Котигорошко - Автор неизвестен

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:

—

А де ви будете орати? Я не знаю.

Вони кажуть:

—

Ми тягтимем скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.

Та й поїхали.

А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини додому та й кажуть матері:

—

Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.

—

Як-то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала!

Брати й кажуть:

—

Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, а вона там.

—

Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

—

А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?

—

Ні, — кажуть, — битися!

—

Ходім же на залізний тік!

Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці.

А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, — нема.

От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину і з’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали, його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.

От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.

От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:

—

Десь повинні в мене бути брати й сестра?

—

Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

—

Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати!

Батько й мати умовляють його:

—

Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!

—

Ні, таки піду! Як же так — свою кров не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

—

Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька:

—

Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє.

Він і каже:

—

Ні, з цією булавою не можна йти

шукати братів та сестру, — треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

—

На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.

—

Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.

Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався — пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.

—

Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

—

Здоров був, парубче! Та чого ти

сюди зайшов: прилетить змій, то він

тебе з’їсть.

—

Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?

—

Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.

—

Де ж вони? — питається Котигорошко.

—

Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

—

Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.

—

Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.

—

Дарма! — відказує Котигорошко.

Та й сів на вікні, дожидається.

Коли це летить змій. Прилетів та

тільки в хату — зараз:

—

Ге, — каже, — людський дух пахне!

—

Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.

—

Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

—

Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.

—

Ходім же на залізний тік!

—

Ходім!

Прийшли. Змій і каже:

—

Бий ти!

—

Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув була

вою, як ударив

змія

—

ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:

—

Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.

От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся, так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі і пішов додому.

Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері:

—

А що, мамо, чи в вас іще були діти?

—

Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.

Вони тоді:

—

Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та одв’язати!

А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив.

—

Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

—

А що ти, чоловіче, робиш?

—

Гори розпихаю, щоб шлях був.

—

А куди йдеш? — питає Котигорошко.

—

Щастя шукати.

—

Ну то й я туди. А як ти звешся?

—

Вернигора. А ти?

—

Котигорошко. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою, так дуби й вивертає з корінням.

— А що ти, чоловіче, робиш?

—

Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

—

А куди йдеш?

—

Щастя шукати.

—

Ну то й ми туди. А як звешся?

—

Вернидуб. А ви?

—

Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

—

А що ти, чоловіче, робиш?

—

Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

—

А куди йдеш?

—

Щастя шукати.

—

Ну то й ми туди. А як звешся?

—

Крутивус. А ви?

—

Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!

—

Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.

—

Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

—

Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

—

Відчини!

—

Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.

Двері відчинилися, і знов хтось кричить:

—

Пересади через поріг!

—

Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли влазить дідок маленький, а

борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

—

А чого ти запізнився з обідом?

—

Та задрімав трохи…

Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

—

Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

—

Відчини!

—

Не великий пан, відчиниш і сам!

—

Пересади через поріг!

—

Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли лізе дідок маленький, а борода

на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство:

—

А що це ти з обідом спізнивсь?

—

Та задрімав, — каже, — трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

—

Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. Он наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

—

Відчини!

—

Стривай, відчиню, — каже Котигорошко.

Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

—

Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

—

А чого тобі? — питає Котигорошко.

—

А ось побачиш чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

—

То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

—

Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.

—

А що обід?

—

Давно впрів!

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

—

А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.

— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

—

Лізь туди, Вернигоро!

—

А цур йому!

—

Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

—

Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

—

Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!

—

Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

—

Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.

—

Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

—

Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?

—

А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

—

Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив

з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:

—

А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

—

Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає: