Корова давала трохи молока. Кузьма і Дем’ян не були голодні.
Мати співала, купаючи і сповиваючи синів-сиріт ввечері.
Тоді бралася за кужіль, тягла нитку їм на сорочки і співала:
— Дочекаємося весни, будемо поле обробляти — розум сіяти, красу садити…
Ввечері вона була дуже вимучена. Очі самі злипалися. Засинала, сидячи за кужелем і над колискою.
Кузьма і Дем’ян чомусь не хотіли спати серед ночі. Якщо заводився один, пхинькаючи, то починав заводитися й другий. Вона зривалася й світила свічку.
— І чого ви вовтузитеся? Ще накличете біду… — втишувала їх, а вони виповивалися, пручаючись, з пелюшок. — От Стражник почує і донесе на вас Цареві, що ви не даєте йому спати…
Кузьма й Дем’ян ще цього не розуміли. Мати наставляла:
— Поки малі, доти й щастя… — співаючи: — Лю-лі…
І вела свій спів, як довгу нитку:
— Колись ми були вільні, нікому не підлеглі, але хто це тепер вже пам’ятає? Загарбав нас Цар. Не дає ні дихнути, ні писнути. Лю-лі…
Гасила свічку. Кожне слово промовляла пошепки, бо і піч, і стіни мають вуха.
— Цар — він Змій із чотирма головами, Змій-чотириголовець, але хто його так назве? Цар. Сидить у своєму палаці, чотири голови спрямовані в чотири кінці світу — дивиться і наслухає: чи хтось проти не повстає, чи нема яких заворушень. Лю-лі…
Йому всього мало. Він погнав нашого татка на війну, завойовувати сусідні землі, і наш татко дурно наклав головою. Той Змій-чотириголовець хоче перейти світ. Лю-лі…
Проти нього не можна писнути й півслова — лигне й проковтне. В нього Міністри, Стражники… Всі вони між собою зв’язані, бо Змій-чотириголовець дав їм життя. Це не люди, а Спиновики. Душать нас і плещуть у долоні: «Слава!..» Лю-лі…
Колисала колиску й не могла скінчити колискову:
— Хай у того людожера чотири голови, але і він не побачив і не почув, як з неба впали ковадло і молот. Я закопала їх у землю, бо мені був голос, що ви, сини, пастимете людську долю…
ПАСОВИСЬКО
Чорняві, лобасті, Кузьма і Дем’ян росли волос у волос, голос у голос. Росли вони ні швидко, ні помалу, а так, як усі людські діти. Спочатку вигойдувалися в колисці, тоді повільно сп’ялися на ноги. А коли нарешті переступили через поріг, то дременули, переганяючи вітер.
Виламали по хворостині, наробили коней. Посідають, як пришпорять — вигін розлягається. Ліс відгукується луною, річка сплескує, голосно іржуть хворостяні коні.
Але хлопцям не було коли гайнувати час. Адже це тільки Царські Міністри, Царські Слуги — Спиновики можуть полювати, стріляти стрілами й бити байди. Їхня мати і удова насилу стягувалася, щоб не померти з голоду.
Вони посідали на своїх хворостяних коней і, гарцюючи, погнали пасти гусей. Але особливо вигарцьовувати не було як. Старий гусак дуже сичав, розпустивши крила, і намагався кусати. Кузьма і Дем’ян утікали, а мати сміялася і зупиняла їх. Висмикувала з-під котрогось хворостину — той хворостяний кінь у її руці вмить перетворювався на лозину.
Мати напускалася на гусака:
— Який верховода! — і проганяла його, наказуючи: — Ви мені пильнуйте, щоб гусачисько не провадив гусочок на воду, бо хто їх позбирає? — А сама думала: де там Кузьмі й Дем’янові пасти людську долю, якщо вони бояться дурного гусака?
Хлопці пильно доглядали своїх хворостяних коней: годували і напували. Ті коні на перше схотіння вони могли перетворити в замашну лозу, то знову ставали баскими верховиками. Що їм тепер якийсь гусак?
Вони пасли не лише гусей. Берегли курчат, щоб їх не похапали хижаки. З’являвся кібець чи сорока — частували камінцями.
Минув час, і хлопці погнали на вигін корову, телицю й овець.
Тепер вони пасли на зміну. Один рубав дрова або порався на городі, бо мати відробляла панщину. Якраз тоді з лісу занадився вовк і почав красти телят і овець. На пасовиську стало небезпечно. Люди засідали, йшли облавою, а вовкові хоч би що. Село забідкалося: сіроманець поріже й пожере всю худобу. Кузьма і Дем’ян почали думати, як би упіймати того злодія.
