ЕЛЕКТРОНИКИ, СИРОЇЖКІНИ ТА ІНШІ
Ішли останні кадри телефільму “Пригоди Електроника”.
Срібний хлопчик і собака повільно вирушили до школи. До скляно-урочистої будівлі, що стояла на зеленому полі серед житлових будинків.
“Приїхав!” — гукнув з екрана телевізора всевидющий рудий хлопчак Чижиков. І його відразу почули на всіх поверхах. Безлюдна нібито школа несподівано ожила, заблискотіла розчахнутими вікнами, загомоніла звичним багатоголоссям, загриміла тупотом швидких ніг. З дверей ринули юрби дітей. Вони струмували з усіх боків до зніяковіло застиглих мандрівників, які повернулися до своєї рідної школи. “Приїхав! Приїхав! Приїхав!” — летіли в небесну височінь дзвінкі голоси, пронизуючи хмари, прискорюючи політ голубів, а потім, підхоплені весняним вітром, линули все далі й далі над містом: “При-ї-ха-а-ав!”
— Куди я приїхав, якщо я нікуди не виїжджав? — запитав Електроник, вимкнувши телевізор. — Це Рессі повернувся з космосу. А я грав у шахи з гросмейстерами.
Сергій Сироїжкін з цікавістю глянув на друга. Все достоту, наче в кіно: Елек — це Елек, геніальний, можна сказати, надсучасний робот, майже справжня людина. Сергій пригадав, як зустрівся на березі річки з електронним хлопчиком, схожим на нього, мов дві краплі води. Як робот ходив за нього до школи й заробляв п’ятірки. Як Елек винайшов Рідкісного Електронного Собаку — Рессі. 1 вони разом рятували рідкісних тварин, виручали з біди самого Рессі. Так, у їхньому житті було немало справдешніх пригод, вони описані в книжках, але як давно, здавалося, це діялося… Ніби минули не роки, не місяці, а століття.
— Твоя правда, — сказав Сергій другові й налив у склянку лимонаду. — Це кіно. Поки його знімали, ти обіграв у шахи екс-чемпіонів світу. Обіграв — та й годі. Без усякої там фантастики. — Він недбало махнув рукою, ніби був учителем і тренером нового чемпіона. — Зрозумів?
— Я давно зрозумів, що кіно — це фантазія на плівці, — підтвердив Електроник. — У моїх схемах події зафіксовано точніше.
— Ще б пак!..
І все-таки Сироїжкіна схвилювало побачене на екрані. Колись він ховався від людей, боячись, що його виведуть на чисту воду — збагнуть, що він підміняє себе Електроником. І ось у кіно його витівка обернулась на веселий жарт. Усі знають тепер, що в нього є вірний друг, який мріє стати людиною. Такою, як він, — Сергій Сироїжкін.
— Подобається мені Чижиков-Рижиков! — несподівано сказав Електроник і посміхнувся. — Він до всього доходить своїм розумом.
Сироїжкін трохи було не похлинувся лимонадом.
— Немає в нас такого у школі! Ні Чижикова, ні Рижикова! Це придумано, щоб смішніше було! — обурювався Сергій.
— Сьогодні Чижиков у кіно, — спокійно відповів Елек, вичисляючи близьке майбутнє, — а завтра може з’явитися…
— Завтра в мене алгебра, — перебив Сироїжкін, забувши про раптову славу.
Так, завтра перший у його житті екзамен. Що буде, як провалить? Ганьба! Ніяке кіно не допоможе… Доведеться починати життя спочатку.
Елек відчув тривогу у голосі друга, запропонував:
— Ходімо повторимо алгебру. Це займе півгодини. І пробіжимося навколо будинку…
Вони зійшли східцями у двір, вигукуючи й повторюючи формули. Формули дуже важливі, значущі, від них залежить завтрашній ранок Сергія Сироїжкіна.
А в дворі математики збилися з програми, не могли відразу втямити, що тут відбувається.
На них неслася юрба дітей і гукала хором:
— Е-лек-тро-ник!
— Це я! — сказав Елек і зупинився, зробившись на хвилину власною статуєю.
Але ніхто не звернув на Електроника уваги. Юрба промчала до сусіднього під’їзду, де якийсь малюк проголошував:
— Я — Електроник! Я — Електроник!
І присідав, і сяяв, і пританцьовував від задоволення, бачачи, що його, саме його дитяча ватага на чолі із старшим братом визнала Електроником.
Згодом Елек визначить це явище як “наплив і відплив хвилі слави” і дасть математичну модель непередбачуваних заздалегідь подій… Зараз він мовчки спостерігав.
Навколо них гасали, стрибали, скакали на одній ніжці, затято сперечалися, мріяли вголос десятки Сироїжкіних та Електроників. А втім, декотрих на перший погляд важко було розпізнати — хто вони такі. Ясно одне: всі грали в робота й людину.
Ось стрибає по накреслених на асфальті “класах” дівча, спритно вибиваючи ногою з клітки в клітку коробочку з-під гуталіну, й вигадує на ходу:
Знають люди, знають звірі:
Два на два — завжди чотири.
Справжня дружба не загине…
Роботе, ти не людина…
— Не людина? — запитав, зупинившись, Елек.
— Чому не людина? — повторив похмуро Сергій. — Не звертай уваги на цокотуху! — Він потягнув приятеля за рукав.
Дівчатка, які брали участь у грі, засміялися, роздивляючись дуже схожих хлопчаків.
— Щоб задачі підкорялись… — почала одна школярка.
— Щоб роботи посміхались… — додала глузливо друга.
— Щоб долать проблеми всі… — підхопила третя. І хором закінчили:
Електроник, Електроник,
Ти завжди потрібен всім!
Приятелі збентежено пирхнули й пірнули в кущі.
— Телеепідемія? — запитав Сироїжкін.
— Я аналізую, — відповів Елек. — Ми збиралися повторити алгебру, — нагадав він.
Вони зайшли в сусідній двір, сподіваючись знайти тут тихе місце, й натрапили на суперечку.
— Дивак цей Електроник, — репетував біля під’їзду здоровенний кучерявий парубійко. — Нового життя захотів! Круглий відмінник… Робот-ідеаліст…
— Виходить, стати людиною — це дивацтво? — запитала дівчинка у білій тенісці.
— Звичайно! — підтвердив свою думку помахом кулака кучерявий. — Усе життя вчитися! Яке ж це життя?! Треба придумати щось новеньке…
Приятелі, порозсідавшись на лаві, підтримали оратора смішками.
— Ви правильно кажете, — вступив у суперечку Електроник. — Я переконався, що все життя треба вчитися.
— Ти хто такий? — швидко зреагував заводій суперечки.
— Електроник! — відрекомендувався Ел.
— У нас своїх Електроників вистачає! — усміхнувся кучерявий, показуючи на приятелів. — Йди-но звідси, хлопче, не лізь не в свою справу.
— Щось ти не дуже чемний! — заступився Сергій за друга.
Один з парубків ліниво, з погрозою в голосі сказав:
— Хочеш, наочно продемонструю? Сергій повернувся, пішов геть.
— Може, провчити? — запитав Електроник.
— Не варто. Хай самі розбираються! — Сергій стенув плечем.
Вони ще чули репліки:
— А він, либонь, має рацію! Справжня людина — це ввічлива людина…
— Може, і в бійці накажеш бути ввічливим?..
Друзі простували алеєю. Дивно складався цей вечір. Одні грали в героїв фільму, інші погрожували розправою. І ніхто не визнавав справжніх Електроника й Сироїжкіна. Одне слово, кіно…
Сергій та Елек побачили вдалині Майку. Вона заклично махнула рукою. Хлопці помчали назустріч. Біля альтанки, віддаленої від електричних алей і затіненої кущами, їх. зупинив застережливий жест.
— Тс-с-с! — Майка тримала палець біля губ.
А втім, секрету тут не було, тому що на весь сквер, відштовхуючись від стін кінотеатру, схожого на лицарський замок, летіли хвацькі перебори гітари й незграйні голоси підлітків:
Геній, якого не знали ніколи,
Майка Светлова з сусідньої школи.
Майка а-килим сплела…
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!
— Що це значить? — Майка нахмурила брови. — Про кого “ла-ла”?
— Про кого? — насмішкувато перепитав Сергій. — Про твій антигравітаційний “а-килимок”, на якому полетів учитель фізики. Пам’ятаєш? Вони, мабуть, прочитали у книжці…
— Що було — те загуло, — байдуже мовила Майка. — А зараз…
Тріскотня гітари посилилась, голоси завили в модному ритмі:
Любить на килимі Майка літати!
Спробуй її отак упіймати,
І це не усі ще діла…
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!
Майка обернулася до Сергія.
— Пора додому! Завтра екзамен.
— Пора, — погодився хлопець. Несподівано для себе він стрибнув на лаву й вигукнув у близьку ніч:
Електроник, Електроник,
Ти завжди потрібен всім!
На мить завмерли всі звуки, навіть шепіт Всесвіту. Світ увібрав нову інформацію. Але Електроник ніяк не прореагував на заяву Сироїжкіна, слава не вивела його із звичайної рівноваги, і світ знову став таким, як був.
Світ у цій півкулі Землі, на цьому континенті, на цій вулиці повертався знайомими гранями: шелестів травою, сповнював повітря ароматом квітів, пестливо линув до підошов розм’яклим асфальтом, світив багатоповерховими семафорами будинків, підморгував яскравими весняними зорями, сперечався про щось важливе й невідоме, — словом, світ готувався вступити в за втрашній день.
Професор Громов прогулювався після вечері.
Його не дивували Елеки й Сироїжкіни на вулиці й у дворах. “От і добре, дуже навіть добре, — міркував Громов, прислухаючись до схвильованих дитячих голосів. — Зараз розв’язується вічна проблема: що таке людина? І здається, що її розв’язано. А завтра, із сходом сонця, постануть нові питання, і все почнеться спочатку. Дивовижний цей живодайний круговорот життя!..”
Громова не вразив навіть солідний чоловік з важким портфелем, який, підстрибуючи на ходу, мов першокласник, наспівував: “Ми малесенькі хлоп’ята, і нам хочеться гуляти!..” Побачивши Громова, перехожий трохи зніяковів, змінив ходу на статечну й зробив непевний жест вільною рукою.
— Це так… — пробурмотів він. — У мене галюцинація.
— Прекрасно, — обізвався професор. — Добривечір…
Перехожий махнув у відповідь портфелем:
— Привіт, професоре! — і зник за рогом.
“Звідки він мене знає? — спитав себе Громов. — А втім, — подумав він, — весняного вечора кожна серйозна людина — не інакше як професор…”
Громов зупинився біля спортивного майданчика, відгородженого від вулиці сіткою. Він спочатку не повірив очам. Але сумніву не було: троє дівчаток ганяли футбольного м’яча, забиваючи по черзі голи, й гукали одна одну так: “Гей Елеку!.. Тримай, Елеку!.. Пасуй, Елеку!.. Біжи за м’ячем, Елеку!..”
Професор підійшов до сітки.
— Пробачте, — сказав він, — що втручаюся в гру. (Дівчатка наблизилися до нього.) Чому ви себе так називаєте?
— А ми не гірші за хлопчаків! — відповіла перша Електроничка з короткою стрижкою.
— Нітрохи не гірші, — додала друга Елечка. — Я ось і в футбол, і в хокей, і в регбі граю… Взимку — лижі, басейн, а влітку — легка атлетика. Хіба Електроник не такий?
— Ми їм ще покажемо, хлопчакам! — з викликом кинула третя Еля.
Професор спантеличено похитав головою: дивись-но, які дівчатка! Не хочуть ні в чому відставати…
“Хлопчаки, хлопчаки! — Він піймав себе на тому, що останнім часом думав лише про хлопчаків. — А чим гірші дівчатка, якщо вони хочуть стати сильнішими й безстрашнішими за хлопчаків? Та це ж пречудово! — дуже зрадів професор і підскочив на місці. — Це надзвичайне відкриття! Дівчаткам потрібна Електроничка, яка навчатиметься у них!”
І він швидким кроком попрямував до своєї лабораторії.
Дзвінок відірвав приятелів від алгебри. Елек відчинив вхідні двері. На площадці стояла жінка з важкою поштарською сумкою через плече.
— Доброго дня. Ви Електроник чи Сироїжкін? — запитала вона.
— Електроник.
— Тоді одержуйте за двох, — усміхнулася листоноша. — У поштову скриньку не влазить…
Сергій, зайшовши на кухню, здивовано спостерігав, як на столі виростає купа телеграм.
— Що це? — спитав він. — Кому це?
— Термінова кореспонденція, — пояснила листоноша. — Деякі без адреси. Просто: Електроникові. Або: Сироїжкіну. Але пошта про вас усе знає! Ось розписуйтесь!
Хлопці розписалися на квитанціях.
— Що з усім цим робити? — розгублено сказав Сергій. — Завтра в мене екзамен.
— Вам ще листів вагон і маленький візок, — весело повідомила поштарка.
— Може, допомогти принести? — запропонував Елек.
— Не моя зміна, — відказала поштарка. — Кореспонденцію доставляють уранці…
— Що ж робити? — перепитав Сергій, перебираючи бланки з щільними рядками великих літер. — Як відповідати?
— Найтерміновіші рознесе Рессі! — розв’язав проблему Електроник. І викликав у переговорник: — Рессі, до мене!
Через кілька хвилин на балконі м’яко на всі чотири лапи приземлився з нічної темряви Рідкісний Електронний Собака.
ДІВЧИНКА З ОЧИМА, ЩО НЕ СМІЮТЬСЯ
Помічника вчителя математики викликали з екзамену.
Елек вийшов у коридор і дізнався, що пошта доставила листи за адресою, але у квартирі Сироїжкіних нікого немає.
Елек напівголосно виклав математикові Таратару ситуацію і повторив слова поштарки: “Листів — вагон і маленький візок…”
Таратар водив зіницями, сопів у щіточку вусів, прикидаючи, скільки конвертів може вмістити вагон та ще й на додачу візок. Нарешті, зітхнувши, мовив: — Іди, впораюся сам.
Клас провів Електроника схвальними поглядами. Ніколи ще восьмий “Б” не був на такій вершині людської слави.
Майя Светлова, прийшовши з діловим настроєм до школи, одержала десяток записок від Сироїжкіних та Електроників з пропозицією про дружбу; вона прочитала деякі з них, розсердилась і… акуратно поклала в портфель.
Сергій засунув у кишеню записки від невідомих йому Ма, М., М. М., М. М. М. та інших незнайомок.
Електроник, певна річ, був поза конкуренцією: його пошта виявилась найбагатшою. Сергій заховав усі записочки: хай відповідає сам…
Несподівано у класі, як і передбачав Елек, об’явився свій Чижиков-Рижиков. Веснянкуватого, рудого Славка Петрова засипали градом записок; прочитавши їх, він зашарівся ще дужче. Славко на якийсь час став кіногероєм — Чижиковим-Рижиковим.
А Макар Гусєв удостоївся трьох записок, але — яких! У них його проголошували лицарем сердець трьох телеглядачок. Макар почервонів, глянув на Сергія. Сироїжкін здавався спокійним. Тоді Макар приземлився на свою парту й примусив себе згадати важливе й термінове слово “алгебра”.
Алгебра! Перший екзамен на самостійність, екзамен на те, як ти сам математично аналізуєш і моделюєш навколишній світ. Класичні й сучасні задачі написано на шкільній дошці, але ти можеш вибрати для розв’язання найновіших прикладів класичні прийоми, а для класичних — нові, несподівані, аби тільки був результат! Твоя, саме твоя думка людини, зверненої в майбутнє, мала зараз вирішальне значення!
Так, чи приблизно так, сприймали цей важливий момент у житті учні та учениці восьмого “Б”, напружено вдивляючись в умови завдання, виводячи формули й графіки, підбігаючи інколи до електронної парти “Репетитор”, щоб прискорити свої обчислення. Так, чи приблизно так, розрахував сам собі години першого екзамену математик Таратар, поки не помітив білих метеликів, що літали від парти до парти.
Таратар захвилювався:
“Невже шпаргалки?”
Він згадав свої шкільні роки, як він з товаришами у класі обмінювався заздалегідь заготовленими, застарілими сьогодні відповідями на задачі, й збагнув: це не шпаргалки його дитинства, це щось нове — паперові метелики весни, близьких літніх канікул.
Учитель зацікавився: що ж це за метелики?
Він вийняв кілька записок з ганчірки, коли стирав нею з дошки, написав нові формули й, вийшовши з класу, розгорнув зім’яті папірці. Трохи здивовано прочитав він їх. Це були не відповіді на екзаменаційні питання, а лаконічно сформульовані, відверті пропозиції про дружбу. Майці — від Макара Гусєва, Електроникові — від Майки, Гусєву — від X. Підписи стояли чіткі, але почерк був не Гусєва, не Свєтлової і не Електроника.