Звідкись долинув ледь чутний шурхіт піску, що сипався згори. Без сумніву, хтось вештався на вежі.
Юрко зрозумів, що їх зараз викриють.
— Тікаймо! — шепнув він Марті і підштовхнув її поперед себе.
Поки ошелешені Дзвонар і Глечик роздумували, що сталося, вони вже були в лазівці — попереду Марта, за нею — Юрко. Вискочивши на той бік лазівки, Юрко почув позаду крик: «Стій! Стій!» Мимоволі оглянувся — і побачив Дзвонаря з ножем у руці. Спітнілий, замурзаний, він рачкував вузьким проходом, не спускаючи з хлопця жорстокого погляду.
«Хоч би Марта не надумала зупинитись, — подумав Юрко. — Хоч би тікала до човна. А то загинемо обоє!»
Марта ніби вгадала його думки і щодуху помчала попід стіною, потім круто звернула праворуч, на протилежний край острова, в зарості.
Бандити не помітили її.
Щоб відвернути від неї увагу переслідувачів, Юрко побіг поміж купами цегли і каміння, просто через замчище, до напівзруйнованих воріт.
І в ту ж мить побачив Владика Хвостенка, який стояв угорі на вежі, здивовано витріщившись на нього.
Чому тут появився Хвостенко — не було коли роздумувати.
— Владику, тікай! — гукнув Юрко. — Тікай швидше!
Дзвонар теж побачив Хвостенка і, подумавши, що то один з тих двох, що були в печері, повернув до нього. Глечик щойно виліз і стояв, відсапуючись і жмурячись проти сонця.
Хвостенко, нарешті, зрозумів, що йому загрожує небезпека. Він злякано скрикнув і подерся по руїнах угору. Знизу до нього з ножем у руці підбирався Дзвонар. Ось вони зупинились обидва. Потім Дзвонар кинувся вперед…
Юрко сполотнів. Треба Владику допомогти. Але як? Кинути напризволяще Марту? Чи в безпеці вже вона? А потім — як допомогти? Крім каміння, під рукою нічого нема.
Владик уже досягнув найвищої точки на стіні. Далі тікати нікуди. Попереду — море, позаду — переслідувач. Він ось-ось наздожене хлопця.
Тоді Юрко кинувся Владику на допомогу. По кам'яних сходах центральної вежі видерся швидко нагору і спинився метрів за двадцять від Хвостенка. Схопив камінь і пошпурив на Дзвонаря. Той ухилився і, люто лаючись, подерся знову вгору.
— У море! Плигай у море! — гукнув Юрко.
Хвостенко безпорадно оглянувся навкруги. Побачивши Юрка, криво усміхнувся. Його лице зблідло. З одного боку, внизу, — каламутні хвилі. З другого — Дзвонар з ножем у руці.
— Плигай мерщій! — скрикнув Юрко.
Хвостенко гаявся, метався на вузькому шпилі вежі.
Дзвонар виліз на стіну, перестрибнув через двометровий пролом і спинився за п'ять кроків від хлопця. Блиснув проти сонця ніж.
Хвостенко відсахнувся, оступився — і з криком упав у море. Юрко залишився сам на сам з ворогом.
— Ну, щеня, вважай, що й тобі капут! Свідків я не залишаю!
Важко дихаючи, лаючись, Дзвонар кинувся до хлопця.
Не довго думаючи, Юрко перестрибнув на зовнішню стіну і по ній поліз на вежу.
Дзвонар розгадав його намір і кинувся навперейми. Тепер порятунок залежав від швидкості, — і Юрко помчав по широкому карнизу вежі до того місця, де вона кутом виступала далеко в море. Залишалося ще якихось три-чотири кроки, і він міг, не ризикуючи скрутити собі в'язи на підводному камінні, плигнути в воду. Але Дзвонар, бачачи, що хлопець вислизає у нього з рук, схопив важку цеглину і кинув у нього.
— Не втечеш, поганцю! — прохрипів злісно.
Юрко схитнувся: вдарило в голову.
«Тільки б не впасти на каміння!» — майнула думка.
Непритомніючи, він змахнув руками і плигнув униз, намагаючись якнайдужче відштовхнутись ногами від вежі.
Холодна вода освіжила його. Він отямився, виринув на поверхню. Болю не відчував.
Лише очі заливало каламутною хвилею, і вода зарожевіла від крові.
Ухопившись за слизький, покритий мулом і тванню камінь, підтягнувся до подзьобаної, ніздрюватої стіни — заховався в глибокій виямці, під гранітним карнизом, причаївся.
Від зубчастих стін на море падала різка тінь, то бандит перехилився вниз і вдивлявся в воду, чекаючи, чи не вирине хлопець на поверхню. Але не діждавшись зник.
Та це навело Юрка на думку, що Дзвонар припливе сюди на човні, щоб пересвідчитись у їхній загибелі. Треба знайти надійнішу схованку.
Він поволі поплив попід стіною.
За рогом зненацька здибав Владика Хвостенка, який одною рукою тримався за виступ у стіні. З другої сочилася кров.
— Поранений? — запитав Юрко.
— Ударився об камінь, — крізь зціплені зуби відповів Хвостенко, уникаючи дивитися Юркові в очі. — А ти теж?
— Мене — цеглиною в голову. Болить. Ніби джмелі гудуть. Та то пусте! Зараз нам треба десь заховатися. Ти зможеш пливти?
— Спробую…
Вони поволі попливли попід стіною. Незабаром наткнулись на вузьку бійницю. Насилу протиснулися туди й опинилися у чималому темному приміщенні з низьким похмурим склепінням. Тут було холодно, як у погребі. Вода сягала пояса.
Допомігши Хвостенкові знайти мілке місце, де можна було присісти, Юрко повернувся до бійниці. Почувся плескіт весел і глухий гомін. Човна ще не видно, і Юрко боявся виглядати, щоб не виявити себе. Зате він зразу пізнав Глечиків голос:
— Пливімо звідси! Подалі від гріха! — говорив старий. — Ти ж бачиш, що їх ніде немає. Чого тобі ще треба?..
— Чекай, то, здається, кров?
— Де?
— Он, на камені!..
Голоси замовкли. Потім заговорив Глечик.
— Справді кров! Ти убив його, Стасику!
— Одного напевне. А де ж другий? Якщо живий, то повинен бути десь поблизу…
Бандити, мабуть, не помітили отвір у стіні над водою, і човен проплив мимо.
Щоб переконатись, що небезпека минула, Юрко обережно визирнув з бійниці.
В ту ж мить почувся Дзвонарів голос:
— Осьде він! Я так і знав, що там хтось ховається! Тепер не втечеш, голубчику!
Юрко метнувся назад. Причаївся за стіною.
До бійниці пристав човен.
— Вилазь, хлопче! — крикнув Дзвонар, перехиляючись через борт. — Краще буде! Вилазь!
Юрко мовчав.
— А-а, не хочеш вилазити? Ну, я тебе сам дістану!
Дзвонар обережно, щоб не перекинути човна, зліз у воду.
Юрко затис у руці цеглину, ладен битись на смерть.
Хвостенко підвівся і, теж взявши камінь, став по другий бік отвору.
Юрко витер мокрим рукавом кров з обличчя. В голові шуміло. Щоб не впасти, він обіперся на холодний слизький камінь.
Під склепінням зненацька потемніло. Почулося сопіння і плескіт води.
Хлопці нагнулись до отвору. І відсахнулись нажахано: в бійницю, вирячивши очі, силкувався протиснутись мокрий страшний Дзвонар.
СЕРГІЙ ХВИЛЮЄТЬСЯ
Батько майже півгодини вів із сином нудну і нецікаву розмову про його успіхи в школі, про вчорашню бійку.
Такі розмови відбувалися щораз наприкінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як правило, вони закінчуються одним, але відчутним потиличником. Після цього батько відпускав сина і не турбував більше аж до кінця наступної чверті.
Але сьогодні, замість того щоб дати потиличника і відпустити хлопця на всі чотири сторони, батько суворо сказав:
— Після школи сиди дома! Годі вештатися по задвірках! Годі собак дратувати! Та за петельки брати товаришів! Набридло мені з тобою воювати! А тепер марш звідси! І поза межі двору без мого дозволу не смій виходити! Чуєш?
— Чую, — похнюпився Сергій: поки батько дома, годі й думати про те, щоб пливти на острів.
Е-е, хай йому грець! Коли б знав, що так буде, то не приходив би й додому! Книги можна було залишити у Марти. Юрко приніс би щось попоїсти, і він зараз плив би з друзями до острова. А прочухан був би один — і за вчорашнє, і за сьогоднішнє! Ех!..
Цікаво, де зараз Юрко і Марта? На острові чи тільки підпливають до нього?
Він підстрибом збіг з ґанку і помчав до левади. Швидко видерся на дерево, вмостився зручніше в своєму гнізді і припав очима до бінокля…
Ось вони! Уже на острові! Обережно пробираються до замчища!
Як би й він хотів бути там, разом з ними! Спуститися в темне підземелля і перехопити з-перед самого носа у Дзвонаря і Глечика те, що вони шукають!
Раптом в окулярах бінокля промайнула третя постать. Сергій насторожився. Хто ж це слідкує за Юрком і Мартою?..
Ось постать пригнулась, перебігла відкритий майданчик і сховалася за виступом стіни. Причаїлась. Завмерла там.
У Сергія похололо всередині. Невже то Дзвонар? Що він надумав? Може, просто вирішив перевірити, що за люди припливли на острів і чого? Але ж він швидко виявить, назираючи за ними, потаємний хід у печеру!
Тим часом Юрко і Марта видерлися на вежу і зникли в підземеллі. Постать виринула зі сховища і подерлася нагору.
Сонячні промені освітили її і Сергій мало не скрикнув від подиву: Владик Хвостенко! Авжеж, Хвостенко!
Спочатку Сергій зрадів. Все-таки Хвостенко — не Дзвонар. Що він може заподіяти Юркові й Марті?
Хвостенко оглянувся навколо, перечекав трохи, а потім підкрався до лазівки в печеру і завмер над нею.
Сергій прикипів до окулярів бінокля.
Якийсь час Хвостенко сидів над лазівкою нерухомо. Потім схопив драбину і почав швидко витягувати її з ями.
— От мерзотник! — скрикнув Сергій.
А Хвостенко тим часом витяг драбину і спокійно сів під стіною.
Сергій задумався — як же допомогти товаришам? Як виручити їх з біди? Треба взяти човен і пливти на острів! Хай навіть батько і лупки дасть! Та потім що? Накинутися на Хвостенка? Це приверне увагу Дзвонаря і Глечика. Тоді взагалі буде кепсько. Ні, треба придумати щось інше…
Поява Дзвонаря і погоня за Хвостенком, а потім за Юрком змусила діяти блискавично.
Він стрімголов спустився з явора і щодуху полетів з двору.
— Ти куди? — кинувся з ґанку батько. Але Сергій навіть не відповів.
На поромі, задихаючись від хвилювання, плутано розповів Мартиновому батькові про лихо, що скоїлося на острові.
— Шукайте човна і швидше пливіть туди! А я побіжу до Степана Бенедиктовича. Або в міліцію…
Степана Бенедиктовича дома не було. Докія Іванівна сказала, що він у школі на педраді, і схвильований Сергій зразу ж повернув до школи.
Він поспішав. На спітнілому лобі прилипло чорне розпатлане волосся. Від швидкого бігу закололо в боці. Та хіба він міг зважати на це?
На широкому шкільному подвір'ї — нікогісінько.
Пробігаючи повз відчинені вікна учительської, Сергій почув своє прізвище і зупинився. Нашорошив вуха.
— І Лісовому, і Романюті, — говорила Олена Калістратівна, — я поставила б з поведінки за рік «задовільно», а то й «погано»… Вони ніяк не заслуговують оцінки «відмінно». Лісовий здавна шибеникуватий, а останній випадок на моєму уроці підтверджує, що він і не думає виправлятись. Обурлива і Романютина поведінка. Це зарозумілий хлопець. Він надто високої думки про себе. До того ж ота історія з фільмом…
— Олено Калістратівно, ми ж вияснили… — заперечив Степан Бенедиктович.
Олена Калістратівна раптом, кинувши погляд у вікно, вигукнула:
— Ви тільки погляньте! Ми тут говоримо про Лісового, а він стоїть під вікном і підслуховує!
Сергій почервонів.
У вікно виглянув директор.
— Ти чого тут, Лісовий? — спитав похмуро. — До мене?
— І до вас, і до Степана Бенедиктовича…
— Прийдеш у понеділок. Ми зараз зайняті…
— Ні, ні, що ви! Там Юрко і Марта загинуть. І Хвостенко. На Замковому острові…
У вікні показався і Степан Бенедиктович.
— Як загинуть? Що ти говориш? Ану, зайди в учительську!
Сергій бігом помчав до входу в школу. Директор і Степан Бенедиктович зустріли хлопця біля дверей.
— Що сталося, Сергію? — запитали схвильовано.
Сергій намагався розповідати якнайкоротше і від того збивався і ще більше хвилювавсь. Степан Бенедиктович перезирнувся з директором.
— Треба йти туди, Іване Петровичу, — сказав класний керівник.
— Ідіть! Візьміть з собою ще кількох чоловік, — він глянув на викладачів фізкультури. — Якове Павловичу, і ви, Сергію Івановичу, будь ласка. Тільки не гайтесь! А я подзвоню в міліцію.
ПОРЯТУНОК
Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?
Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. «Юрку, Юрку, що ж там з тобою?» — стукнуло гостро в серце.
Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.
Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним — Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.
Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.
Невже вони його вбили і кинули в море?
Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.
Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула. Там, внизу, на сіро-зелених хвилях, гойдався човен, в якому сидів Глечик з веслом у руках.
Дзвонар бовтався у воді, намагаючись пролізти у вузьку щілину в підмурку фортечної стіни.
«Там Юрко!» — здогадалась Марта.
Вона схопила важкий камінь, щоб пошпурити у ворогів. Але тут до її слуху долинуло чітке цокотання мотора.
Хтось плив на човні.
Глечик теж нашорошив вуха. Щось сказав Дзвонареві. Той вилаявся і поспішно поліз у човен.
— Заводь машину! — наказав Глечикові. — Гайда звідси!
Глечик завів мотора. Човен відчалив від замчища, повернув праворуч і поза південним берегом острова швидко поплив до міста.
Марта видерлася на стіну і побачила з північного боку, метрів за триста від замчища, моторний човен, а в ньому — батька. Його смугастий тільник і чорний флотський картуз із блискучим козирком здаля виразно виділялися на синьому тлі моря.
— Тату! Тату! — загукала дівчина, розмахуючи косинкою.
Батько помітив її і взяв курс прямо на неї. Хвилин за п'ять він пристав до берега. Марта вскочила в човен.
— Швидше! Там десь Юрко!
Старий Кравченко полегшено зітхнув, побачивши живу й здорову дочку.
Човен плив уздовж сірої похмурої стіни замку. Всюди було тихо. Марта уважно придивлялася.
Десь за цією вежею Дзвонар намагався схопити Юрка.
— Юрку, Юрку! — гукала вона, перехилившись через борт.
Раптом з бійниці долинув шурхіт, а потім показалась мокра голова Владика Хвостенка.
Марта вражено скрикнула, бо ніяк не сподівалася побачити його тут.
— Це ти?.. А де ж Юрко?
Хвостенко знеможено обіперся спиною на камінь. З заюшеного кров'ю рукава розтікалися по воді червонясті плями.
— Юрко теж тут. Тільки йому стало погано. Чекайте. Я зараз…
Він зник у темряві і повернувся із знесиленим Юрком.
Марта з батьком підняли хлопця на борт, а потім допомогли і Хвостенкові вилізти в човен. Не гаючи часу, Іван Іванович помчав до міського порту.
На півдорозі вони зустріли мотобот з міліціонерами і Степаном Бенедиктовичем та Сергієм. Іван Іванович зупинив човна.
— Швидше їдьте на Підгірну, номер чотирнадцять… До Онуфрія Івановича Глечика, — прошепотів Юрко, коли до нього схилилися Степан Бенедиктович і молодий чорнявий капітан міліції з університетським значком на кітелі. — Вони поїдуть туди. Дзвонар шукає щось коштовне…
— Дзвонар? — перепитав капітан і подивився на міліціонерів. — Так от куди залетіла пташка! Це небезпечний злочинець-рецидивіст. Спасибі, хлопче!..
— Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.