Капітан Попенко вийняв із машини ліхтар, маленьку лопатку, топірець. Сказав:
— Ви, хлопці, будьте нагорі, прикриватимете тили — коли що, верещіть, кличте людей. А ви, Василю Сергійовичу, допоможете мені. Треба буде там все поодсувати, все обстежити, всі стіни, долівку — все!
І тато з капітаном Попенком спустилися в льох. Якісь хвилини було тихо. Тільки чулося глухе шарудіння.
Видно, капітан із татом щось одсували.
Хлопці напружено вслухалися. І от…
— О! Що ж ви хочете?! — пролунав голос капітана Попенка.
— Тю! Як же я не помітив?! Я ж кілька разів совав цю діжку! Незбагненно! — спантеличено вигукнув тато.
Хлопці не витримали. Штовхаючи один одного, кинулися сходами в льох.
У світлі потужного міліцейського ліхтаря за великою діжкою квашеної капусти у мурованій стіні льоху чорніла дірка три чверті метра завширшки.
Капітан сунув ліхтар у дірку, потім повернув голову до тата:
— Там лаз, а потім порожнина… Чи то підземна печера, чи коридор.
— Лізьмо! — рішуче сказав тато.
— Я-то полізу, а вам чого? — непевно спитав капітан.
— Удвох безпечніше: я світитиму, а ви… Зброя є?
— Аякже, — капітан витяг пістолет, клацнув затвором. — Ну, гаразд. Нате.
Він передав ліхтар татові і поліз у дірку. Тато, присвічуючи ліхтарем, слідом за ним.
Дорослі були так збуджені, що хлопців навіть не помітили.
— Підземний хід! — ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі.
— Тепер усе ясно! — прошепотів Вітасик.
Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно — вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем.
Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори.
В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль.
— Погасіть ліхтар на хвилинку, — прошепотів капітан їх огорнула сира холодна темрява.
Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от…
Розділ XXVI
Один проти двох
— Будьте обережні, — сказав капітан Горбатюк, коли професор одчинив двері склепу.
— Ви ж дали мені мотоциклетний шолом. Тепер боятися нічого, — усміхнувся професор, поправляючи шолом на голові.
— Все одно. Першим піду я.
— Гадаю, доцільніше, щоб першим пішов я. Голіруч ви з ним не впораєтесь. Не хочу вас принизити, але такої фізичної сили я не зустрічав ні в кого. Сам не слабак, але… Краще я йтиму попереду, а ви з ліхтарем і пістолетом за мною.
— Я не маю права ризикувати вашим життям…
— Моє життя буде безпечніше, коли ви йтимете за мною. Бо якщо він вас одразу нейтралізує, без зброї я буду проти нього безсилий. Та й у підземеллі я вже орієнтуюся, а ви…
— Що ж, може, ви маєте рацію, — погодився капітан і додав: — Ви — мужня людина.
Професор не відповів. Мовчки рушив у склеп. Кам’яна брила на долівці склепу була відсунута, одкриваючи квадратний отвір, за яким починалися кам’яні, порослі мохом сходинки.
Професор спускався першим, капітан одразу за ним.
Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.
«Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…» — думав капітан.
Сходи скінчилися.
У підземному склепі лежало п’ять кам’яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
— Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, — шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
— Це сталося тут, — шепнув професор, — ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.
Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.
Рушили далі.
Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п’ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.
Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить — і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.
Капітан скочив уперед:
— Стій! Стрілятиму!
Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.
Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.
Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори — жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло — капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.
— Назад! До дверей! — вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
— Ще якийсь вихід є? — спитав капітан.
— По-моєму, ні, — сказав професор. — В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
— Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, — сказав капітан. — Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
Розділ XXVII
Вона усміхнулася крізь сльози
— Чуєте? — пошепки спитав капітан Попенко.
— Наче хтось заплакав… — прошепотів Василь Сергійович.
— Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками «шахтаря» у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
— Іро! Що з вами? — вигукнув капітан Попенко.
— Ой! Це ви?! — скрикнула дівчина. — Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
— Що? — здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
— Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, — крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
— Ой!.. — скрикнула вона. — Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар.
І запала темрява.
— Стій! Стій! Стрілятиму! — тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам’ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
— Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
— А ви хто? — озвався капітан Попенко.
— Як — хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
— А де той, що на вас ліз?
— Як — де? Лежить отут-о. Відпочиває.
— У вас є чим його зв’язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
— Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
— А ви звідки знаєте, хто я?..
— А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
— Молодці хлопці! — сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. — А як же Помпочка, пане Бодня?
— А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.
— Пощастило.
— Отож-бо… Ну, все. Зв’язати я його зв’язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? — він посвітив ліхтарем у нішу. — І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?
Вона усміхнулася крізь сльози.
Розділ XXVIII
І тут задзвонив телефон…
— Мовчать. Обидва, — капітан Горбатюк зітхнув.
— Нічого, заговорять, — підбадьорив його Попенко. — Наберись терпіння.
— Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук’яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
— А що каже дівчина? Як вона пояснює?
— Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: «Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим».
— Як вона опинилася в підземеллі? — запитав Анатолій Петрович. — Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?
— Ні, — похитав головою Степан Іванович. — Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… «Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!..»
— А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
— Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
— Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
— Конкурент? З іншої парафії?..
— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв’язаних між собою.
— Чому не зв’язаних? А Мадам Дисконт? Зв’язок її з Лук’яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
— А що Лук’яненко про неї каже?
— Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам’ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
— Ти його затримав?
— Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки — ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити — тоді ще можна думати…
— А крадіжка з льоху? — пожартував Анатолій Петрович.
— Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
— Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?..
— Між іншим, — мовив Степан Іванович, — ти знаєш, що він їй іще сказав?
— Що?
— Що там хтось є, хтось живе…
— Де?
— У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
— Ну, звісно, Гугнявий.
— Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той «хтось» навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
— А у Гугнявого була лопата? — запитав капітан Попенко. — Ти не пам’ятаєш?
— По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
— Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
— Напрошується висновок — він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
— Правильно. Що ж до отого таємничого «хтося», то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
— Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
— Не виключай, не виключай, — кивнув Анатолій Петрович. — Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
— Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! — він поклав трубку, очі його горіли. — Гугнявий хоче дати свідчення!
— Я ж тобі говорив! — вигукнув Попенко.
— Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: «Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!»
— От він і подумав їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
— Авжеж, — кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою «Адидас», притороченою до багажника.
— Не хвилюйтесь, приїде, — заспокоїв його капітан Горбатюк.
— Уже ж десять хвилин на п’яту, — постукав професор нігтем по склу годинника.
— Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, — Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. — Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.
Вже двічі біля «Барабашки» пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис «Зачинено», їхали далі.
— О! А ви боялись, — сказав капітан.
Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.
— Нарешті, — полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.
Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.
Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.
Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.
— Ну, держіться, професоре! — шепнув Горбатюк.
На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…
— Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! — усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.
Вона сіла не тому, що запросили, — просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе.
— Ох, ха-ха-ха! — засміялася вона. — Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?.. А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…
— Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, — капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. — Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..
— Що?.. Що?.. — вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: — Ох, хо-хо-хо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?
Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:
«Алло! Я слухаю».
«Все в порядку, Королево, — почувся неприємний гугнявий голос. — Завантажився!»
«Серйозно? — схвильовано проказала вона. — Ти не жартуєш, Капітане?»