Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.
Ще багатьох друзів пригадав би Електроник, якби не почув дивного запитання.
— Скажи, а що таке кохання?
Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.
— Ну, ти й даєш! — І кинувся назад до табору.
— Стривай! — Елечка його, наздоганяла. — Адже я серйозно.
І тут Електроник покликав на поміч Рессі:
— Рессі, до мене!..
Але Рессі з’явився не відразу.
Двоє бігли нічним шосе, й місяць сріблив їхні спини і блискотливі п’яти. Бігуни були схожі на гігантських світляків.
На кілька хвилин раніше Рессі викликав інший голос.
Сироїжкіну снився сон: сутичка незнайомих людей з літаючим собакою. І він мимоволі промовив магічні слова. Переговорна коробочка лежала на тумбочці. Рессі, що планерував над табором, почув заклик. Він ковзнув у відчинене вікно й звалився Сироїжкіну прямо на груди.
— А-а-а! — закричав Сергій, прокидаючись. — А-а, це ти, Рессі, — сказав він, заспокоюючись. — Ти мені снився.
Рессі стрибнув на підлогу. Вся палата в одну мить схопилася з ліжок.
— Хто це? Що за звір? Привид Рессі? — пролунали невдоволені, напівсонні голоси. — Та це ж Рессі!
І відразу ж Рідкісного Собаку взяли в полон хлопчаки, що заходилися вистрибувати. Вони напнули на себе й на Рессі білі простирадла й, пританцьовуючи, закружляли навколо нього.
Це щось та важить,
І це не слова -
Відданіш за пса
Створіння не бува.
Відданіш за пса,
Ласкавіш за пса,
Потішніше за пса
Створіння не бува! -
співали хлопчаки. Сергій весело акомпанував на гітарі.
Черговий вожатий, обходячи табір, не повірив сам собі: о другій годині ночі передають фільм про Електроника по телику? Не може бути!
Він прислухався: хвацька пісня й досі лунала.
Коли вожатий заглянув у палату до хлопців, він побачив дивну картину. П’ятеро привидів у білому гасали з дикими криками по кімнаті, а шостий ширяв під стелею.
— Пора спати, — суворо сказав черговий, хоч йому дуже хотілося разом з усіма пограти з Рідкісним Собакою.
Хлопці уляглися на постелі. А Рессі, скинувши простирадло, шугонув до зірок.
Він побачив їх ще здалеку: дві сріблясті фігури випірнули з лісу й швидко наближалися до табору.
— Ні, я серйозно, — не відставала Елечка. — Дівчата весь час говорять про це, а пояснити не можуть. Що таке кохання?
— По-моєму, це відданість людині, — відповів після деякого роздуму Елек. — Або людству.
— Я віддана людині, — одразу ж озвалася Елечка. — Але нікому не кажу про це й не пишу людям записки… Поясни, будь ласка, точніше…
— Ти все зрозумієш сама, — кинув через плече хлопчак. — Через місяць… А може, й через рік…
— Через рік?! — вигукнула Елечка. Вона сіпнула хлопчака за рукав. — Я машина, Я не можу вхолосту працювати цілий рік… І навіть місяць… Я хочу зрозуміти зараз.
Електроник обернувся до неї. Темні немиготливі очі уп’ялися в його зіниці.
— Коли ти зміниш неусмішливі очі на усмішливі? — запитав він.
— А тобі що — не подобаються неусмішливі очі? — запально спитала вона. — Хіба вони не схожі на людські?
— Бувають і такі, — пробурмотів Елек.
— Зараз же все поясни! — зажадала дівчинка з очима, які не сміються.
— Зараз, повір мені, ти нічого не зрозумієш…
— Зрозумію… Постараюся зрозуміти…
І тоді Електроник вдруге покликав Рессі. Собака приземлився біля самих їхніх ніг.
— Засвіти полярне сяйво! — звелів йому господар. Рессі ракетою стартував з місця і став кружляти
високо над табором. Там, де його прозорі крила перетинали зоряні промені, раптом спалахували хвилі мерехтливого світла. І от по чорному нічному небу розлилося багатобарвне космічне море.
— Це і є полярне сяйво? — запитала Елечка.
— Так. Дивись і слухай!
На її обличчі миготіли рожеві, блакитні, жовті відблиски, й вона, закинувши вгору голову, дивилась і слухала.
— Хто
Геометричне середнє
Споміж атомом і сонцем?
Ці слова прийшли немовби нізвідки, з глибини Всесвіту, хоч їх промовив звичайний електронний хлопчик. І Елечка запитала:
— А насправді, хто це — геометричне середнє?
— Ти -
І перше і останнє -
Втілення краси і доброти,
Яке, позбавлене пізнання
Будови речовини,
Слухаючи у здивуванні
Ці словникові холоднини,
Не здатна зрозуміти їх звучання,
Будучи жахливо молодою…
— Я? Жахливо молода? — здивувалася Елечка й, наблизившись до озера, заглянула в його темне дзеркало. — Втілення краси? Що це?..
А Електроник закінчував вірш видатного поета:
Отже,
Отака ти,
Середнє щось
Між атомом й зорею.
— Дивні слова! — сказала Електроничка. — Це і є кохання?
Електроник мовчав.
— Дивні слова, — повторила Елечка. — Хоч у них щось приховується… Між атомом і зорею…
Раптом слабкий струм пробіг по всьому її електронному тілу.
Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. “Розумієш, — сказав він, — я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…” Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.
Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. “Що я наробила? — подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. — І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..”
А вголос вона промовила:
— Хто ж я така?
“КУХАРЯ НА ВЕЧЕРЮ!”
Мабуть, найзаклопотанішими в таборі є люди в білих халатах і ковпаках — кухарі. їх рідко побачиш у їдальні — хіба що у віконці роздачі, та й то там мелькають не ковпаки, а нескінченні руки, руки, руки, які з витонченістю жонглерів кидають на таці тарілки з різноманітними стравами.
У таборі ще звучить вранішній горн, біжать по доріжках спортсмени, потягуються лежні й сплюхи, а кухарі давно вже пораються на кухні. Хто сказав, що каші, котлети й тістечка — не чоловічі турботи? У таборі “Електроник” усі п’ятеро молодих кухарів разом з шефом становлять чоловічу збірну з волейболу. Тренуватися, щоправда, їм доводиться після заходу сонця. Уже на світанку шкварчать сковороди, парують казани, хитромудра машинка нарізає овочі хрестиками, нуликами, ромбиками, зірочками. Раз — і зі сковороди летить на тацю сотня котлет, раз — і з іншої сковороди півсотні млинців. Тільки встигай дивитися за ними, щоб пропеклися, не підгоріли, були в міру солоні й солодкі. А каша в казані, наче магма в чаші вулкана, вирує, клекоче, зітхає, вся світиться ізсередини і сповнює кухню дивовижним запахом спілого поля. У такий порожній казан може запросто заховатися доросла людина, та коли вершиться чаклунство приготування каш, ніхто не думає, як осоружно мити й драїти цю чавунну печеру пізно ввечері. Та що там, зрештою, драїти — аби тільки кашу з’їли!
Перед сніданком настає відповідальний момент: шеф-кухар бере пробу. Шеф повніший за інших кухарів. З кожного казана, з кожної сковороди — а їх немало — йому дають на окремій тарілці, в окремій чашці маленькі порції. З ранку шеф прикидає розміри свого сніданку й бурчить: “Куди стільки? За день так накуштуєшся… Очманієш!..” Він поглинає сніданок зосереджено і вдумливо, як старанний школяр. Струшує з вусів, згортає серветку.
Його питають:
— Як, Іване Івановичу?
— Нормально. — Сніданок сподобався шефові. — Котлети приправ кріпчиком. Можна подавати.
І от до їдальні вступають загони. На столах, засланих білими скатерками, приготовано сир, хліб, масло, зелень. Це тільки принада, розминка для їдців. Пробудження загального апетиту чекають кухарі й офіціантки. Вони напоготові, вони у всеозброєнні — з тарілками, тацями, черпаками.
Якщо поставити замість кухарів у роздавальні циркових жонглерів, чи зуміли б вони з такою точністю кидати щосекунди на таці по три, чотири, п’ять тарілок з паруючою їжею? Певно, зуміли б, ніякої фантастики тут немає… А от класти в ту ж мить у тарілку порцію м’яса, складний гарнір, поливати соусом чи маслом, приправляти дрібно нарізаною цибулею… це і є фантастична робота кухаря, невідома навіть циркачам.
Минули гарячі хвилини. Порожніє поступово їдальня. Лише один загін не встає з місця. Кухарі розуміюче переглядаються: у когось з ранку кепський настрій, млявість, байдужість до їжі. А загін сидить і стукотом ложок наганяє апетит товаришеві: “Вова, їж кашу… Кашо, їж Вову…” Вова давиться, пересилює себе, але не підводить товаришів.
Тепер снідати сідають кухарі. Крім шефа. Шеф чаклує над казанами й уже реально уявляє собі, що йому подадуть незабаром на обід.
Обід проходить у сповільненому темпі дещо урочистіше, ніж сніданок. Усі набігалися, накупались, і до закуски великою популярністю користується прохолодний квас. У цей час жонглюють більше офіціантки, ніж кухарі: їм треба у повній цілості доставити важкий вантаж до столів. А самим обідаючим належить поглинути удвічі більше калорій, ніж за сніданком. Добре розходяться кріп, зелена цибуля, молодий часник. Особливо смачна шкориночка чорного хліба, натерта часником!..
День перевалив свій гарячий пік. На кухню несуть порожні тарілки. А що може бути більшою нагородою для кухарів, ніж порожня тарілка!.. Та не спи, не спи, кухаре! Найласіший і найдовгожданіший момент у дітвори попереду…
Підвечірок! До нього готуються кухарі й чергова ланка, його чекають усі діти, як свято дня: що на підвечірок?.. Фантазія кухарів наприкінці зміни трохи притупляється: чи багато придумаєш комбінацій із цукерок, фруктів, соків та молока?.. І тут лицарів кухні як завжди виручає чергова ланка.
— Що у вас є? — запитав Електроник шефа.
— Грейпфрути, — задумливо промовив шеф. — Грейпфрути із сонячної Куби.
— Годиться! — сказав Електроник. — Сто страв із сонячних грейпфрутів.
Елекова команда помчала за ящиками.
— Сто страв, — усміхнувся шеф-кухар. Сам він готував лише дві: грейпфрут із цукром і сік з грейпфрута.
— Сік із грейпфрута під назвою “Доброго ранку!” — Елек почав з простого рецепта. — Коктейль по-кубинськи. Напій тропічний. Місячний камінь. Фортеця ацтеків. Міраж пустелі. Печеня” по-мексіканськи…
— Печеня по-мексіканськи, — шеф-кухар недовірливо подивився на Елека. — Хіба є таке?
— Авжеж, — махнув рукою Сироїжкін. — Елек відповідає за свої слова. Зараз видамо сто страв із тропіків. Дівчата помруть від заздрощів. Першими вітатися почнуть: “Здрастуйте, Сергію Павловичу! Здрастуйте, Електроне Електроновичу!..”
— Сто — це забагато, — завважив шеф, поглядаючи на ящики з фруктами.
— Можна п’ятдесят, — погодився Сергій. — Командуй, Електрошо. Мені не терпиться стати кухарем!
А Елек уже командував:
— Ножі. Соковижималки. Молоко. Вода. Цукор. І якщо можна, п’ять лимонів.
Коротке напучення, і команда заходилася готувати підвечірок. Працювали всі натхненно, ніби справдешні кухарі. Коктейль по-кубинськи збивали із соку грейпфрута й молока; він шипів і пінився, наче морська хвиля. У тропічному напої плавали тонкі кружальця лимона. Прозорі золотаво-сріблясті часточки, посилані цукровою пудрою, і справді скидалися на місячні камені. А фортецю ацтеків вирізували у вигляді зубців на твердій шкірці плоду — по дві фортеці з кожного розрізаного грейпфрута.
Шеф із задоволенням покуштував страви, радіючи з фантазії електроників, і раптом згадав:
— А печеня по-мексіканському?
Елек пояснив, що ця страва подається у самому розпалі підвечірку. З плода обережно вирізають м’якуш. У маленьку посудину сиплять цукру, додають спирту, опускають кілька часточок фрукта й закривають зрізаною верхівкою. Виходить немовби цілий грейпфрут. Але досить піднести до нього сірник і — будь ласка, сюрприз: печеня по-мексіканському.
— Гаразд, обійдемося, — погодився шеф, почувши про спирт.
Підвечірок пройшов на “ура”. Кожну нову страву діти зустрічали з ентузіазмом і просили добавки. І хоч добавки на підвечірок не належить, шеф передбачив наслідки незвичайного частування і видав на нього подвійну порцію фруктів.
Сергій помітив, що й команда Електронички не скупиться на компліменти, уминає підвечірок за обидві щоки. Знай наших!
Одного не врахував шеф — вечірнього апетиту табору після фруктів.
За вечерею зал гудів, як вулик із бджолами. Офіціантки ледве встигали приносити тарілки з добавками, їх зустрічав ліс здійнятих рук. Кухарі повишкрібали всі казани, послали їдцям вази із сухарями, нарешті виставили “єн зе” — непорушний запас: печиво й галети. Здавалося, в залі йде змагання: хто більше з’їсть. Але що це? Полиці й сковороди пусті, а по столах гримкотять ложки: “Кухаря на вечерю! Кухаря на вечерю!”
П’ятеро кухарів у білих ковпаках з’являються в залі. Обличчя їхні сяють.
— Кухаря на вечерю? — питає шеф. І оголошує всім на втіху: — Будь ласка! Через дві години — пізня вечеря!..
Наступного дня чергувала команда Електронички
— Солодке. Яблука. Соки, — перелічив шеф звичайний асортимент.
— А ще? — запитала Елечка.
— Грейпфрути, — шеф-кухар назвав свій “єн зе”.
— Грейпфрути з гри вийшли, — пояснила електронна дівчинка. — Треба щось новеньке.
— Новеньке поки що на гілках, — відбувся жартом шеф.
— А картопля?
— Картоплі скільки завгодно.
— Значить — картоплю! — зажадала Елечка. — Дівчатка, сідаймо чистити! Треба приголомшити хлопчаків!
Якась нова інтонація в голосі капітана здивувала команду. Але азарт змагання взяв своє. Дівчатка схопили ножі, присунули відра з картоплею, налили води в найбільший бак.
— Ви не провалите підвечірок? — поцікавився шеф. — Картопля — не екзотичний плід, а щоденний гарнір.
— Триста страв із картоплі! — відрубала Елечка — Повмикайте плити. Понагрівайте духовки. Приготуйте сковороди.
Шеф-кухар похитав головою, однак наказав виконати все, що було загадано… Він бачив, що дівчатка стараються з усіх сил, зішкрябуючи тонку шкірку, чув, як їхній капітан, спритно орудуючи ножем, розповідає історію картоплі.
Хто сказав, що картопля не екзотичний плід? Та якщо хочете знати, вона дорожча за будь-яке золото на планеті. І знайшли незвичайну бульбу в горах Південної Америки, коли шукали золото інків. Поки картопля не завоювала всієї Європи, її подавали у вельможних домах як найвитонченішу страву. На щастя, ця страва стала їжею простих людей, і під час історичних катастроф — голоду, хвороб, війн — картопля не раз рятувала цілі народи від загибелі. Картопля може бути вареною, печеною, смаженою. Може бути приготовлена у вигляді соломки, хрумких пластівців, по-віденському, по-берлінському, по-варшавському, по-білоруському, по-литовському, по-смоленському, по-московському. Не обов’язково як простий гарнір…
Потріскували плити, гуділи духовки, розжарювалися сковороди, стукали ножі. Здавалося, все було звичним, крім нових ароматів, що вабили в далеке дитинство. Та ще оцієї пісеньки, яку виспівували дівчатка
Вічно з голоду до спини
Прилипав у нас живіт,
І лічили ми хвилини,
А чи скоро той обід.
Від знайомої пісеньки йшов не тільки картопляний аромат, а й димок багаття. Що ж вона нагадувала?
Шеф завітав до кухні, й голова в нього пішла обертом. Якщо не триста, то сто картопляних ласощів майже готово! І шеф нарешті впізнав пісню — пісню перших піонерських вогнищ: