— Ну що ж, ходімо разом, якщо ти такий боягуз!
Сергій розплився в радісній усмішці і, штурхонувши по-дружньому Юрка межи плечі, підскоком рушив перший.
Вони ішли швидко, на ходу обмінюючись думками. Та, власне, й розуміли один одного з півслова, бо їх об'єднувала міцна юнацька дружба.
Гарні, прекрасні почуття стоять за цим хорошим дзвінким словом.
Дружба!
Хто не звідав цього почуття, хто не мав у житті хоч одного товариша-друга, якому б розкривав свої думки і таємниці, якому безкорисливо допомагав би в тяжкі хвилини і від якого ждав би такої ж допомоги в скрутний час, той навіки обікрав себе, збіднив своє серце, той не може вважати себе щасливим…
Щасливий той, хто має відданого друга, котрий поділяє і твою радість, і твоє горе. Бо здавна відомо: поділена радість — то дві радості, а поділене горе — тільки півгоря…
Дружба звеличує людину, подвоює її сили, окрилює душу. Справжня дружба завжди чиста, благородна і не ревнива. Вона не терпить неправди, нерівності, приниження і самоприниження. У неї високі і ясні, мов сонце, девізи — любов, довір'я і справедливість…Найщиріша дружба зав'язується в юності, коли серце тягнеться до серця, як залізо до магніта. І залишає слід на все життя!
Умій дружити!
І найміцніша дружба вимагає жертв: тактовності, щирості, уміння давати більше, ніж береш сам, а ще — готовності піти заради друга на все!
Така дружба — то велике щастя!..
Ось і знайома хата на горбку. Круг неї — молодий яблуневий садок, біля ґанку, на грядці, різнобарвні жоржини.
Марта саме прала білизну. Стояла по коліна у воді, засмагла, бронзовотіла, струнка, а навколо її ніг пузирилося біле шумовиння мила. Побачивши хлопців, вийшла на берег, струснула блискучими кучериками.
— Ну, що у вас стряслося? — глянула на їхні схвильовані обличчя.
— Ти знаєш, у Юрка є геніальна ідея, — почав було Сергій, але Юрко глянув на нього так, що він закліпав очима і замовк.
— Що ж це за ідея? — веселі Мартині очі лукаво усміхнулися.
— Ну, яка там ідея… Сергій завжди вигадає хтозна-що та ще й свою ідею припише комусь, — промовив Юрко. — Просто ми хочемо зробити подорож на човні. По морю… На острови…
— Ого! — Марта враз перестала усміхатися. — Уявляю, як це буде цікаво! А мене візьмете?
— Чого ж ми й прийшли! — буркнув Сергій. — Човен же твій.
Марта засміялася з простуватої безпосередності Сергія.
— Човен не мій, а батьків.
— Ну, а ти — батькова…
— Батько у тебе добрий, дозволить, — додав Юрко. — Та ось і він…
До них, розставивши пишні чорні вуса, шкандибав на своїй дерев'янці Іван Іванович.
— О-о, зібралася компанія! Здоровенькі були, хлопці! — привітався він, простягаючи руку. — Чого це ти, Сергію, вовком зиркаєш? Чи, може, накоїв що?
— Ні, — насторожено блимнув оком Сергій, знаючи, що від Івана Івановича можна ждати якої завгодно витівки.
— Як не накоїв?
— Та ні ж, кажу!..
— А ми зараз побачимо… Ану, чого це в тебе кишеня відстовбурчилася? Що там приховав? — І Іван Іванович ухопив однією рукою Сергія за чуба, а другою — поліз до нього в кишеню. — Дивись, якого добра напхав сюди!
І він витягнув із Сергієвої кишені жабу. Невеличка сіра жаба сумирно сиділа на широкій долоні Івана Івановича. Сергій сторопів.
— Е-е, та тут іще щось є! — вигукнув Іван Іванович і, випустивши жабу в траву, знову заліз до кишені. — Так я й думав! Годинник! Той, що зник у мене сьогодні вранці! А я вже нарікав на сороку-білобоку, бо, треба вам знати, сороки люблять поцупити що-небудь блискуче і затягнути до свого гнізда… Аж ось виявляється, що даремно нарікав… Тут така сорока!..
Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.
Сергій почервонів і не знав, що казати.
— Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!
Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:
— Тату, не жартуй! Заховай свого годинника! Адже ти спритно засунув його до Сергійкової кишені…
— А жабу? — Іван Іванович розреготався так, що понад водою далеко-далеко покотився його веселий сміх.
— І жабу теж… Не сам же Сергій посадив її туди… Ти ось краще послухай, що ми надумали…
— Ну що ж, кажіть!
— Надумали таке, що потрібен твій дозвіл… Тож спочатку скажи, що дозволиш!
— Ще б чого!
— Ні, скажи, татусю! Скажи! — в голосі Марти вчувалася вимогливість вередливої дитини. Видно, вона знала, що батько не відмовить їй, але їй хотілося перед хлопцями похизуватися своєю владою над батьком, цією сильною, веселою і доброю людиною.
— Та вже де тебе дінеш, — дозволю… Тільки скажи швидше, що ж ви надумали, пуцьвірінки! Бо згораю з нетерплячки!
Марта посерйознішала, подивилася уважно на хлопців, потім на батька.
— Дозволь нам на човні зробити подорож на острови.
Іван Іванович перестав усміхатися.
— Куди?.. Та чи ви знаєте, скільки це кілометрів? Та ще й морем!
— Тим краще! Поживемо кілька днів робінзонами…
— Робінзонами!.. Зустріне міліція — зразу відправить додому!
— Та ми тільки по затоці… Ну, таточку, дозволь!
— Гм, ну, й підвела ти мене під монастир, дочко. Коли б знав… Та нічого не зробиш: дав слово — дотримуй!.. Човна беріть… Але ж човен — це тільки півділа.
— А що ж іще треба? — спитав Юрко, полегшено зітхнувши.
— Якщо вже так, то треба добре підготуватися! Зважте, що це не просто прогулянка. Це робиться не на ходу. Ходімо ближче до хати — складемо список усього необхідного…
Вони піднялися на горб, до хати, пройшли в садок і сіли до столу під деревами. Марта винесла зошит і ручку, розкреслила першу сторінку, а на палітурці написала: «Вахтовий журнал».
— На правах старшого, — почав Іван Іванович, — передусім назначу капітана. Ним буде Юрко! Тож усі повинні безвідмовно виконувати його накази і розпорядження! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — з готовністю відповів Сергій.
— А тепер подумаємо, що вам треба взяти з собою, — сказав Іван Іванович.
— Передусім — гроші! — випалив Сергій.
— Звичайно, гроші теж потрібна річ… Гадаю, що десять карбованців на брата досить…
Після гарячої дискусії вирішили брати тільки найпотрібніше, те, без чого справді ніяк не обійтися.
Тільки тепер, прочитавши список найпотрібніших речей, майбутні мандрівники зрозуміли, що навіть така невелика подорож вимагає ретельної підготовки.
Вирішили вирушити в путь через два дні ранком.
Тут же розподілили обов'язки: Іван Іванович мав пофарбувати човен, Юрко — дістати намет, а також купити хліб, сухарі, сіль, консерви, сірники. Сергій — олію, сало, акваланг, рибальські снасті. Марта — все для кухні. Кожен мав узяти з дому ковдру і лижний костюм.
Юні мандрівники ще довго обговорювали деталі майбутньої подорожі. Їх брала нетерплячка: коли б швидше минали ці дві доби, відведені на підготовку. Швидше б у путь, у манливі, незвідані далі!..
СЛОВО — НЕ ГОРОБЕЦЬ
Ідучи додому, Сергій напружено думав, як йому бути — попроситися у батьків чи поїхати у подорож потай, написавши записку.
Попроситься — чого доброго не відпустять.
Втекти, поїхати потай — теж не найкращий вихід із становища. І нечесно, і нагорить потім, коли повернешся. І мати плакатиме…
Не знайшовши відповіді на своє запитання і розміркувавши, що, мовляв, поживемо, потім видно буде, він раптом згадав про Галинку, і йому захотілося побачити її. Тому звернув ліворуч і швидко почимчикував Садовою на протилежний кінець міста.
Галинка виписалася із лікарні кілька днів тому. Її коліно вже перестало боліти, і лікарі зняли гіпс, наказавши ходити якомога більше, але обережно. Вона й ходила цілий день у садку, тренувала ногу. Тільки вряди-годи, коли дуже стомлювалась, лягала в гамак, підвішений між яблунею і грушею.
Сергій відчинив хвіртку, пройшов двором, завернув за ріг хати — і враз зупинився. Галинка була не одна. Біля неї на розкладному стільчику сидів Хвостенко і, держачи перед собою блокнотика, щось неголосно читав. Галинка сміялась. Іноді реготав і Хвостенко.
«І принесло ж його! Коли б знав, що ту Хвостенко, не прийшов би! — подумав Сергій, вагаючись. — Іти чи непомітно зникнути?»
Та його вже побачила Галинка. Її голубі очі блиснули радістю, вона привітно замахала рукою.
— Заходь, Сергійку! Заходь!
Сергій подав Галинці руку, а Хвостенкові кивнув головою.
— Здрастуй!
Той пробурмотів щось, бо йому, видно, так само була неприємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.
— Сергійку, послухай, які смішні вірші пише Владик, — сказала Галинка і повернулася до Хвостенка: — Владику, прочитай що-небудь!
Хвостенко почервонів і заховав блокнотика в кишеню.
— А-а, які там вірші! Так собі — забавка…
— Не кажи! Справжні вірші, цікаві… Гуморески… Прочитай, Владику! — наполягала Галинка.
Хвостенко похитав головою, хоча по ньому було видно, що похвала йому сподобалась.
Зачеплений за живе тим, що Галинка надміру уважно, як йому здалося, поставилася до писанини Хвостенка, Сергій сказав:
— Галинко, не проси його! Ти ж бачиш, як він задер носа? Ніби справжній поет! Хоче, щоб його викликали на «біс».
— На який там «біс»! Просто не хочу перед кожним читати! Ще чого не вистачало!..
— То й не треба. Не цікавлюсь,
— Ти нічим не цікавишся. А поезія для тебе — терра інкогніта!
— Що-о?
— Терра інкогніта. Тобто — невідома земля! Ці слова полюбляє Степан Бенедиктович, але ж ти його не слухаєш! — і Хвостенко якось зверхньо глянув на Сергія.
І поза, і тон Хвостенка розізлили Сергія.
— Поезія, може, й невідома для мене земля. А от справжні невідомі землі ми самі їдемо відкривати для себе.
Він зразу ж прикусив язика. «Ну, навіщо ляпнув таке при Хвостенкові? От базікало нещасне! — вилаяв себе подумки. — Тепер Хвіст рознесе цю звістку по всьому місту».
— Ти вирушаєш у мандри, Сергійку? — скрикнула Галинка. — Ой, як цікаво!
— Вирушаю, — неохоче відповів Сергій, не наважившись збрехати Галинці.
— Коли?
Сергій зам'явся, бачачи, як наставив вуха Хвостенко. Але Галинчині очі з такою ясністю дивилися на нього, що у хлопця не вистачило духу сказати неправду.
— Післязавтра.
— Далеко?
— Та… по затоці.
— На човні?
— На човні.
Сергій розумів, що вибовкав усе, і почував себе так, ніби спіймався на гарячому. Хвостенко, примруживши очі, хитро поглядав на нього і посміхався іронічно.
— З ким же ти їдеш? — допитувалась далі дівчинка. — З Мартою і Юрком?
— Атож.
— Я так і знала. Заздрю вам, — з жалем сказала Галинка. — На той рік, коли стану здорова, я теж поїду… Ви візьмете мене з собою? Згода?
— Звичайно, згода, — охоче відповів Сергій. — Ми тоді придумаємо щось таке… Ти тільки видужуй швидше! А тепер — до побачення! Зайду по приїзді — розповім…
— Коли ж це буде?
— Днів через п'ять. А може, через десять…
— Заходь неодмінно! — вона потиснула Сергійкову загорілу руку. — Ждатиму…
Сергій кивнув головою Хвостенку, крутнувся на одній нозі і швидко пішов із саду.
Він злився на себе. «Дурне базікало! Навіщо розпатякав про мандрівку! Хто тебе тягнув за язика? Адже слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш! А тут…»
Розумів, що ні Юрко, ні Марта не похвалять, коли дізнаються про його патякання. І найгірше те, що вже нічого не зміниш: вилетіло і стало здобутком Хвостенка, якого Сергій не любить за гоноровитість, зазнайство і намагання завжди і всюди всунути свого носа.
Тьху! Він спересердя сплюнув, скуйовдив чорного чуба і швидко закрокував Садовою до центру міста.
ЗУСТРІЧ У МОРІ
Відпливали о сьомій ранку. Погода стояла чудова. З берега дув легенький попутний вітрець. Сонце вже підбилося височенько, поливаючи землю теплом і яскравим світлом, і перед юними мандрівниками розіслалася безмежна й блискуча, мов дзеркало, синя гладінь Дніпровського моря.
