Вона спустилася до річки, відв’язала човна, переправилася на правий берег і подалася степом. Порожній човен загойдався на хвилях і поплив собі, куди хотів. А вона йшла та йшла, вигулькуючи й пропадаючи у високій тирсі. Ні разу й не оглянулася. Що їй було робити там, на пагорбі, в діброві? Крім згарища, її нічого не чекало. Вона йшла до сина — студея, студіоза.
Люди існують у часі, а час існує в людях. Люди і час дуже ощадні. Їх дорога трудна. Вони беруть із собою найнеобхідніше, істотне, без чого не можна жити, тому хто скаже, як називалася Морозиха? Вона — Морозиха. Чоловік — Мороз. А син — Нестор Морозенко.
Шлях був довгий — через рідну землю, через рідні води. Коли втомлювалася, постелялась травою, а вкривалася, ночуючи, небом. Часто будив лютий звір: гавкав сірий вовк, брехала руда лисиця, але вона їх не боялася. Кожен звір зрідні людині, якщо вона на нього не нападає. Сіроманець вив, руда лисиця брехала, а Морозиха, знявшись на ноги і вмившись росою, верстала свою путь! Була ловка, могла руками впіймати щуку і в’юна. Ліси і гаї дарували їй кислиці, журавлину, гриби, а степи — калган-корінь[1], дикий часник і кінський щавель. Чого вона боялася? Щоб раптом над головою не прошумів і не зашморгнувся на шиї татарський аркан, пущений з руки жорстокого наїзника. А найбільше боялася впасти в полон шляхти чи кварцяного війська, що шастали стежею, бо що було Киселиці зварити її в мідному казані? А то й простіше: камінь на шию та й у воду — годувати раків.
Минала ніч, засвічувався день.
Сива тирса виростала за нею й стояла стіною: кущі й дерева, розхитнувшись, приймали її і сходились докупи; річки роздавались, коли їх перепливала, й тихо собі вигойдувалися, а броди не шуміли; в чистім полі, в темному лісі — вітер скрізь замітав за нею сліди. Вона йшла світом, і вело її сонце — голова цього світу. Воно світило — показувало дорогу.
Так добилась до кручі. Внизу горів і темнів Дніпро. Вона стояла на кручі.
— Дайте мені сили! — просила землю, воду, вогонь і вітер. Глянула округ — там здіймається багряна заграва, а там вихорить страшний, як орда, пил. Не злякалася, тількй її очі вогневіли. Вона відчула, як у груди вливається потуга. Хіба сама не була щедра, як земля, здорова, як вода, чиста, як вогонь, і хоробра, як вітер?
Морозиха подумала: «Йду з вогню в полум’я». Дніпро гримів. Вона сходила до нього з кручі.
Заросла терном, неходжена, у крем’яних гостряках стежка звела її до урвистого берега. Під вербою на білому камені сиділа не молода і не стара жінка, латаючи якесь рубище. Замість привітатися, підняла очі і запитала:
— Лишенько, звідки та звідки ж ти взялася така змарнована, змарнована і обдерта, лише очіпок на твоїй голові ще тримається? — Опустила очі, втупившись у голку, і додала: — Ну й голодна ж, певно, але хоч і голодна, та вже зачекай.
— Я з вогню, — просто відповіла Морозиха. І сказала: — Шукаю перевозу.
— А я і є перевізниця. Перевізниця, голубонько. Мій човен припнутий, та припнутий він до корчаги, — виспівувала не молода і не стара жінка. — А живу я та й живу собі он у тій печері, щоб пособляти та пособляти добрим людям у нагальній потребі. Ти знайшла, що шукала, моя голубонько. Ось зажди, почекай, я скінчу.
Морозиха дивилася на її спечене, тверде і мужнє обличчя, на її міцні, загнічені смалкою засмагою руки і не могла взяти собі до тямку, як у такому не по-жіночому кремезному, дебелому і зав’яленому тілі та може бути ніжний, співочий голос?
Вона латала чи то кирею, чи то гуньку — щось із каптуром.
