Валерій Медведєв
Частина перша
БАРАНКІН, ДО ДОШКИ!
ПОДІЯ ПЕРША
Ганьба на всю школу!
Коли б я і Кость Малинін не примудрились схопити двійки з геометрії на самому початку учбового року, то, можливо, нічого такого неймовірного і фантастичного в нашому житті не приключилося б, але двійки ми схопили, а тому наступного дня з нами сталося щось неймовірне, фантастичне і, можна сказати, надприродне!..
На перерві, одразу ж після цієї прикрої події, Зінка Фокіна, староста нашого класу, підійшла до нас і сказала: «Ой Баранкін і Малинін! Ой, яка ганьба! На всю школу ганьба!» Потім вона зібрала круг себе дівчат і почала з ними, судячи з усього, готувати проти нас з Костем якусь змову. Нарада точилася впродовж усієї перерви, поки продзвонив дзвоник на урок.
Тим часом Алик Новиков, спеціальний кореспондент нашої стіннівки, сфотографував нас з Костем і зі словами: «Двійка скаче! Двійка мчить!» — приліпив наші фізіономії на газету, у розділ «Гумор і сатира».
Після того Ера Кузякіна, головний редактор стіннівки, кинула на нас свій нищівний погляд і просичала: «Ех, ви! Таку гарну газету зіпсували!»
Стіннівка, яку, за словами Кузякіної, зіпсували ми з Костем, мала справді дуже гарний вигляд. Вона була вся розмальована кольоровими фарбами, а на самому видному місці від краю до краю виведено яскравими літерами гасло: «Вчитися тільки на «добре» і «відмінно»!»
Чесно кажучи, наші похмурі. фізіономії типових двієчників таки не пасували до її святкового вигляду. Я навіть не витримав і послав Ерці записку: «Кузякіна! Пропоную зняти наші карточки, щоб газета стала знову гарною! Або, в крайньому випадку, закреслити гасло!»
Слово «гарною» я підкреслив двома жирними лініями, а «закреслити гасло» — трьома, проте Ерка лише стенула плечима й навіть не подивилася в мій бік… Подумаєш!..
ПОДІЯ ДРУГА
Не дають навіть опам'ятатися…
Тільки-но продзвонив дзвоник з останнього уроку, хлопці гуртом рвонули до дверей. Я вже збирався штовхнути двері плечем, але Ерка Кузякіна якимось чином встигла стати на моєму шляху.
— Не розходитися! Не розходитися! Будуть загальні збори! — закричала вона і єхидно додала: — Присвячені Баранкіну й Малиніну!
— І ніякі не збори, — крикнула Зінка Фокіна, — а розмова! Дуже серйозна розмова!.. Сідайте на місце!..
Що тут зчинилося! Всі хлопці почали обурюватись, грюкати партами, лаяти нас з Костем і кричати, що вони нізащо не залишаться. Ми з Костем репетували, звичайно, більше за всіх. Що це за порядки? Не встигли, можна сказати, отримати двійки, і маєш одразу ж загальні збори, ну, не збори, так «серйозна розмова»… Ще не відомо, що гірше. В минулому учбовому році такого не було. Тобто двійки у нас з Костем і в минулому році були, проте ніхто не влаштовував із цього ніякої пожежі. Проробляли, звичайно, але не так, не одразу… Давали, як кажуть, опам'ятатися. Поки такі думки роїлися в мене в голові, староста нашого класу Фокіна і головний редактор стіннівки Кузякіна встигли «придушити бунт» і примусили всіх хлопців сісти на свої місця. Коли гамір потроху ущух і в класі настала відносна тиша, Зінка Фокіна одразу ж почала збори, тобто «серйозну розмову», присвячену мені і моєму найкращому другові.
Мені, звісно, дуже неприємно згадувати, що говорили про нас з Костем Зінка Фокіна і решта наших товаришів на тих зборах, але попри все це, я розкажу все, як було насправді, не перекручуючи жодного слова й нічого не додаючи від себе…
ПОДІЯ ТРЕТЯ
Як в опері, виходить…
Коли всі повсідалися і в класі настало тимчасове затишшя, Зінка Фокіна почала:
— Ой люди! Це просто якесь лихо! Новий учбовий рік тільки-но розпочався, а Баранкін і Малинін уже встигли отримати по двійці!..
У класі знову зчинився страшенний галас, але окремі вигуки, звичайно, можна було розібрати.
— У таких умовах я відмовляюсь бути головним редактором стінної газети! (Це сказала Ерка Кузякіна.)
— А ще слово давали, що виправляться! (Мишко Яковлєв.)
— Трутні нещасні! Торік з ними панькалися, і знову все спочатку! (Алик Новиков.)
— Вирішили всі вчитися на «добре» і «відмінно» і от вам, маєте! (Елла Синицина.)
— Викликати батьків! (Ніна Семенова.)
— Тільки клас наш ганьблять! (Ірка Пухова.)
— Ганьба Баранкіну й Малиніну!! (Нінка і Ірка разом.)
— Та вигнати їх із нашої школи, і край!!! (Ерка Кузякіна.) «Гаразд, Ерко, я тобі пригадаю цю фразу».
Після цих слів усі заверещали в один голос, та так, що нам з Костею годі було добрати, хто й що про нас думає, хоча із окремих слів можна було вловити, що ми з Костем Малиніним — бовдури, тунеядці, трутні! Ще раз трутні, бовдури, телепні, егоїсти! І таке далі! І таке інше!..
Мене й Костя понад усе розгнівило, що голосніше від усіх горлав Венька Смирнов. Уже чия б корова, як кажуть, мукала, а його б мовчала. У цього Веньки успішність у минулому році була ще гіршою, ніж у нас з Костем. Тому я не втримався і теж закричав.
— Рудий, — гримнув я на Веньку Смирнова, — а ти чого репетуєш голосніше за всіх? Коли б першим викликали тебе до дошки, то ти б не двійку, а одиницю схопив! Тож помовч!
— Ех ти, Баранкін, — загорлав на мене Венька Смирнов, — я ж не проти тебе, я за тебе кричу! Я що хочу сказати!.. Я кажу: не можна після канікул одразу викликати до дошки. Треба, щоб ми спочатку оклигали після канікул…
— Смирнов! — гримнула на Веньку Зінка Фокіна.
— І взагалі, — кричав далі на весь клас Венька, — пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!..
— То ти ці слова кричи окремо, — порадив я Смирнову, — а не з усіма вкупі!..
Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні.
— Ой, тихіше, хлопці, — сказала Фокіна, — замовкніть! Хай скаже Баранкін!
— А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки…
Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала:
— Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва.
— Ач, який прем'єр-міністр! — сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули.
Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала:
— Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки?
— Малинін, — сказав я Костю. — Поясни…
— От причепилися! — сказав Малинін. — Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки…
— Коли?
— Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость.
— А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна.
— У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.
— Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна.
— Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!
— Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя!
— Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)
— Так їм і треба! (Алик Новиков.)
— Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)
— А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)
— А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)
Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.
— Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева!
— Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!
— Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці.
— Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»
— Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!..
— Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис…
ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА
А якщо я втомився бути людиною?!
Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.
Я гадав, що ми з Костем залишились у класі зовсім самі, і хотів уже був поділитися з ним своїми невеселими думками, але в цей час до мене підійшла раптом Зінка Фокіна.
— Юрку, — сказала Зінка Фокіна. (От дивно! Досі вона завжди називала мене тільки на прізвище.) Юрку! Ну, будь людиною!.. Ну, виправ завтра двійку! Виправиш?
Вона говорила зі мною так, ніби ми були в класі зовсім самі. Ніби поруч зі мною не сидів мій найкращий друг Кость Малинін.
— Фокіна! — сказав я офіційним голосом. — Коли б не був я вихованим, то сказав би тобі: «Од-че-пись!»
— Гей, Ви, Фото-Графе, — сказав я Аликові, коли вони разом із Зінкою підійшли до лавочки. — Здається, ці заступи вам не по плечу, Ваше Проявительство!
— Зате вони будуть по плечу вам з Костем, — сказав, анітрохи не збентежившись, Алик Новиков, націлюючи апарат на нас з Костем. — І підпис: староста класу З. Фокіна урочисто вручає госпінвентар своїм співвітчизникам…
Зінка Фокіна прихилила заступи до спинки лавочки, а Алик Новиков клацнув фотоапаратом.
— Так, — сказав я, уважно розглядаючи заступи. — Як у журналі «Костер» виходить…
— Що виходить? — спитала мене Зінка Фокіна.
— Загадкова картинка, — пояснив я.
— Розумію, — сказав Алик, — де в цього заступа руків'я?
— Немає, — сказав я Алику. — А де хлопчик, що буде працювати цим заступом?..
— Баранкін! — спалахнула Зінка Фокіна. — Ти хіба не збираєшся сьогодні озеленяти школу?..
— Чому не збираюсь? — відповів я Зінці. — Збираюсь… Тільки невідомо, скільки часу я буду збиратися….
— Баранкін, будь людиною! — сказала Фокіна.
Вона хотіла сказати нам з Костем ще щось, та роздумала, повернулась і з заступом на плечі подалася до школи.
Алик Новиков знову став на свій пост біля хвіртки за деревом. Кость спохмурнів ще більше і втупився в заступи; він дивився на них, немов загіпнотизований, а я навпаки: я намагався на цей «інвентар» не звертати ніякої уваги. Вдаючи з себе веселого, я дивився на дерева, навіть не здогадуючись, що до неймовірних, фантастичних і, можна сказати, надзвичайних подій, котрі мали розгорнутися у нашому дворі, залишається зовсім небагато часу…