А коли люди попрокидалися, сонця в палатах вже не було. Воно викочувалося аж на тому боці неба.
Люди подумали, що даремно били ноги і марно гайнували час. Не допомогло їм сонце. Хоч воно і високо, але само не знає, де те добро.
І стали всі насміхатися з молодика.
— Іван дурень! — беруть його на кпини.
А Іван мовчить, держить руки в кишенях. Смійтеся, думає собі. З тим і рушили додому. А коли вернулися, Іван каже:
— Нумо, копайте мерщій землю, а я буду сіяти добро!
Ніхто його не слухає. Нехай копає, якщо йому хочеться. І давай ще дужче з нього підсміюватися. Іван копає, а вони за животи беруться.
— Іван тому й дурний, що він Іван!
А він пріє, та не кидає роботи. Накопався, аж ниє у крижах. Сонце з неба підморгує, додає йому охоти.
Та як кинув Іван у землю насіння з однієї руки — жито так і стало лавою, сипонув з другої — а пшениця ще густіша. Сипонув ще раз — і забіліла гречка, а на ній бджоли. І запахло хлібом і медом, як на столі у сонця.
Люди побачили і перестали сміятися.
— Дай і нам, — просять.
А він показав їм свої набряклі руки і каже:
— Робіть…
Відтоді люди почали орати і сіяти. Земля вродила добро… Та ти їж!
А вона показує дві порожні долоньки.
Годувати сирком легко. Ставлю його в тарілці, не здираючи тонесенького папірця.
— Тьху, безтолковий, як бабуся, дає дитині з папірцем! Бабуся не бачить! — і здирає папірця, і береться за ложечку.
— Ти їси, аж за вухами у тебе лящить.
Вона перехиляється зі свого високого стільця до мене, підставляє вухо, щоб я чув, як за ним лящить.
Наша кухня пахне житом. Жита вийшли з поля, переступили межу міста і, не боячись ні металево-бетонного брязкоту, ні лихої години, восени пахнуть весною. Колосся так і б’ється об вікно.
Воксанка сьорбнула чаю і вже підхопилася на своєму стільці. Показує, яка вона велика, мало не дістає руками стелі. І так шпарко-шпарко:
— Спасибі, татку, за обід, що наївся дармоїд!
Я схоплююся, підтримую її.
— Коли я їм сосиску і сирок… — проказую.
Вона повторює:
— Коли я їм сосиску і сирок, то… — і запинається, ніяк не може затямити, коли обід, коли вечеря, а коли сніданок.
— То… — тягну я.
— То… — тягне вона.
— Сні…— підказую їй.
— Коли я їм сосиску і сирок, то сніданок. Дякую, татку, за сніданок, що наївся дармоїд!
А дощ не вщухає. А в наших закапелках порожньо. Треба на базар, у магазини.
Поверх руденьких колготків натягуються синенькі штанці. Капці — геть. Ноги малі, капці сукняні, а якось непомітно попротиралися. І великий пальчик лівої ноги сміється своїм рожево-синім нігтем.
— А де черевики?
Босі ноги лупу-лупу, та не по килимі, по паркеті.
Я заглядаю під шафу. Там у картонній коробці цілий склад її взуття, але тих черевиків, що нам треба, червоних, підбитих сукном, нема. Куди ж вони запроторилися?
Воксанка згинці під стіл, під диван. Головою об щось стук — почухала, рукою лясь стола, щоб знав, як битися.
— Де ті кляті черевики?
— Со? Ті, що ми вдвох купили?
— Та ті ж!
Вона пам’ятає, хто їй що купив, що прислали баби і діди.
— Во, во! Бач, то Піх взувався!
Піф — плюшевий собака. Він розлігся у зеленому візочку, вкрився по самісіньку шию байковою пелюшкою.
— Що ж це він завалився у черевиках? Нечупара!
— А йому зимно, б-р-р!
Садовлю її собі на коліна, взуваю. Шнурівки довгі, зробив по дві петельки, тягнуся, щоб дістати з машинки кофточку, а Воксанка з колін і гиць на інший диван, з дивана — до балкона, за штору. І виглядає з-поза штори, хитра: лови! Ступив крок — зовсім закрилася шторою.
— А нас на ринку чекають і сушать голову, де вони.
— Хто?
— Ті, що продають.
— А грошики в тебе є?
Біла голова лізе в кофточку. Кофточка тісна, рукам боляче, коли їх всовуєш. Крик і сльози. Проткнули руки — сміх.
Тепер розчісуватися. Волосся баранцем, вся потилиця в кучерях. Над лобом гребінцем можна, а в тих кучерях-баранцях?
