Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.
— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. — Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.
Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.
— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.
Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.
Як! Це вона — поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..
В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.
Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий «Б»! Пішов би в сьомий «А» — не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже — умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…
Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.
Степан Бенедиктович вийшов.
Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до Щік, і це його злило. «Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! — переконував сам себе. — Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче — хто їй заборонить? А для тебе вона — нуль без палички».
Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.
Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит — і на палітурці накидала дівчаче обличчя.
Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.
Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.
Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.
Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.
— Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?
Юрко підвівся зніяковілий.
— Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, — щиро признався він. — Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.
— Це нічого не значить. Ти все одно повинен слухати!
По класу пролетів легенький шум. Усі поглянули на незвичайного дивака, який на першому в новій школі уроці дістав зауваження й одразу ж, без суперечок, визнав свою провину і попрохав пробачення. Такого ще не бувало!
Юрко не міг зрозуміти — підтримують його товариші чи осуджують.
Вчителька глянула на клас і махнула Юркові рукою щоб сідав. Юрко сів.
Ще як стояв, то помітив, що Марта побачила малюнок і, присунувши зошит до себе, почала з цікавістю розглядати його.
Юрко простягнув руку, щоб забрати зошит, але дівчина притримала, взяла олівець і щось написала під малюнком. Потім сама поклала зошит під парту.
Після дзвінка, коли клас сповнився тупотом і реготом, а Марта вибігла з-за парти.
Юрко розгорнув зошит і прочитав: «Пробач».
Юрко збентежено усміхнувся. Може, вона, ця Марта, не така вже й погана, як він думав? Та одразу ж згадалося вчорашнє. Ні, ні, він ніколи не пробачить їй того! Хай собі тепер лащиться і ходить навіть на задніх лапках — він не забуде свого приниження!
Минуло ще два уроки.
На великій перерві Юрко стояв з Сергієм біля баскетбольного майданчика. Йому дуже хотілося і собі поганятися за м'ячем, але гра вже розпочалася, і нікого більше не брали.
Раптом над головою прошумів м'яч і вдарився об тополю. Він був ще високо, але Юрко в чудовому стрибку перехопив його, добре завченим прийомом ударив об землю і кинув.
М'яч легко пішов у корзину. Галас на майданчику завмер. Хтось свиснув.
— Оце так! — вигукнув Сергій, захоплено дивлячись на товариша. — Б'юсь об заклад, що Владик Хвостенко з такої відстані навіть з десяти раз не влучить у корзину!
— Заткнись, Лісовий! — озвався з майданчика вродливий хлопець з блискучим чорним чубчиком.
Хвостенко презирливо глянув на Сергія і, поки подавали м'яч, пройшовся мимо гурту дівчат, серед яких стояла і Марта Кравченко.
Юрко відійшов назад, не бажаючи вступати в суперечку. Але його хтось міцно взяв за лікоть. То був молодий учитель фізвиховання.
— Е, друже, не ховайся! — сказав він. — Ти, мабуть, новачок у нашій школі? Авжеж? Зате видно, що неабиякий баскетболіст! Адже грав у баскетбол?
— Грав.
— А не міг би ти ще раз кинути?
Юрко здвигнув плечима.
— Хай спробує! Хай ще раз кине! — пролунали голоси.
Хтось подав Юркові м'яч. Усі розступилися. На майданчику залишився один Хвостенко. Закусивши губу, він пильно дивився на новачка. «Заздрить, — подумав Юрко. — Ну, й хай заздрить, якщо дурень!»
Дівчатка перестали щебетати. Юрко помітив, що Марта уважно слідкує за ним. В її очах причаїлася тривога. Невже вона переживає за нього?!
Він прицілився. Кинув і — знову влучив.
Навколо залунали схвальні вигуки й оплески. Тут з гурту виринула кудлата голова Сергія.
— Хай тепер Хвостенко спробує! — звернувся він до вчителя. — Напевно, і разу не влучить!
— Ну, це зайве, — сказав учитель. Але хлопці загаласували.
— Хвостенко, на поле!
— Утри новачку носа!
— Покажи клас!
— Куди йому клас показувати! Він уже без бою здається! — глузував Сергій.
Хвостенко зблід і виступив наперед.
— Дайте мені м'яч!
Йому подали м'яч. Запала тиша.
Хвостенко вибрав зручне місце. Ніздрі його красивого тонкого носа роздувалися від хвилювання. Він довго примірявся і нарешті кинув.
М'яч описав криву, ударився об щит і впав на землю.
Хтось свиснув. З дівчачого гурту почувся дзвінкий сміх.
Хвостенко прикусив губу. Чорні тонкі брови рвучко зійшлися над переніссям. Він стиснув кулаки.
— Подай сюди м'яч! — гукнув, ні до кого зокрема не звертаючись.
Сергій помчав за м'ячем. Він поспішав. Йому дуже хотілося принизити Хвостенка, для якого порятунком від подальшої ганьби був би дзвоник. Але Сергій надаремно поспішав, — дзвінка не було, і тому доводилось кидати вдруге.
Ще довше цього разу примірявся Хвостенко. Виважував у руці м'яч, вибирав зручніше місце… Але кинув — і знову невдача.
— Ще подати? — весело запитав Сергій.
— Не треба! Даремно стараєшся, кудлатий! — процідив крізь зуби розгніваний невдаха і швидко пішов з майданчика, розштовхуючи малюків.
Він ішов, похнюпивши голову, ніби чекав, що позаду пролунають зневажливі вигуки і принизливий свист товаришів. Та ніхто не кричав і не свистів. Лише з гурту гравців почулися голоси:
— Владику, чекай! Куди ж ти? Ми ж не закінчили партії!
Хвостенко не відповів, не зупинився і зник за рогом школи.
Юркові стало ніяково. Спочатку він навіть пишався своєю перемогою. Але тепер картав себе, що мимоволі завдав горя товаришеві, який, мабуть, був справді кращий гравець у школі.
ПОГРОЗА
Після уроків Юрко зайшов у бібліотеку — записатися і взяти книгу — і трохи затримався. Коли вийшов, шкільне подвір'я вже спорожніло і здавалося незвично широким, просторим. Сергія ніде не було: мабуть, пішов попереду з товаришами.
Повертаючи на вулицю Радянську, Юрко на розі зустрівся з Мартою. Вона виходила з гастроному. В одній руці у неї — портфель, в другій — важка сітка з хлібом, оселедцями, паперовими пакунками.
Вони разом повернули до порома.
— Давай допоможу, — сказав Юрко, сам дивуючись своїй сміливості.
Марта простягнула сітку. Вони йшли мовчки, не дивлячись одне на одного.
Біля порома дівчина гукнула поромникові:
— Тату, не барись! Через півгодини — обід!
Юрко вже знав, що поромник — Мартин батько.
— Гаразд! Я скоро буду! — обізвався той.
Марта простягнула руку, щоб узяти сітку, але Юрко сказав:
— Я не поспішаю. Піднесу ще…
Вузькою стежкою вони зійшли на горб, і звідти їм відкрилась широка панорама затоки і морського узбережжя, що тонуло в синюватій імлі. Праворуч, понад водою, жовтіли свіжотесаним деревом причали. Біля них гойдались на хвилях чорні насмолені рибальські човни.
Вище, по березі, простяглися в два ряди новенькі будинки під сірими шиферними покрівлями. Тут жили портові робітники і службовці.
Біля одного будиночка Марта зупинилась.
— Ну, от я й дома. Спасибі тобі, Юрку!
— Нема за що, — буркнув хлопець і віддав сітку. — Ти сама господарюєш? А де ж мама?
— На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, — Марта засміялась. — А от борщ — ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…
— У вас є човен?
— Є. Двовесельний. Ходімо — покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.
Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.
Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.
Юрко аж заахкав, побачивши його.
— Тобі так хочеться поплавати? — запитала Марта.
— Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…
— От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька — він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…
— Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки — і прийдемо. Чекай на нас!
Юрко швидко пішов до перевозу.
Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш — посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?
Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.
Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.
Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.
На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:
— Стій! Не поспішай!
Юрко зупинився.
— Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.
Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.
— Ну, що ти хочеш від мене? — спитав тихо, стримано.
— Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!
— Я знаю, що ти — Хвостенко.
— Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!
— Це що — погроза?
Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.
— Зараз побачиш!
— Невже тебе так заїли оті м'ячі?
Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.
— От що! — сказав тихо, але з притиском. — Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?
«Ось воно що, — здогадався Юрко. — Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…»
Але вголос сказав:
— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!
— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!
Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:
— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..
Юрко спалахнув.
— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…
— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.
ПОЄДИНОК
Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:
— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?
— Знайду, — коротко відповів Юрко.
О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.
Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.
Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.
Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.
— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?
Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.
— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.
— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!
— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!
— Не погрожуй! Не боюсь!
— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.
Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.
Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.
Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.
Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.
Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.
— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?
Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.
— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?
Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.
Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.
«Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»
— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.
— Ні за віщо!
— Як ти старшому відповідаєш?
— Це не ваша справа!
— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…
— Я теж розповім…
Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.