духом.
Занімів, не вірить вухам,
І Ромашечка в журбі.
Всі любили цього птаха...
Та невже він, бідолаха.
Більше ключ не поведе?
Був він добрим головою.
Не хвалився булавою.
Але слово мав тверде.
Ще тримав якусь живинку,
Бо гукнув: — Агов, Барвінку!
Ось наказ, вчини як слід:
В Конча-Заспі є діброва,
В ній — ростина прездорова.
Дуб, якому сотні літ.
Під отим крислатим Дубом,
Дідуганом сивочубим.
Мчать сторіччя, як вода.
Кажуть, бачив він Добриню
Й Ольгу, київську княгиню,
Як була ще молода.
Парубійком кучерявим
Розмовляв із Святославом,
Сам тримав його коня,
Ярослав, що Мудрим звався.
Під Дубком цим роззувався,
Спочивав ясного дня.
Зрів він половців і обрів.
Червонів, курився обрій
Від татарської орди!
Меч співав, сичали стріли,—
Тут бійці списи гострили,
Наступали в три ряди.
Тут Хмельницький з Кривоносом
Тихо їхали покосом.
Коливаючись в сідлі.
Під Дубком житняк жували,
«Хмеля» й «Горлицю» співали.
Стиха дзенькали шаблі.
А загарбників-жовнірів
Полювали, наче звірів,
Козаки на цім лугу.
Ой, частенько в дні понурі
Лютували грізні бурі.
Дуб згинаючи в дугу!
Лиш сміявся він розлого,
Бо надійний корінь в нього
І гілки — трудівники.
Сяють жолуді на сонці...
Він у славній нашій Кончі
Простоїть іще віки!
Та не тільки довголіттям
І своїм козацьким віттям
Славен мудрий чарівник.
Добрий велет в буйних шатах
Він, цей Дуб, весни глашатай
І господар з року в рік.
Потаємне, дітки любі,
Є дупло у тому Дубі,
В ньому — скринька чарівна.
Навіть поночі — в промінні:
У коштовному камінні
Кожна в скриньці сторона.
А під кришкою з кришталю.
Мов за сонячною даллю.
Сяє дудочка мала.
Золота вона чи срібна —
До промінчика подібна
І гладенька, мов стріла.
Лиш торкни її вустами.
Поле вибухне житами.
Вкриє землю буйноцвіт.
Теплі зорі над гаями
Озовуться солов’ями.
Задзвенить щасливий світ.
Всяк почне гніздо мостити,
І у кожнім скоро діти
Запищать на всі лади.
Загуде сім’я бджолина
Щоб запліднилась рослина.
Затужавіли плоди.
Не сурмить вона до строку.
Тільки раз сурмить щороку
Попід Дубом віковим.
Хто ж сурмити має право?
Прислухайтесь, пильна справа!
Коли встигну — розповім...
Лиш струмки задзвонять радо.
Кличе Дуб Велику Раду
Зеленавим перначем.
Засідає звір і птиця
І достойний, як годиться.
Наречеться сурмачем.
Має діло й заковику:
Не призначать зроду-віку
Ані вовка, ні змію.
Треба бути дуже добрим.
Працьовитим і хоробрим
У роботі і в бою.
Той, хто вдачу іншу має.
Хай ту сурму не займає,—
Громовиця зіб’є з ніг!
Сурма відьмою завиє.
Знову холодом повіє,
І травицю вкриє сніг.
Мав я честь, сурмив три роки!
Але ось остайні кроки,—
Ні летіти, ані йти.
Заслужив, либонь, спочинку.
Тож весну ясну, Барвінку,
Провістиш за мене — ти!
Пам’ятай, що без сигналу
Все лиш тлітиме помалу
І жовтець не зацвіте.
Доручаю вам, малята.
Українські соколята.