Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин «барабашка», що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав.
Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до «Барабашки», який «запрошує гостей», підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти.
Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив’язана велика сумка «Адидас». Це свідчило, що «Барабашка» гостей приймає.
Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями.
Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з’явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З’явилося й одразу зникло.
У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку.
— Заходьте! Будь ласка! Добрий день! — без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись.
Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики.
— Салат, борщ, шашлик, солодка вода, — так само без зупинки протарабанила офіціантка.
— Годиться! — кивнув тато. — На всіх!
Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:
— Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під’їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так — роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, — в останніх словах була погроза.
Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо — нічого не можна було розчути.
— Ну, йди, йди! — нетерпляче промовила жінка.
З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.
Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.
Це був глухонімий з електрички — «продавець долі».
На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами.
Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.
— Ти бачив, бачив? — збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.
— Що? — не второпав той.
— Глухонімого! З електрички! «Продавця долі»!
— Ні! — здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.
— Ех ти! — з досадою сказав Женя. — Он подивись — він сідає на мотоцикл.
— А-а… справді, — визирнувши у вікно, сказав тато. — Ну і що?
— Вона ж із ним розмовляла! — стишивши голос, зашипів Женя. — Значить, він не глухонімий.
— А-а… — зрозумів нарешті тато. — Ну… це не обов’язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.
У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.
Здається, вона чула їхню розмову.
Але не промовила ні слова.
Одвернулася і швидко пішла до виходу.
Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.
В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ.
— Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? — спитав тато.
— А це ми придумали. Для реклами, — усміхнулася офіціантка. — Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…
Василь Сергійович пильно подивився на неї:
— Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов’язано?
— А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато.
— Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.
— Клієнти не скаржаться.
— Мабуть, у вас є вже постійні?
— Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів.
— Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.
— Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі.
Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.
— Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато.
— Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка.
— Ну той… із сусіднього купе.
— Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.
— Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків.
— А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя.
— Ага! — кивнув Вітасик.
— І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша.
— Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.
Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з’явився високий худорлявий юнак у білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.
— Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він.
— Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.
— Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!.. З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.
І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з’явився.
— Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша.
— Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.
Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з’явилася. Коли вони від’їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав:
— І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
— Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.
Тато нічого не відповів.
— А джинсова дама чогось вертається, назад їде, — раптом сказав Гриша.
Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…
Розділ XIII
Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї
Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях.
Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти.
Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, «професором» у своїй справі.
Та цього разу вона чогось мовчала.
— Що там у тебе? — поцікавився капітан.
— Та нічого, все гаразд, — одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:
— Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо…
— Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! — вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
— Жалко? — зрозумів він.
— Жалко, — зітхнула вона. — Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
— Велика недостача?
— Та є… — Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
— Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
— А що пропало?
— Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
— Одяг теж жіночий?
— Як ти догадався? Жіночий. Тільки, — підтвердила Наталя Тимофіївна. — Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема, її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
— А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
— Ти думаєш, то жінка?
— А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
— А коли помітили пропажу? — спитав Анатолій Петрович.
— У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
— Гм, — він замислився. — Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
— Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
— Одне з двох — або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
— Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
— І нічого підозрілого дівчата не помічали?
— Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
— Чим же він підозрілий?
— Два дні поспіль приходив у музей.
— І все?
— Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
— Глухонімий?
— Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
— Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
— Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
— І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
— В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
— Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
— Директор такий розгублений, — зітхнула Наталя Тимофіївна, — що мені боляче на нього дивитися.
— Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
— Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз — це подвиг.
— Для людини з такою зарплатнею — справді…
— Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
— Але об’єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… — Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
— Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей…
— А що ж ти хочеш?
— Я хочу… — вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. — Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
— Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
— Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… — вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…
Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку — діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, — що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні — аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
— Ваша прибиральниця? — глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п’ятах.
— Ага. Фрося. Нещасна жінка.
— Що таке?
— Син у неї пропащий — наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. У трьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.
— Можна мені з нею поговорити… без свідків? — несподівано спитав Анатолій Петрович.
— Будь ласка, — розгублено знизав плечима директор музею. — Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.
— Невже ви такої поганої думки про мене?
— Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.
Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев’яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.
Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п’ять.
Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула — бліда, з неприродно розширеними зіницями.
— Заходьте, заходьте, — якомога привітніше сказав капітан підводячись. — Сідайте.
Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.
Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б’ється її серце.
— Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.
Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам’яніло, очі наповнилися сльозами.
— Я розумію, мати заради сина ладна на все, — вів далі капітан. — Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.
Сльози вже текли по її щоках без упину.
— Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити — або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?
Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:
— Боже мій!.. Боже мій!..
Він мовчки чекав.
Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:
— Не дай Боже вам такої долі, як у мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.
— І кому ж воно було треба — оте древнє лахміття?
— Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.
— Хто?
— Гугнявий.
— Гугнявий? — вражено перепитав капітан.
Розділ XIV
Загадковий професор
Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент — лопати, ломи, сокири, молотки тощо.
Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.