На невеличкій пристані, де стояв свіжопофарбований човен, зібралися проводжаючі — Юркова мати та Мартин батько. Сергієвих батьків не було.
— Я попрощався з ними дома, — пояснив Сергій. — Чого їм сюди йти? Сльозу пускати?
При цьому він злегка почервонів і відвів погляд. Не хотілося йому казати, що довелося втекти, залишивши записку.
Прощання не затягнулося. Останні поради, останні поцілунки — і «Альбатрос», піднявши біле косе вітрило, відчалив від дощаного помосту. Юрко сидів за стерном, Сергій умостився зручно на носі, вдивляючись у далечінь крізь скельця бінокля, а Марта стояла біля щогли, тримаючись за неї рукою, і її невеличка струнка постать з розмаяним чорним волоссям чітко окреслювалася на тлі білого вітрила. Берег віддалявся, розпливався в ледь помітній голубуватій імлі і незабаром зовсім розтанув.
Сергій невтомно закидав спінінг і натягав повну миску риби — окунів, підлящиків. Марта почистила її, щоб приготувати на примусі обід. Підв'язана синеньким фартушком, вона вправно орудувала ножем, і срібляста луска блискучим віялом летіла з-під її рук за борт і сотнями маленьких сонць гойдалася на темній воді.
Раптом дівчина скрикнула. Хлопці одночасно підвели голови.
З правого борту, трохи ззаду, прямо на них летів моторний човен. Здавалося, ще кілька секунд — і він вріжеться в правий бік «Альбатроса».
Юрко щосили наліг на стерно, щоб відвернути човен, уникнути зіткнення. «Альбатрос» слухняно повернув уліво. І в ту ж мить мимо них, збиваючи високу хвилю, промчав моторний човен, зробив велике коло, стишив хід і підплив до «Альбатроса».
— Ха-ха-ха! Гей, ви, мандрівники! Що? Налякалися? — на моторному човні сидів Хвостенко і потішався з переляканих і здивованих його несподіваною появою хлопців і Марти.
— Хвіст! — вигукнув Сергій. — Ти?
Хвостенко засміявся ще дужче.
— Авжеж це я! Власною персоною!
— Ось як наб'ємо пику тій персоні, то знатимеш, як жартувати на воді!
— Ха-ха-ха! Так і наб'єш! Спочатку спробуй наздогнати!.. Мій «Метеор» — це не ваш нещасний вітрильник! У моєму моторі знаєш скільки кінських сил?..
— Скільки кінських сил у твоєму «Вихрі», мені невідомо, — втрутилася в розмову Марта. — А ось що в твоїй голові один кінський розум — я щойно переконалася. Ти ж міг нас утопити! І звідки ти тільки тут узявся?
Хвостенко перестав сміятися. Ображено шморгнув носом. Мартині слова, очевидно, зачепили за живе. Однак відповів дівчині стримано.
— Не тільки ж вам мандрувати. Хочеться і нам, грішним! Тільки я вирішив подорожувати не на такому кориті, як у вас, а на модерному човні! Щоб не залежати від примх вітру. Побачимо, куди ви запливете на вашому вітрильникові!
— Все залежатиме знову ж таки від розуму, — відповів Юрко. — До того ж нам і на вітрильнику непогано.
— А я до вас у компанію не набиваюсь…
— То й пливи, Хвіст, своїм курсом! — випалив Сергій. — Чого прив'язався? Ми тебе сюди не запрошували. Та й не по дорозі нам з тобою!
— Хтозна, може, й по дорозі, — здвигнув плечима Хвостенко, ніяк не проявляючи своїх почуттів на різкі слова Сергія. — Я теж зібрався в подорож. Хіба не бачите?
— Ну й подорожуй собі на здоров'ячко! А нам не заважай! А то вдруге, коли так по-піратськи нападеш, заробиш духопелів!
— Ну, ну, не дуже! Плавайте собі. Адью, сеньйори!..
Він наддав газу — і човен рвонув уперед. Тільки розляглася широка хвиля.
— А-а, не звертайте на нього уваги, хлопці! — махнула зневажливо рукою Марта. — Давайте, мабуть, краще пообідаємо. Юрку, кермуй до берега…
Хлопці враз відчули, як вони зголодніли. Юрко наліг на стерно, і човен узяв курс до піщаного острова, порослого кущами верболозу та молодої вільхи…
ОСТРІВ ПОРЯТУНКУ