— Щіткою!.. Ти щіткою! — вирвалося.
Шукаємо щітку. Зачесалися, зелену шапочку з балабончиком на голову, а яку курточку?
— Не бабину, не бабину!
Бабина гарна, з мережкою, але її треба вдягати через голову: рукам боляче.
Вона не хоче плаща з башличком, не хоче ботиків. Вертиться дзигою, гульк на кухню, гульк з кухні.
— Ми на гульку?
— Ні, на ринок.
— А я хочу на гульку. Я буду ховатися, а ти будеш мене шукати…
— А що їсти будемо?
Нарешті якось спорядилися. Господарську сумку з порожніми пляшками в руки, двері навстіж — вийшли.
Перед самісіньким парадним велетенська калюжа. На подвір’ї не видно й собаки. Це так мовиться. У нашому дворі собак-дворняг нема. Є в однієї господині цуцик, так вона держить його в кімнаті, виводить гуляти в чорних шлейках.
Воксана миттю знайшла галузку, сидить над самісінькою калюжею, щось собі ворожить.
— Давай руку!
— А цьо дощ?
— Насілися хмари, і сонце плаче.
А вона в калюжу:
Капу-капу, капу-кап,—
Дощик собі капа.
До сестрички прийшов брат
І так їй повяда:
— Ти сестричка, а я брат,
Погуляймо собі.
Візьмемо в діда парасольку.
Ніц нам дощ не зробі!
Співає на свій лад польську пісеньку та ще й притоптує, вихитуючись і вигинаючись.
Назад, додому, перезуваємося, бо ноги мокрі.
— А ти бусики мені купиш?
— Ми ж на базар, а не в універмаг.
Тепер я не відпускаю її руки. Вона йде, підстрибуючи. Нагнівалася. Чи за те, що я накричав, щоб не лізла в калюжу, чи за те, що не йдемо купувати бусики?
— Мир миром, пироги з сиром…
— Ми дружечки красні! — гукає вона, вже не гнівається.
Наш ринок називається Лук’янівський. Ми живемо недалеко від нього. Всі так і кажуть, що ми живемо на Лук’янівці.
По тротуарах дзюрчить вода. Асфальт повиколупувався, і на базарі — калюжі. Ми їх старанно обминаємо, і Воксанка повчає:
— Дивись мені, не вступи!
Дощ і пронизливий вітер позаганяли базарян під дашки-покриття.
Базаряни, особливо баби, поскулювалися, поховали руки в рукави, сидять, як індички.
— А тут Бабаїв нема.
— Де б вони тут взялися?
Ми купляємо, не торгуючись, швидко. Картоплю з ваги і в сітку.
— А то тобі, мала, — докидає баба ще одну картоплину. — Як тебе звати?
— Воксанка, — і очі під лоб.
— Рости велика!
Ми вдвох дякуємо бабі за картоплю і за добре слово.
— Я допоможу тобі нести, тобі тяжко, — схоплюється Воксанка.
Купуємо буряки, моркву, капусту, м’ясо, і всім хочеться знати, як називається дівчинка в плащику з башличком. І всі на її малу долю щось підкидають: жменьку квасольки, хвостик петрушки, а м’ясник у рундуку — лишок м’яса.
А в молочарні треба ставати в чергу. Черга — довгий хвіст, і ніхто не поступиться, ніхто не пропустить наперед. Дорослі — великі забудьки. Вони зовсім забулися, не хочуть пам’ятати, що колись були дітьми і як-то важко їм тоді було встояти на одному місці. І всі вони такі смішні в своїй ніяковості, і нема кому їх присоромити.
— Та пропустіть…
— З такою дитиною можна постояти.
— В мене двоє зачинено.
— А я на зміну.
— Апчхи! — то Воксанка.
Ми так і забули купити дитячий сирок.
Біжимо під дощем у булочну. Булочна простора.
— Бублика, мені бублика!
Я відпускаю її руку. Тут є де побігати. Беру хліб. А де моя доня? А вона шусть і вже за прилавком, стоїть поряд з кондитеркою. Торгують.
— Татку, кеки!
— Цукерки, — виправляю її.
Але вона все одно каже «кеки». І дівчина-кондитерка важить їй цукерки, мене не питаючись.
— Ви, будь ласка, карамельку.
— Я карамельку. Від шоколаду діатез. У мене є племінниця, я знаю…
— Шоколаду не можна, в мене буде діатез, — каже й собі Воксанка.
Взявши хліб і цукерки, ми виходимо з булочної. Воксанка обертається в дверях і ще раз голосно каже:
— Дякуємо…
А вулиця — сіра зміюка холоду.
Вітер наслав хмари, дощ. Хмари, скублившись десь угорі, облягли все небо. І небо над висотним містом на горах ніби зовсім втекло від нього, піднялося собі ген-ген та й не пускає на землю сонце. У хмарах сховалася висока-висока телевежа. І горішні поверхи будинків, з балконами, з вікнами, увійшли в хмари. Ринви ллють каламутні патьоки. Тужать дерева обабіч широкого бульвару. Нічим укритися. Ніде сховатися.
Над трамваями спалахують сині дуги. Трамваї стоять, видзенькують, а рейки під водою.
До тролейбусів не підступитися. Тролейбуси переповнені, аж шини повгиналися, минають зупинки.
Люди не йдуть, скачуть, тікають від дощу, як кури від лиса. Хто в плащі, хто в якійсь накидці, а хто накрився цератою.
Ми теж тікаємо. Але не дуже втечеш. В одній руці повна сумка, в другій — важка сітка.
Воксанка то держиться за сітку, то перебігає на другий бік, держиться за сумку.
— Одній твоїй руці я допомогла, тепер другій. Правда?
А ще ці бісові переходи. Із магістралі, праворуч од ринку, відривається крута вулиця. З неї машини і ліворуч, і праворуч. На ній зупинка таксі, зупинка автобусів. Стоїть міліціонер, вимахує жезлом, сюрчить і не може дати ладу.
Поклажу в одну руку, другою Воксанку під пахву і через баюри[16] поміж машинами, на той бік, до газетного кіоска, який обліпили перехожі, наче мухи.
На панелях нам вільніше. Але Воксанку тягне на самісіньку брівку. Брівка висока і суха, але вузенька. Щоб не схитнутися і не хляпнути у воду, Воксанка держиться за мою сітку. Саме так іти їй дуже подобається, і вона забуває допомогти моїй руці, на якій повисла сумка.
Все було б добре, та знову перехід: трамвайна колія. Тут ще прикріше. Тут висока вода. Навіть міліцейська будка у воді. Міліціонер то висовується із віконця, щось кричить, то знову ховається в будку.
Воксанка сплигнула з брівки і загородила дорогу.
— На руки, хочу на руки.
Знову її під пахву.
За дощем нічого не видно.
— А морозива зараз їсти не можна, простудишся. Буде сонце, тоді можна, — каже раптом вона, смачно облизуючись.
Чого б це? Та то ми поминаємо скверик, а в ньому павільйон — морозиво. Вона все бачить.
Простуємо під кінотеатром, тягне в кіно.
— Ходімо, «Кащей Безсмертний»!
— Хто нам обід зварить?
— Ходімо!
— Чого ти ще хочеш?
— Хочу, хочу, сама не знаю, чого хочу…
І ми манжаємо далі. Попереду ще один перехід, але він глухий. Нам би ще через одну трамвайну колію, а тоді ми дома. Ця друга трамвайна колія найнебезпечніша. Вона на косогорі. Трамваї мчать униз і вгору. Вода їх тут не спиняє. А болото таке, що не знаєш, куди ступити ногою.
Січе густий дощ. Хмари хочуть зовсім вилитися над нашим містом.
В таку погоду страх тягне в хату.
Наш будинок п’ятиповерховий, на три під’їзди, і в цьому великому будинку ми маємо кімнату. Вікно — воно ж і балкон. Тісна-тіснява у тій кімнаті. Та як вона зараз нам мила. Крок, ще крок. От і широкий вичовганий пень, на якому Воксанка любить сидіти і стояти. Але зараз вона його не помічає. Наше подвір’я повне води. Забився водостік. Обходимо, як можемо. Скоро ми вскочимо у наше парадне, відчинимо двері. А там маленький коридорчик. Він тому дуже маленький, що в ньому книжкова шафа. А в кімнаті стіл, два дивани, Воксанчине ліжко. Воно між шафою і сервантом.
Сухо і тепло.
А ще в нас повно маминих квітів. Нема де подітися з ними. Вазони стоять на серванті, на шафі, серед купи книг. І на стіні прибито підквітника. Вся кімната зелена. Не забутися б полити квіти.
Воксанка ніби вгадує мої думки. Витрушую її плащика, а вона:
— Дощ, кругом так мокро, а наші квіти сухі. Де лійка?
Чіпляємо свої плащі на двері, перевзуваємося в капці й, ще мокрі самі, поливаємо квіти.
Воксанка зі своєю лійкою-жабкою. Мушу хлюпнути туди води, мушу піднести малу на руках, щоб квіти не в’янули.
Ми в хаті. Нам дощ не страшний. Пораємося на кухні. Картоплю в ящик з-під посилки, молоко в холодильник, м’ясо на стіл — і за каструлі.
Воксанка покрутилася та й шмиг з кухні: надумала щось своє.
Окропу кипіти, бурякам різатися, моркві тертися на терці. Кістку в борщ, м’якуш у м’ясорубку. Перець, часник, цибуля — куховарська мудрація.
А в кімнаті підозріло тихо. Руки забабрані, нема часу сполоснути. Заглядаю — кімнати нема, є ляльки. Два цілих Піфа, один з відірваною лапою, заєць, бурий ведмідь завбільшки з Воксанку, який завжди сидить на кріслі, пластмасові ляльки, зелений візок, дитячий гарнітур, дитяча кухня і той лом, що стояв у мішку, — все на одній купі, ніби продається з молотка. А вона стоїть перед малесенькими терезами.
— Солі? Нате вам солі — п’ять двадцять, — і рукою по терезах, буцім взяла у жменьку, а жменьку в сумочку.
Зобачила мене і розгубилась.
— Я зараз м’ясо крутитиму, я була на базарі.
Ліпше я б не заглядав. Повзаємо, шукаємо її м’ясорубку. Є головка, нема ручки. Знайшли ручку, нема ножів. А гвинтика так і не знайшли, нема чим прикрутити до табуретки.
— Де ж той гвинт?
— Згубила.
— Як же ти згубила? Хіба ж то було вночі?
— Може, й уночі.
Прив’язуємо її м’ясорубку нитками. Удвох крутимо м’ясо і робимо котлети.
Сонця як не було, так і нема. Сонце не може витертися.
Наробившись, Воксанка помила руки, на стілець і до дзеркала. Кіски з лоба обіруч за вуха, пальцями по щічках, пустила пальці на брівки. А очі в дзеркалі.
— Все! — це означає, що вона причесалася і попудрилася.
— Чепуруха.
— Я як Надя! — тобто сусідка. — Впоралася, зараз іду на роботу. Ти дивися за борщем, — і зорить, де її сумочка. Та сумочка червона, з віконечком, а у тому віконечку сидить пупсик. Тільки тієї сумочки не видно. — Ні, не треба на роботу. Завтра. Давай будемо гратися! — і думає, в що гратися.
— Давай позбираємо цяцьки.
— А тоді будемо гратися?
— Будемо.
Ми запихаємо, не розбираючись, що і до чого, в мішок, звільняємо собі місце. Бурого на крісло, Піфів і зайців на диван.
— Я буду гуси, а ти вовк. Добре? — вона біжить, стає за штору.
— Гуси-гуси, додому! — гукаю і лякаюся.
— А цьо? — байдуже. І згинається, щипле траву —і пасеться.
— Вовк за горою!
— А цьо він хоче?
— Вас з’їсти!.. Сірі, білі, волохаті, втікайте до хати!
Сплеск у долоні, а вона дріботить до дивана, до того, що навпроти. Гиць — і перекинулася. Мить — і вже знову пасеться за шторою, під балконом.
Впіймати її не можна.
— Вовче, не їж, братику… — і наче в’юн. — А тепер ти будь гусьми, а я вовком.
Але вовком їй довго не хочеться бути, вовкові треба сидіти і чатувати.
У кімнаті курява. Гуде долівка, і деренчить сервант.
— Когут каже: вовки ідуть! Вівці кажуть: де, де?..
Вона ховається, а я її шукаю. Хряпають двері ванної, кухні, а кімнатні як живі. Стіл підплигує, крісла підскакують. Ніщо не може встояти на місці. І в тій штовханині з дверима, з меблями тільки ярий блиск зіниць. Її очима дивиться кожний закуток, кожен закапелок. її ніжками ходять крісла. А рук не видно, руки миготять. То вона присідає, згортається вся в клубочок, як їжачок, то навпаки, встає, мчить стрілою, не дивлячись під ноги, ні перед себе.
Я перекинувся на килимку. Вона мене впіймала. Сідає на груди, душить, лоскоче.
Падає знесилено і вона. Язичок висолопився — відсапується.
І знову мені на груди.
— От, якби нам… — і не доказує, тягне, наче довгу золоту нитку.
— Що якби нам?
Вона набирає багато-багато повітря, супиться, її довгі вії загинаються, очі дивляться кудись поза стінами.