Примітили, що він, виходячи з лісу, залягає на горі під дубом і вичікує слушного часу: пастухи загаяться, собаки притихнуть, от і нападає.
Вони й надумалися: засіли під дубом з довбнями. Чекали, чекали, а вовк не йде. І не з’явився. Теж хитрий.
Тоді Дем’ян виліз на дуба. Кузьма вигнав худобу, ліг і мовби спить.
Вовк вибрався з лісу, підповз під дуба і пантрує. Дем’ян дивиться на нього згори й не дише. Тільки-но сіроманець зібрався, щоб плигнути, скотитися й упасти на череду, а Дем’ян скочив йому на спину і схопив його за вуха. Якщо вовка вхопити за вуха, то видертися йому нелегко.
Він жене, а Дем’ян сидить на ньому і керує за вуха.
— Кузьмо, до мене! — гукає братові.
Кузьма не став чекати, підбіг, сів на вовчий хребет, вхопивши Дем’яна за плечі.
Вовк і давай гасати вигоном. Як не хоче, як не старається, щоб скинути їх, а не може. То присяде, то плигне. Гарчить, піна йому з рота падає клаптями, та не заверне голови, не вкусить. Даремно клацає зубами. Дем’ян держить його за вуха, а Кузьма підпихає ногами в боки.
Хлопці прогнались верхи на сіроманцю через село. Вернулися, промчали назад. На вигоні він луснув, і дух з нього вийшов геть — на радість людям.
Село дякує Кузьмі й Дем’янові, а сільський Голова і Стражник вирячили очі: ще ніхто такого не бачив, щоб вовка було зловлено за вуха.
— Видать, не прості ці удовиченки— сказав Стражник. — Малолітки, а що уміють?.. Потрібно на них донести куди треба…
— Ці удовиченки будуть або великими злодіями, або великими людьми. Донести! Непремїнно донести! — стверджував Голова.
Мати це почула, стала і загородила собою Кузьму і Дем’яна.
— Що вам до моїх синів? Вони перемогли і здолали сірого вовка, — голосно кинула в обличчя обом верховодам, а тоді сказала: — Ви страшніші від вовків. Ви — Спиновики. — І стояла — сива і горда.
Сільський Голова підняв свою довгу палицю:
— Ти мені кинь про всіляке таке…
Стражник його втихомирив: він знав, що люди не дозволять торкнутися до матері та її синів пальцем.
Тепер череди паслися, де хотіли. Заходили глибоко в ліс. Пастухи знаходили худобу по дзвіночках, які були начеплені на шиях корів, телят і овець.
Ніщо, здавалося, не віщувало біди. Весна видалася теплою. Село обсіялося, плекало надію на погоже літо й суху осінь, думаючи: буде чим платити данину тому Змію-чотириголовцю та й чи собі щось залишиться. Тут і задощило. Зливи змили поле й городи. Річка вийшла з берегів. А потім ударила страшна посуха: все вигоріло.
Кругом стало чорно. Голодна худоба никає по вигону. Люди мов тіні.
Та це ще було півгоря. Упало повне горе: за Царським наказом Царські слуги — Змійовики-Спиновики — пішли по хатах, підчищаючи до останньої зернинки, а тоді забрали на вигоні худобу й погнали табуни за табунами.
Плач і розпач устали над селом: голод.
Кузьма і Дем’ян не знали, що діяти, мати хитала головою:
— Що не вимокло, те вигоріло. А що не вимокло й не вигоріло, то забрано. Аж тепер нам капець…
Ще була жменька борошна. Хлопці принесли з лісу соснової кори, натовкли. Мати замішувала її з борошном, варила затірку. Сама їла чи ні, аби вони посьорбали. А коли й того не стало, вона зняла з горища в’язку грибів і сказала:
— Ось все, що у нас залишилося. Будьте ощадні, діти, варіть по одному грибочку, може, перебудете зиму. Сама ж перезимувати вже не мала надії.
Кузьма і Дем’ян одяглися в сіряки, подалися у ліс: може, надибають якусь кислицю а чи трапиться заєць? Вернулися з кетягами замерзлої калини.
Мати начеб спала. Почула, що сини в хаті, й розплющила очі.
— Така червона калина, — вимовила.
Вони дали їй цілий кетяг, але вона взяла собі лише бубочку.
— Ніякого спадку у вас нема, — вела слово за словом. — Ото тільки під порогом закопані ковадло і молот, які впали з неба в ту ніч, як ви народилися… — кинула до рота бубочку калини. Очі заплющилися: мати заснула всмерть.
КУЗНЯ
Кузьма і Дем’ян стали жити самі. Нічого в них не було, крім заповіту матері — відкопати під порогом ковадло і молот.
Коли хлопці видобули ковальські інструменти, вони засвітилися осяйним блиском: анітрішки не заіржавіли, хоч і лежали в землі. Кузьма взяв молот і відчув, як його руки наливаються силою. Дем’ян підняв ковадло — його руки теж відчули міць і снагу.
В тій половині хати, де стояли корова, телиця й вівці, було зроблено кузню.
Дем’ян і запитує Кузьму:
— Що ж ми куватимемо, брате?
Кузьма подумав і каже:
— Давай кувати мечі й списи, озброїмо простих людей, рушимо війною на таких, як Голова і Стражник, на самого Царя — чотириголового Змія…
Дем’ян довго мовчав. Кинув коротко:
— А чи пора? — і знову мовчав.
Тоді твердо:
— Ні,— відповів, — брате. Не пора… — й казав: — На війні загинув наш батько. З війни ніякої користі нема. Ліпше ми викуємо залізного плуга, а там побачимо…
Кузьма зміряв брата своїм твердим поглядом і згодився:
— Твоя правда. Дерев’яною сохою дороблюватися хліба важко. Соха і Цар доводять до голоду. З голоду померла наша мама. Якщо ми подужаємо соху, то колись подужаємо і Царя, і Змієвих Спиновиків… — Брати розмовляють, а Стражник підповз до кузні, припав вухом до щілини і наслухає. «Чи бачиш, вже вони діло замишляють? — закарбовує собі й посміхається: — Ну, я недарма на Царській службі. Я не марно Царський хліб жую…»
А хлопцям байдуже. Випалили в лісі березового вугілля. Міхи роздмухнулися, загуло в горні. У кузні край лісу і край води задзвенів молот.
Сипляться іскри — розжарене червоне залізо лягає на ковадло, молот його розрівнює.
Кузьма і Дем’ян міняються місцями: то один стає молотобійцем, то другий. В обох чуби мокрі. У перерві, коли над горном синіють вогники, а залізо нагрівається, вони трохи перепочивають.
— Знаєш, Дем’яне, що я хочу тобі сказати? — запитує Кузьма й поводить чорною бровою. — Скуємо плуга і подаруємо людям. Віддамо за так.
— Я те ж саме хотів тобі сказати, та ти мене випередив, — обзивається Кузьма.
В кузні душно. Не звітрюється дух горілого — пахне важкою працею.
Кузьма схотів розчинити двері, впустити свіжого вітерцю, а двері не піддаються, мовби за ними хтось стоїть. Виглянув, спохмурнів, але стримався.
— А, то ви, пане Стражнику? — гукнув.
— Це я! — гаркнув Стражник. Ввалився і почав сердито, строго: — А що ви, удовиченки, тут майструєте? Що ви зібралися дарувати людям?
Дем’ян кинув братові бровою, щоб той узяв двері на защіпку, а тоді каже:
— Пане Стражнику, ви, певно, не один день за нами слідкуєте і вивідуєте?
— Служба! — не відмагається Стражник, посміюючись глузливо.
— Ну, й нишпоріть собі на здоров’я, але щоб нам від того не було жодних збитків, ми зараз вкоротимо вам язичка. Навіщо вам, пане Стражнику, бути таким язикатим?
Той скипів. Та не встиг опам’ятатися: Кузьма узяв його за плечі, а Дем’ян обценьками і вкоротив йому язика.
Стражник підняв загрозливо кулаки, та не може спромогтися на слово: белькоче казна-що.
А брати-ковалі йому кажуть:
— Ви, пане Стражнику, не кипіть, не погрожуйте. Тепер ми собі спокійні, бо ви нікому на нас не донесете. Якщо ж спробуєте донести, то Цар витурить вас зі служби. Навіщо йому німий Стражник?
Так воно і сталося.
Кузьма і Дем’ян цілу зиму не виходили з кузні. Зійшли сніги, стряхло, село зібралося в поле, і вони показали свою роботу.
В їхнього плуга гострий леміш, положиста палиця, а замість шкарадистих рогалів, які стирчать у сохи, — вправні чепіги.
Сільський Голова як побачив, очі розгорілися.
— Які хочете вам гроші дам, лиш продайте! — загарячкував, ляскаючи себе по кишені.
— Наш плуг, пане Голово, не продається, — відповів Кузьма.
А Дем’ян сказав:
— Ми даруємо його людям.
Запрягли биків. Плуг заглибився. Відвалюється скиба. Рівно лягає борозна.
Плуг іде легко і вільно. Він мовби живий. Його начеб не зроблено руками, а сам він вийшов із землі, щоб її орати і робити поле.
Голова знай прицмакує:
— Такий плужок… — І напускається на Стражника: — Що ж ти ні пари з уст?!
Стражник мовчить, що язик у нього вкорочений: боїться, бо Цар ще прожене зі служби.
Орач держиться за чепіги, як за ноги Всесвіту. Плуг оре — править землею.
— Аж тепер, мабуть, ми будемо з хлібом, — радіють люди.
А Кузьма і Дем’ян кажуть:
— Ми ще не такі плуги вам скуємо.
Про це довідався Цар і не заборонив, а навпаки — схвалив почин, як корисний державі.
Як не дивно, але найбільше радів Стражник. Він був просто щасливий, що ковалі вкоротили йому язика, бо за безглуздий донос Цар міг стяти і голову.
ЦАРСЬКІ МИЛОСТІ
Почали Кузьма і Дем’ян кувати плуги — людям розвиднілося. А що вони не правили грошей, то їх називали братами-безсрібниками.
Добре оброблені поля стали родити ліпше. Забулося про недороди і голод. Люди мали хліб, якось могли калатати і перебиватися, аж упав Царський указ.
Всіх скликано до столиці. На мурованій вежі, обливаній сріблом і золотом, раптом з’явився Змій. Його чотири голови в коронах дивилися на чотири сторони.
На високий поміст зійшов Дяк-ревун і крикнув:
— Увага і покора!
Міністри і Спиновики попадали на коліна, а прості люди мусили бити поклони і цілувати землю.
Дяк-ревун розгорнув сувій і почав:
— Ми, Цар над царями і Володар над володарями, зібрали вас, щоб явити свої великі милості! — Від його голосу прилягла трава.
Він проголошував:
— Ми, обранець небес і підкорювач світу, спиняємо бурі, керуємо сонцем, даємо вам хліб! Наші мисливці, ковалі й гречкосії найстаранніші. Чи в усьому підзоряному світі ще є такий народ, який жив би вільніше і щасливіше?
Міністри й Спиновики загукали:
— Слава! Слава!
Кузьма і Дем’ян мовчать. А Стражник ляскає в долоні, показує очима, щоб і вони плескали, виявляючи одностайність.
Дяк-ревун гримить ще дужче:
— Ми своїми очима доглядаємо до кінця сходу і заходу, до кінця півночі і півдня. Під високою рукою пройдемо і ощасливимо землі і народи, а тих, хто не схоче наших милостей, обернемо в рабів і невільників, пустимо вдовами і каліками, осиротимо і знищимо.
Міністри і Спиновики знову славили Царя. А Дяк-ревун, перепочивши, гримів далі:
— Від цього дня наказуємо: віддавати нам хлопців і дівчат!
— Здавати хліб, вовну, м’ясо!..
— Кувати списи, мечі!..
— За найменший непослух — кара: смерть!
Міністри й Спиновики за кожним пунктом указу гукали «слава», а численні Стражники приневолювали людей бити поклони й цілувати землю.
— Якби хтось ослухався і якби десь виникли заворушення, ми, обранець небес і підкорювач світу, погасимо сонце і нашлемо вічну темряву. Кінець! — пролунав бас Дяка-ревуна.
Навколо вежі вгору полетіли шапки і картузи.
Змій-чотириголовець пильно дивився і дослухав, хто яким дихом дихає. Як раптово з’явився, так раптово і зник. Його вже не було, а шапки й картузи летіли вгору. Міністри і Спиновики так виявляли свою вірність Цареві, що Стражники почали їх втихомирювати, цьвохкаючи батогами.
— Нема закону й рятунку, — прошепотів Дем’ян, а Кузьма понурив голову.
Настали лихі часи. І раніше люди робили панщину, і раніше їх обдирали, як липку, а тепер нічого не залишали. Живіть, мовляв, вірністю Цареві. Птахи і звірі теж Царські. Але хіба Цар думає, чим вони годуються?
Почалися обмани, потаємні крадіжки. Хто вкрав, а його не зловили, той не злодій. Сільський Голова і Стражник цупили собі відверто. Хто їм що зробить, коли вищі за них заступаються, а сірому зневажають? Кругом сама неправда.
Та найстрашніше, що беруть хлопців і дівчат. Підростуть, їх і женуть у Царську вежу. Зав’язують очі чорною хустиною, саджають на гойдалку, гойдають, щоб голова замакітрилася, і морять голодом. Раз у три дні виповзає сам Змій-чотириголовець шепче на вухо: «Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе». Якщо новобранець повторить ці слова, Цар дає йому в руки дрібку сухаря й ковток води. Так триває до того часу, поки голодний, із зав’язаними очима призвичаюється ще здалеку чути, як вповзає чотириголовий Змій, і починає заздалегідь вигукувати: