— Ти куди? — гукнув Ел. — Давай поговоримо!
— Поговоримо дорогою, — кинула через плече його нова знайома. зо
— Рессі, додому! — звелів Елек тер’єру, який м’якими стрибками мчав за ними. — Передай Сергієві, що я повернуся до вечері.
Електроничка бігла швидко, як завзятий спортсмен; супутник ні на крок не відставав від неї, уважно стежачи за вулицею, транспортом, пішоходами. На перехресті Електроничка, не збавляючи темпу, ринулась на червоне світло. Вона проскочила перед самим носом малолітражки. Зустрічні автомобілі різко загальмували, пропускаючи зухвалих порушників.
— Так не можна! — випалив у спину дівчиську Електроник. — На червоне треба зупинитися.
— Я не хочу, — відповіла на ходу Електроничка.
Тільки зараз Елек упевнився, що мотоцикліст був ні в чому не винуватий, налетівши на школярку, яка вискочила з кущів. На другому перехресті Елечка одним стрибком подолала вулицю з рухомим транспортом, і Елек змушений був податися за нею.
— Ти що, не сповна розуму?! — крикнув він, наздоганяючи. — Адже є правила вуличного руху…
— Не знаю ніяких правил, — спокійно промовила супутниця, не зменшуючи швидкості бігу. — Вперед!
— Зрозумій, це такі самі машини, як і ми, — переконував на ходу Електроник. — Без правил може скоїтися аварія.
— А хто вигадав правила?
— Людина, — сказав Елек.
Електроничка так раптово зупинилася перед червоним світлом, що хлопчик трохи не налетів на неї.
— Говори правила, — зажадала Елечка. А коли загорілося зелене, вмить зреагувала: — На старт! Марш!..
Врешті-решт вони знайшли спосіб, як пересуватися у складному потоці міського руху без зупинок і не переривати розмови: прилаштувалися у “хвіст” колони автобусів, які в супроводі міліцейського патруля везли піонерів за місто. Світлофори давали автоколоні зелену вулицю, і це допомогло Елекові швидко й наочно пояснити новій знайомій правила руху, хоч самі вони й порушували їх. А втім, популярний нині біг підтюпцем у складному потоці міського транспорту не привертав особливої уваги перехожих.
— “Обережно, діти!” — прочитала Еля напис на задній шибці автобуса й запитала: — Чому цим дітям вони дають зелене світло, а нам — червоне?
— Хто вони?
— Світлофори.
Довелося пояснювати відмінність між рухом окремого пішохода й колони дітей, розповідати, як працюють світлофори, як управляють автоматами люди в міліцейській формі…
— А діти всі живі? — цікавилася Електроничка
— Живі, — сказав Елек.
— І автобуси теж живі? — правило теревені дівчисько.
— Певною мірою — так…
— А ми з тобою?
— І ми…
— А чому певною мірою?
— Потім довідаєшся! — буркнув Елек.
Нелегко відволікатися на складні розмірковування, коли схеми зайняті проблемою безпеки руху. Елечка раз у раз намагалась обійти автоколону й вирватися вперед, вона почувала себе незручно в міській тисняві з її обмеженими швидкостями, але дотримувалася правил.
На заміському шосе спортсмени розвинули велику швидкість, обганяючи одну за одною найшвидкісні машини, не підозрюючи, які емоції викликають вони у водіїв. Кам’яне місто тануло вдалині; зелено-блакитний простір летів назустріч; роботам здавалося, що їм сниться щасливий, легкий і швидкоплинний сон.
Проте й уві сні з розплющеними очима вони виявляли звичну розважливість. Елек визначив поглядом, що руки й ноги його супутниці рухаються ритмічно й правильно — як у спринтера на стометровій дистанції, тільки значно частіше. Мабуть, для випадкового спостерігача бігуни були лише чемпіонами, які блискавично промайнули перед очима, щоб установити нові рекорди
— Давно тренуєшся? — запитав Елек, настроюючись на ділову розмову.
— Кілька днів. — Елечка рвучко обернулась, відгадавши хід його думок. — Не хвилюйся. Я із спортивним ухилом.
— Від Громова, чи що, втекла? — пожартував робот.
— Помилки минулого виключені, — миттю зреагувала спортсменка. — Хіба я — ти?
Навіть при шаленій швидкості вона спробувала на ходу суто по-дівчачому стенути плечима й трохи збилася з ритму, але відразу ж виправилась і вихопилася вперед.
— Ти — це не я, — погодився Елек і спитав найголовніше: — Тобі відома твоя мета?
— Я так само, як і ти, вивчатиму людину. — Вона повернула голову, уважно глянула в Елекові очі. — Це і є моя мета.
— Обережно, Елю! — застеріг Елек, помітивши, що навпроти мчить важкий грузовик.
— Бачу, — озвалася дівчинка, закарбувавши у своїй свідомості розширені очі водія грузовика. — Я все бачу, відчуваю, але не все знаю…
Сумний тон її голосу не пасував до рішучих рухів. Електроник добре розумів супутницю.
— Не знаєш, з чого почати? — запитав він.
— Не знаю. — Еля зітхнула. — Ти мені допоможеш?
— Спробую, — відповів він і гукнув: — Гей, куди ти?
Одержавши ствердну відповідь, дівчинка-робот увімкнула граничну швидкість. Електроник не захотів від неї відставати. Ніщо не перешкоджало рухові найпрудкіших у світі бігунів. Вони здавалися самі собі дужими, спритними, невловимими. Вони не підозрівали, що за ними стежать десятки уважних очей і приладів.
Ще в місті комп’ютер автоінспекції за швидкістю бігу визначив, що так рухатися можуть тільки роботи. Зіставивши моментальні фотознімки змазаних силуетів, комп’ютер дав обриси двох фігур підлітків. І от від поста до поста на заміському шосе полетіло по радіо: “Увага, рухаються роботи… Подбати про безпеку людей і роботів! Швидкість понад триста кілометрів на годину…” Хтось із міліціонерів згадав героя телефільму на ймення Злектроник, назвав у рапорті по рації роботів Елеками, і його колеги охоче підхопили жартівливе прізвисько порушників. “Увага, Елеки!” — лунало тепер в ефірі. І це попередження було дуже близьке до істини.
Кожний постовий розумів, що при такій швидкості роботів немає змоги ні наздогнати, ні зупинити їх, ні тим більше поговорити з ними. І кожний по можливості звільняв від зайвого транспорту свою ділянку шляху, вмикаючи на в’їздах червоні сигнали. Бігуни збивали з пантелику навіть досвідчених інспекторів. Думка про штраф за перевищення швидкості виникла в декого з них суто автоматично, але не було у правилах такого заборонного для роботів параграфа. А Елеків — фіть! — і сліду нема! Шукай вітру в полі.
Давно закінчилися густі ліси з галявами, яри й круглі гайки на схилах, стрімкі спуски й підйоми. Дорога була рівною, простилалися до обрію зелені поля. На покажчиках миготіли незнайомі для Електроника назви населених пунктів, поки він не впізнав одну з них: “Білозерськ — 300 км”.
— Ого, — сказав ледь чутно Електроник, — з такими темпами за годину ми будемо біля моря.
— Хочу до моря. — Елечка його почула. — Що таке море?
Електроникові подобалося розмовляти на граничній швидкості. Вони нітрохи не втомились і могли бігти далі безконечно довго, могли добігти аж до моря, і це було спокусливо, тим більше, що й сам Елек ніколи не бачив справжнього моря. Але треба було повертатися.
— Пора, — сказав Елек.
— Навіщо? — озвалася вона. Він глянув на неї, нагадав:
— Ти хотіла починати…
І дівчинка моментально повернула назад. На зворотному шляху він розповідав їй про море, про сушу, про атмосферу. І про людину.
— Тобі добре, — сказала Еля. — У тебе є друг.
— Ти про Сергія? — запитав Ел.
— Так. А в мене немає ніякого Сироїжкіна.
Ел на мить задумався.
— Подружися з будь-якою дівчинкою.
— З будь-якою? З якою? — Еля згадала дівчат, з котрими грала на спортмайданчику. — Я не знаю, як її вибрати, — пояснила вона. — Всі вони хороші.
— Знаєш, — сказав він рішуче. — Бери всіх. Бери від кожної найкраще. І синтезуй.
— Спасибі, — подякувала вона й, вийнявши з кишені дзеркальце, заглянула в нього, поправила зачіску
Елека розсмішив цей жест: ну й дівча, навіть на дистанції не забуває про зовнішність!
Він усміхнувся.
А Елечкині очі, як і раніше, були серйозні.
Спортсмени бігли до міста, й по радіозв’язку летіла команда: “Увага! Елеки повертаються!..”
Вони застали всю компанію на шкільному спортмайданчику.
Рессі підстеріг бігунів на вулиці й привів до місця збору. Елечка відразу впізнала знаменитих восьмикласників, які допомогли Електроникові розв’язати його надзадачу: стати тим, ким він тепер був.
Елечкині очі вмить закарбували збудженого кирпатого Сироїжкіна, очкастого Професора, незграбного Гусєва з м’ячем, незворушного Віктора Смирнова, струнку Майю. На Майю спортсменка глянула двічі. Майка це зразу помітила, делікатно пирхнула. Вона не знала, що чуткий слух незнайомки вловив її “пирх”.
— Знайомтеся, — сказав Елек приятелям. — Це Електроничка.
На неї кидали здивовані погляди — та й годі. Ніхто не простягнув руку.
— Ми давно чекаємо тебе, Еле! — нетерпляче заявив Сергій. — Де ти був?
Елечці видався його тон погрозливим, і вона мимовільно ступила вперед, загородила собою товариша
— Це мій друг, — повідомив Елек. — Звати її Еля. У неї дуже важлива мета.
— Привіт! — кивнув Сергій і взяв під лікоть Електроника. — Ти повинен мені допомогти.
Усі інші повторили:
— Привіт…
— Привіт, Елко! — вигукнув голосніше за всіх Макар Гусєв. — Ти з якої школи?
— Я?.. Я не із школи, — відповіла спокійно Електроничка. — Я — нова модель…
Хтось за спиною Елі реготнув. А Професор демонстративно смикнув плечем:
— Навколо самі моделі. І всі — Елеки.
— А чому в Електроника не може бути нового друга? — голосно запитала Майя Свєтлова.
Вона простягнула Електроничці руку, посадила на лавку поряд із собою.
— Чому не може? Може! — погодився Сергій і підвів Електроника до баскетбольного майданчика. — Ми тебе чекали півдня.
Поки Елек розважався швидкісним бігом, восьмий “Б” прийняв рішення їхати в табір праці й відпочинку, якому присвоєно нову назву — “Електроник”. А раз їдеш в “Електроник”, то не пасуй, придумай заздалегідь собі справу
— Дивись! — сказав Сергій Елекові.
На асфальті через весь майданчик було накреслено крейдою квадрат — схему якогось великого міста. Плетиво вулиць, квартали будинків, порожнечі майданів, в’їзди й виїзди з квадрата — в усьому цьому складному кресленні, немовби побаченому з борту літака, погляд Електроника зразу вловив знайому схему мікроскопічного модуля — комірки електронної машини.
— Годиться для супермашини? — запитав Сироїжкін, оглядаючись на приятелів.
Майбутнього монтажника так і розпирало почуття гордості.
— У принципі годиться, — сказав Електроник, оцінюючи модуль. — Але чим менше елементів, тим краще. Комбінація з одного елемента скільки дає варіантів? — запитав Елек автора майбутнього модуля.
— Один, — озвався автор.
— А з п’яти?
Сергій знизав плечима
— Сто двадцять, — порахував Корольков
— А з дванадцяти?
Цього не знав навіть Професор.
Відповіла з місця Електроничка, й усіх вразила цифра, яку вона назвала: 479 001 600. Майже півмільярда! Лише з дванадцяти різних ліній, кружечків, точок! А в квадраті Сироїжкіна їх десятки…
— Навіщо все ускладнювати? — поцікавився Елек, прикинувши про себе величезний обсяг майбутньої роботи.
Діти всі разом загомоніли, і чутке вухо Електроника вловило в суцільному гаморі голос кожного з присутніх. Кожного розпирало бажання зробити нове відкриття
— Виходить, я застарів, — зауважив уголос Елек. — Вам потрібен супер, на який підуть роки й роки праці.
— Що ти! — загукали монтажники — Цей супер тільки для тебе, для чорнових обчислень.
Поки хлопчаки приставали до Ела, дівчатка подружилися.
Поряд якась першокласниця малювала смішні фігурки людей під усім відому пісеньку: “Крапка, крапка, заковичка — от і є кривенька пичка…” Майя і Еля перезирнулись і заходилися заповнювати крейдою порожні місця у кресленні Сироїжкіна.
— Скільки вийде людинок з цієї скакалки? — зали тала Майка.
— Чверть мільярда, — озвалася Елечка. — Найрізноманітніших…
Майка розсміялася: яких тільки потвор не зобразила її нова подруга! Круглі, квадратні, багатоокі, руконогі — здавалося, всі описані у фантастиці інопланетяни були зібрані із звичайних крапок, паличок та одного огірочка.
— Що ви робите? — спитав Сироїжкін, підбігаючи. — Що за пики? Навмисне, так?!
— Це комбінації з твоїх елементів, — пояснила Майка.
— Людинки, — підхопила Електроничка. Обличчя винахідника на мить стало нелюдським.
— Вони зіпсували мій супер, — пробурмотів він розгублено.
— Ось вона — супер! — Елек показав на Електроничку. — Справжній супер.
— На рідких кристалах, — підтвердила дівчинка-спортсменка. — Надпровідність при наднизьких температурах.
І вона простягнула руку Сергієві.
Той машинально потиснув простягнену долоню.
— Ну й крижинка! — пробурмотів він.
Інші теж потиснули долоню і подивувалися, що вона така холодна.
— Сам ти крижинка, — відказала Майка. — У здоровому тілі здоровий дух!
— А що таке “задавака”? — спитала Еля.
Вовка Корольков зніяковів і втупився в порожні шкільні вікна. Майка підскочила до нього.
— Це ти сказав “задавака”?
— Я не сказав, я подумав, — зізнався Професор.
— Ти хотів образити мою подругу? Чи мене?..
— А що таке “зануда”? — спокійно запитала Електроничка.
Цього разу почервонів Сироїжкін.
— Вона що — вгадує думки? — пошепки звернувся він до Елека.
— Можливо, вгадує, — підтвердив Електроник. — У неї феноменальна чутливість.
Сироїжкін недовірливо подивився на Елечку.
— Вгадай, модель, що я зараз подумаю.
— Іди додому така… сяка… розтелепа, — прочитала дівчинка по ледь помітних рухах його губ. — Що таке “розтелепа”?
Светлова обурилася.
— Це вже занадто, Сироїжкін! — спалахнула вона. — Негайно вибачись!
— Вибач, — сказав Сергій новій знайомій Електроника. — Я не зумисне. Просто так…
— Небезпечна особа! — зауважив напівголосно Смирнов Професорові.
— Звичайна телепатка, — констатував Професор.
Чомусь більше ніхто з хлопчаків не просив Елю вгадати його думки. Лише Макар Гусєв, у якого в голові панувала канікулярна порожнеча, від душі загилив ногою по м’ячу, вигукнув:
— Здорово, Елко! А чи не поганяти нам, братці, в футбол?
— На старт! — спокійно й твердо відповіла йому Електроничка.
І так подивилася на Макара, що він надовго запам’ятав похмуро-правдивий погляд її великих темних очей.
Ніколи ще не зазнавав Макар стільки принижень від звичайного футбольного м’яча.
Сам винуватий: зголосився захищати ворота.
На вигляд усе як завжди: п’ятеро підлітків ганяли на майданчику м’яч, передавали його один одному й били в одні ворота. Не кожний спостерігач відрізнив би серед гравців дівча з короткою стрижкою. Та коли м’яч потрапляв саме до Елі, Макар внутрішньо напружувався.
Перший Елин гол він не помітив. Просто не побачив м’яча й вирішив, що той від сильного удару перелетів через металеві грати, які відгороджують майданчик від двору.
— Принеси, Рессі! — попросив Макар.
І тут усі засміялися, а Рессі промовисто гавкнув. Макар оглянувся: гол!
Коли м’ячем заволоділа ця новенька, на голкіпера обрушилася серія могутніх ударів. Воротар раз у раз кидався на м’яч і, виймаючи його із сітки, не розумів, як він там опинився.
— Гол! Гол! Гол! — кричала Майя, і їй вторував гучним гавкотом пес.
Теоретично Макар знав, що можна взяти будь-який м’яч. Але не встигав зметикувати, куди кидатися: він тільки чув свист і недоладно метався у воротах. А коли м’яч, посланий знову Елечкою, злегка черкнув його по чуприні, Макар відчув, як у голові ніби задзвеніло.
— Пенальті кожний заб’є! — кинув він, роздосадуваний невдачею. — Ставай!
Елечка стала на ворота.
— Зараз узнаєш наших! — похвалився Макар.
Він відміряв кроками одинадцять метрів, розбігся і вдарив по м’ячу.
М’яч опинився в руках у воротаря.
— Так йому! — зраділа Майка. — Давай, Елечко!