Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й каже:
—
А де ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
—
Ми тягтимем скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.
Та й поїхали.
А змій, що жив за тим полем у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра, як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини додому та й кажуть матері:
—
Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.
—
Як-то не принесла? Адже Оленка понесла, та й досі нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала!
Брати й кажуть:
—
Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, а вона там.
—
Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
—
А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
—
Ні, — кажуть, — битися!
—
Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих і закинув до глибокої темниці.
А той чоловік і жінка ждуть та й ждуть синів, — нема.
От якось пішла жінка на річку прати, коли котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину і з’їла.
Згодом народився в неї син. Назвали, його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.
От копають далі й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
—
Десь повинні в мене бути брати й сестра?
—
Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
—
Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати!
Батько й мати умовляють його:
—
Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув?!
—
Ні, таки піду! Як же так — свою кров не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
—
Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як махнув, як кинув угору, а далі каже до батька:
—
Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє.
Він і каже:
—
Ні, з цією булавою не можна йти
шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
—
На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу, Котигорошко й ту шпурнув угору та ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.
—
Ну, з цією булавою можна йти шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарі, — піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарів, попрощався — пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинки, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.
—
Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
—
Здоров був, парубче! Та чого ти
сюди зайшов: прилетить змій, то він
тебе з’їсть.
—
Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
—
Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
—
Де ж вони? — питається Котигорошко.
—
Закинув змій до темниці, я й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
—
Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.
—
Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.
—
Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та
тільки в хату — зараз:
—
Ге, — каже, — людський дух пахне!
—
Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
—
Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
—
Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
—
Ходім же на залізний тік!
—
Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
—
Бий ти!
—
Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув була
вою, як ударив
змія
—
ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
—
Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся, так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі і пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері:
—
А що, мамо, чи в вас іще були діти?
—
Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
—
Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та одв’язати!
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив.
—
Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
—
А що ти, чоловіче, робиш?
—
Гори розпихаю, щоб шлях був.
—
А куди йдеш? — питає Котигорошко.
—
Щастя шукати.
—
Ну то й я туди. А як ти звешся?
—
Вернигора. А ти?
—
Котигорошко. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою, так дуби й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш?
—
Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
—
А куди йдеш?
—
Щастя шукати.
—
Ну то й ми туди. А як звешся?
—
Вернидуб. А ви?
—
Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
—
А що ти, чоловіче, робиш?
—
Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
—
А куди йдеш?
—
Щастя шукати.
—
Ну то й ми туди. А як звешся?
—
Крутивус. А ви?
—
Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.
—
Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
—
Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
—
Відчини!
—
Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.
Двері відчинилися, і знов хтось кричить:
—
Пересади через поріг!
—
Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли влазить дідок маленький, а
борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
—
А чого ти запізнився з обідом?
—
Та задрімав трохи…
Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
—
Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
—
Відчини!
—
Не великий пан, відчиниш і сам!
—
Пересади через поріг!
—
Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли лізе дідок маленький, а борода
на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство:
—
А що це ти з обідом спізнивсь?
—
Та задрімав, — каже, — трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.
На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
—
Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. Он наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
—
Відчини!
—
Стривай, відчиню, — каже Котигорошко.
Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
—
Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
—
А чого тобі? — питає Котигорошко.
—
А ось побачиш чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
—
То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.
—
Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.
—
А що обід?
—
Давно впрів!
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
—
А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
—
Лізь туди, Вернигоро!
—
А цур йому!
—
Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
—
Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
—
Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!
—
Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
—
Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
—
Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
—
Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?
—
А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
—
Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив
з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:
—
А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
—
Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає: