Проте ні на першій, ні на другій, ні на третій перерві директор їх не викликав. Вони не знали, що думати. На краще це чи на гірше? Може, розмова буде така довга, що її відклали на післяурочний час?
Та гроза надійшла не звідти, звідки чекали хлопці.
На початку останнього уроку в клас зайшов Степан Бенедиктович і, вибачившись перед учителем, уважно оглянув учнів. Помовчавши трохи, вийняв з бокової кишені піджака складаний ножик, підняв його над головою, щоб усі бачили, і запитав:
— Чий це ніж?
По класу прошелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до кишень.
Та Юркові досить було одного погляду, щоб гукнути:
— То мій ніж!
А потім тихо додав:
— Якщо на ньому є видряпані ініціали: Ю. Р.
Степан Бенедиктович опустив руку.
— На ньому є ініціали Ю. Р. Це, безперечно, твій ніж, Романюто. Йди сюди — подивись!
Юрко підійшов — і підтвердив, що ніж справді його. Він був збентежений. Що це ще за халепа?
Він простягнув руку, щоб узяти ножа, але Степан Бенедиктович сказав:
— Ходімо зі мною! Треба поговорити…
В учительській, крім кількох учителів, був і директор. Чорні широкі брови туго зійшлися у нього над переніссям. Юрко відчув на собі його суворий погляд.
— Ну? — коротко запитав він класного керівника.
— Це ніж Юрія Романюти, як ми і думали, — відповів Степан Бенедиктович і поклав ножа на стіл.
Юрко не розумів, у чому справа. Швидкі погляди, якими перекинулись учителі, насторожили його. Він відчув, як нове лихо накочується на нього, мов холодний осінній туман.
— Та-ак, — промовив директор. — Скажи, Романюто, де ти був учора ввечері або вночі?
Юрко здивувався, бо ніяк не сподівавсь на таке запитання. До того ж не розумів, при чому тут його складаний ножик.
А може, директор уже знає про їхнє перебування на острові? Але звідки? Від кого? Здається, їх ніхто не бачив — і раптом маєш! Невже Сергій або Марта прохопилися?
— Чому ж ти мовчиш?
Юрко опустив голову. Він не міг, не мав права розкрити спільну таємницю! Що ж робити?
— Я не можу цього сказати, — відповів тихо.
Олена Калістратівна сумно похитала головою.
— Чуєте? Ось так зарозуміло відповідав він мені вчора! І звідки такий гонор?
Директор підійшов ближче, пильно глянув на хлопця.
— Чому ж ти не можеш нам цього сказати?
— Не маю права, бо це не тільки моя таємниця…
— Але все одно ти мусиш сказати — хочеш цього чи ні! Даремно упираєшся — ми все знаємо!
Юрко сторопів. Благальним поглядом обвів учителів. У серце раптом закрався страх, що з його ножиком зв'язана якась історія, про яку він не має ні найменшого уявлення.
— У чому ви мене обвинувачуєте? Я не розумію.
— Як? Ти й досі не розумієш, чому твій ніж опинився в нашій фізичній лабораторії?
— В лабораторії? Мій ніж? Не розумію… Я в лабораторії ще жодного разу не був.
Тут у розмову втрутився Степан Бенедиктович, який досі мовчав і лише уважно приглядався до Юрка. Тепер він поклав руку хлопцеві на плече і, дивлячись в очі, сказав:
— Ти розумний хлопець, Юрію, і, напевне, догадався, що з твоїм ножем пов'язана якась неприємна історія. Я чомусь вірю тобі. Вірю, що ти непричетний до неї. Але ж усі докази проти тебе! Розумієш? По-перше, на місці злочину знайдено твій ніж. По-друге, ти сам признався, що вчора ввечері чи вночі, коли була гроза, десь був, а де — не кажеш. Зіставивши їх, ми доходимо висновку, що це був ти…
Кілька пар очей уважно, допитливо стежили за Юрком. Вони щось знали. Здогадувались про щось і вимагали, щоб він підтвердив їхні здогади.
Але Юрко нічого не розумів. При чому тут ніж і гроза? Яких зізнань вимагають від нього вчителі?
Він знизав плечима і відповів:
— Я нічого не розумію.
— І все ж ми хочемо, щоб ти сам щиро у всьому зізнався, — втрутилась Олена Калістратівна. — Мова йде не про урок географії, а про твій ніж, залишений у лабораторії.
— Але ж я не був у лабораторії! Тим паче я не знаю, як мій ніж потрапив туди! — вигукнув Юрко. — Невже ви не вірите мені? Я не втямлю, в чому ви мене звинувачуєте? В чому ж мені зізнаватись?
На хвилину в учительській запанувала тиша. Директор сів за стіл, вже без суворості глянув на учня. Навіть в очах Олени Калістратівни почали танути крижинки. Степан Бенедиктович пройшовся, нахмуривши чоло, по м'якій зеленастій килимовій доріжці і зупинився перед директором.
— Будемо говорити відверто, Іване Петровичу. Романюта справді має знати, в чому його звинувачують.
Директор на знак згоди кивнув головою, і класний керівник, повернувшись до хлопця, сказав:
— Юрію, вчора ввечері чи вночі, перед грозою чи в грозу в нашу фізичну лабораторію проник злодій і викрав плівку фільму, який мав сьогодні демонструватися в школі. Гадаю, ти розумієш, наскільки неприємна для всіх нас ця подія. Серед нашого колективу завівся злодій. Домашній злодій. Через нього ми не побачимо сьогодні шолоховську «Долю людини» і змушені будемо відшкодувати збитки. А фільм коштує багато. Школа таких грошей не має. До того ж у кінопрокаті нам надалі не даватимуть картин. Тепер поміркуй сам — кому потрібен фільм? Може, хтось має дома кіноапарат і хоче, лежачи на печі, дивитись кіно? Малоймовірно. Напевне, плівка комусь знадобилася на щось інше. А навіщо? Мабуть, щоб використати її як пальне. Хоч злодій не знає, що та плівка вогнетривка… І ось, щоб ти знав, на місці злочину, в лабораторії, ми знаходимо сліди злочинця — ніж з ініціалами Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізналися, що ти робиш ракету… Тебе вчора вечором не було вдома. Розумієш?
Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!
Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!
Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.
— Тепер мені все ясно, — тихо промовив Юрко. — Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…
— Отже, — заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.
— Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, — ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.
В учительській залягла тиша.
— Якщо це так, то він має серйозне алібі, — сказав Степан Бенедиктович, звертаючись до директора.
Той на знак згоди ствердно кивнув головою.
— От-от, — зрадів Юрко, пригадавши, що означає слово «алібі». — Можете перевірити. Запитайте товаришів…
— Ти міг це зробити після уроків, від другої до п'ятої, коли в школі теж майже нікого немає, — сказала Олена Калістратівна.
— Ні, в цей час він не міг проникнути в лабораторію, бо я там був до пів на шосту, — сказав учитель фізики, що досі слухав мовчки.
— Що ви робили на острові? — запитав директор.
Юрко завагався.
— Це наша таємниця, Іване Петровичу… Без згоди товаришів я не можу сказати…
— Крутійство! — вигукнула Олена Калістратівна. — Він водить нас за ніс! Чому ми повинні вірити на слово хуліганові Лісовому? Може, вони разом були в лабораторії?
— А Марта Кравченко? Вона теж була разом з нами? А батько Марти? Він зустрічав нас на березі, коли ми підпливали на човні.
Олена Калістратівна відповіла не зразу. Та крижинка, що знову заблищала в її очах, раптом зовсім розтала. З нею розтала і суворість на обличчі. Воно зразу подобрішало і мовби покращало.
Вчителька якось зовсім по-новому глянула на Юрка, здвигнула плечима.
— Не знаю… Не можу пояснити собі, як і чому все це сплелося в такий тугий вузол навколо Романюти. Якщо він каже правду, то тут все-таки багато загадок, багато таємниць… Романюто, чому ти не хочеш сказати, — що ви робили на острові?
— Я ж сказав, що це наша таємниця, — відповів Юрко.
— Гаразд, — підвівся директор. — Степане Бенедиктовичу, поговоріть, будь ласка, з Лісовим і Кравченко сьогодні, не відкладаючи! І з Романютою теж…
РОЗМОВА В САДКУ
За рогом школи Степан Бенедиктович повернув у малопримітну незабруковану вуличку.
Друзі переглянулись і мовчки попрямували за ним. Сергій штовхнув Юрка під бік, шепнув:
— Веде додому! От щоб я впав на цьому місці! Ти ж гляди не розпатякай про копачів на острові. Скажемо — працює експедиція. Бо інакше нам буде заказана дорога до замчища, от побачиш!
Незабаром вони зупинились перед невеликою чепурною хатою під червоною черепицею. Степан Бенедиктович відчинив хвіртку і пропустив їх попереду.
— Приймай гостей, Докіє Іванівно! — гукнув він дружині, яка працювала в саду на грядках. — Чаю нам та ще й з варенням! А ми тим часом побесідуємо під яблунею.
Степан Бенедиктович запросив учнів у садок, де під розлогою яблунею стояв на товстій дубовій ніжці круглий дощаний стіл. Коли всі посідали, він звернувся до Юрка.
— А тепер розповідай усе як було, нічого не приховуючи!
Юрко почав розказувати.
Степан Бенедиктович не перебивав, не перепитував. Його темно-сірі задумливі очі уважно дивилися на хлопця, ніби вивіряли, чи правду він каже. Юрко відчував це, і йому хотілося кожним словом, кожним своїм рухом переконати класного керівника, що говорить від щирого серця. Та хіба він міг, бачачи повне довір'я до себе, обманювати?
— … Гроза вщухла, і ми, задубівши від холоду, вирішили пливти до берега. Коли підпливали до причалу, на пристані пробило дванадцять годин. А в годину ночі ми вже були з Сергієм дома. От і все.
Він замовк і полегшено зітхнув, його не дуже турбувало те, що він не сказав про копачів. Врешті, хіба це так важливо? У Степана Бенедиктовича досить турбот…
— Як пояснити, що твій ножик опинився у лабораторії саме тієї ночі, коли там зникла плівка? Ти нікому його не давав? — спитав Степан Бенедиктович.
— Ні, не давав…
— А може, хтось сам узяв? Або Юрко загубив? — втрутився Сергій і звернувся до товариша: — Де ти його тримав?
— Він завжди був у мене в кишені піджака. Останні дні в класі жарко, і, приходячи в школу, я вішаю піджак на вішалку.
— Ну, от і розгадка! — вигукнув Сергій. — Хтось поцупив ножа, а потім загубив. Може, й навмисне, щоб відвернути од себе підозру! Хотів би я тільки знати — хто це? Невже Хвостенко?
— Чому саме Хвостенко? — запитав Степан Бенедиктович.
Сергій насмішкувато глянув з-під чорної чуприни на Юрка, але промовчав, пам'ятаючи, як розгнівався на нього товариш за те, що він розповів про той випадок хлопцям. Юрко теж не поспішав відповідати.
Учитель перевів погляд на Марту.
Дівчина зашарілася. Вона вже напевне знала, через що хлопці побилися, і їй здавалось, що всі про це здогадуються. Та бачачи, що мовчанка неприємно затягується, раптом підвела очі на Юрка і сказала:
— Мені здається, треба розповісти Степанові Бенедиктовичу всю правду, Юрію. Нема чого приховувати.
— Ну й розповідай, — буркнув Юрко, опускаючи очі. — Тобі зручніше…
— Якщо ти вважаєш, що мені зручніше, то будь ласка. Вони побилися з Хвостенком, Степане Бенедиктовичу. Хвостенко насадив Юркові ліхтарів під очима, а Юрко кинув його з берега в море. Скупав…
— Через що ж це вони так?..
Марта раптом почервоніла і тихо відповіла:
— Через баскетбол не помирилися…
Сергій гмукнув собі під ніс і, мабуть, хотів щось додати, але зненацька відчув, як Юрко штурхонув його боляче черевиком по кісточках. Хлопець зойкнув від болю і підскочив на лавці.
— Що там, Сергію? — запитав учитель занепокоєно.
У Сергія на губах з'явилась кисла посмішка.
— Мабуть, оса… Ужалила, клята!
— Гм-гм… Оса боляче кусається, — підтримав його Степан Бенедиктович. — Особливо весняна зла. Укус її, однак, не такий дошкульний і небезпечний, як удар рубанця під око. Правда, Романюто?
Юрко зніяковів і потер рукою синець.
— Пробачте, Степане Бенедиктовичу… Я тоді вигадав, що рубав дрова. Я думав…
Ніби не помічаючи його зніяковілості, Степан Бенедиктович сказав:
— Гаразд. Я вірю, що ти, Романюто, зовсім непричетний до крадіжки в лабораторії. Та, одверто кажучи, і досі вірив. Крім того, всі сумніви розвіюються свідченнями Марти і Сергія. Проте питання залишається відкрите: хто ж побував у лабораторії? Як знайти кінофільм? Треба виявити справжнього злодія!
— Безперечно, треба! — загарячкував Сергій. — І ми його виявимо, будьте певні! Якщо вже ми візьмемось за це діло…
— От тоді я цілком спокійний, — в тон йому зауважив Степан Бенедиктович.
— Ви не вірите в наші здібності? — образився Сергій.
— Ну, що ти, Сергійку, я давно повірив у твої здібності, і ти це краще знаєш, ніж будь-хто інший. Але без мене нічого, будь ласка, не затівайте.
Тут розмова згасла, бо Докія Іванівна принесла обід, а потім чай з малиновим варенням.
По обіді Степан Бенедиктович запросив усіх до хати.
— Сідайте, де кому зручніше. А ти, соловію, на своє місце. Та відчини вікно, щоб не тісно було для твого голосу під цією низькою стелею.
Юрко, не розуміючи, що буде далі, сів біля письмового стола в лозове крісло. Марта примостилася на кушетці.
Степан Бенедиктович підняв кришку піаніно і вдарив по клавішах. Перед ним стояли розгорнуті ноти, але він дивився не в них, а в розчинене вікно, на верховіття дерев, позолочені сонячним промінням. Його сивувате волосся здригалося від різких рухів.
Музика заповнила всю хату і крізь вікно вилетіла на широкий простір.
Учитель хитнув головою — і Сергій, що стояв збоку, біля піаніно, заспівав.
Для Юрка це була величезна несподіванка. Він і не підозрював, що Сергій уміє так гарно співати. Його чистий голос то дзвенів, як струна, то гомонів, мов веселий весняний струмок, то завмирав, ніби шум вітру, що заплутався у кучерявій гущавині бору.
Так ось чому Степан Бенедиктович називає Сергія солов'єм!
Раптом піаніно замовкло.
— Тут до-дієз! Не забувай! — суворо сказав учитель — зовсім не тим тоном, що в школі, коли журив Лісового за нерозв'язану задачу. Тепер у його голосі відчувалась і повага до співака, і холодна вимогливість.
Сергій не розгубився, не зніяковів, а незалежно кивнув головою: зрозумів, мовляв.
І знову залунала пісня. А за нею — ще і ще…
ГРА В ГИЛКИ
Сьогодні не варто було й думати про поїздку на острів. Додому хлопці повернулися вже пізно.
На порозі їх зустріла Сергієва мати. Стояла з рушником у руці і суворо дивилася на них.
— Де це ви знову блукали до самого вечора? Вже й домашні завдання ніколи готувати.
— А ми не блукали, — сміливо заперечив Сергій. — Затрималися у Степана Бенедиктовича. Було заняття з співів. І так… трохи побалакали…
Мати відчула, що син не доказує.
— Мабуть, накоїв чогось? Та ще й Юрка підбиваєш! Був хлопець як хлопець, а як подружив з тобою, так і виросли на вербі груші! Оце прибігала Хвостенчиха… «Де той хуліган? — кричала. — Мало не втопив мені хлопця! І костюм знівечив — тепер хоч викинь! Я цього так не прощу! Піду в школу скаржитися!» Ось до чого ти довів Юрка, Сергію! Це все через тебе, лобуряко!
— Тьотю Лесю, Сергій тут зовсім не винний. Він навіть не знав про нашу бійку, — сказав Юрко.
— Не знав! Та без нього ніде ніщо не скоюється! Чи в хорошому ділі побачиш його, а до поганого він сам залюбки пристане!
Сергій мовчав.
Мати трохи заспокоїлась і брязнула тарілками.
— Сідайте їсти!
— Спасибі. Не голодні. Обідали у Степана Бенедиктовича, — блиснув чорним оком Сергій.
— Балує він вас… Треба ще сходити розпитати. Чи й у школі, як дома, робите, що забагнеться? — І додала: — Щоб спати лягали о десятій! Чуєте?