«Готує собі на негоду», — думала Морозиха, переймаючись повагою до перевізниці.
А та шила-латала і вела, як наспівуючи:
— Я не питаю та не запитую, хто ти і що ти.
А Морозиха думала: «Звикла до самотності, от і втішається своїм голосом, тому мова її як пісня».
Перевізниця виводила:
— Припече на Лівобережжі — втікають на правий бік. Припече на Правобережжі — втікають на лівий. Наш народ між молотом і ковадлом, між молоточком і ковадлочком він. Золотий спокій та золотий спокій — наш народ у кліщах. А я все вожу та вожу людську кривду і горе. А Дніпро все тече та тече. І чому мій човен не розсохнеться? — Вона раптом перегризла зубами нитку, вткнула собі голку в сорочку на грудях, скинула з колін чи то кирею, чи то гуньку і, звівшись на ноги, крикнула Морозисі в обличчя: — Де ж та правда-мати? — І, вичекавши, сказала: — Не знаєш? Я теж не знаю. Ну, та ходім, перевезу. Так хліба хочеш?
Морозиха ступила до корчаги.
— Почекай, я винесу, дам.
Перевізниця пішла до своєї печери, винесла й подала чорного окрайця. Морозиха взяла, поцілувала його, так і вп’ялася в той окраєць зубами!
— Їж, голубонько, їж, тепер голодному бути не соромно, ні, не соромно, скоріше, соромно ситому. А мій хлібець чорний та святий, бо чесний. Я б тобі дала й плахточку, і запасочку, але я нічого не маю: сама в дранті та в дранті. Де ж моє весельце? Ти ждеш мене, мій човнику?
Довбанка легко відпливла від берега. Перевізниця сиділа посередині, веслуючи вільно і вправно. Дніпро горів, темнів і гримів. Морозиха сиділа на носі, відщипувала по дрібочці хліб і кидала собі на зуб. А коли довбанка причалила й коли вона зіскочила на сухе, перевізниця загукала:
— Щасти та щасти тобі, сестро-голубонько!
Морозиха оглянулася: перевізниця стояла в довбанці, високо піднявши весло. Махнула прощально їй рукою і сховалася в густі верболози.
Йшла гойдливими, грузькими плавнями — сила пташви випурхувало з-під ніг і лопотіло над головою. Сірі журавлі й білі лебеді, червонодзьобі бусли[2] й рябопері качки збиралися табунами, щоб летіти за море. Вона не лякала їх, лебеділа, кажучи:
— Летіть, небесні мандрівники. — І вони проводжали її своїм курликанням, клекотом і криком.
Широкий, рівнинний степ захопив масний чорнозем і розпросторився — Дике поле. В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьорками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням. Достигала, але ще не висипалася, розвісивши золоті сережки, вівсяниця. Як завжди, синів петрів батіг. І врунилась, впиваючись у все живе й висмоктуючи з нього соки, переплутлива конянка.
Степ то озивався перепелицею, то в його хащах прошмигувала. зграя спритних куріпок, то свистав ховрах. Раптом запала тиша. Буйно, вогнисто цвіли будяки, які називаються татарником. Обминаючи їх, щоб не поколотися, Морозиха скрикнула: їй з-перед очей, змахнувши дужими крилами, нагнавши вітру, зірвався орел-скигляк. Вона ледве не наступила на людське біле тіло: зминула, подалася геть, а темно-буравий, сірявий скигляк виширював у чистому небі, опускаючись з кожним колом все нижче й нижче.
«Хто лежав там, серед будяччя? — думала. — Козак, лях, бусурман?.. Хіба зараз це має вагу — все’дно людина!»
Вона йшла та йшла.
«Люди цураються ховати людей».
Їй з очей скотилася крута сльоза. І Морозиха думала про сина: він скінчив дяківку, тобто науку в слобідського дяка, і подався вчитися далі. Провідувала його в братстві — у Києві на Подолі. Їй хвалили сина, казали, нехай вчиться і вчиться, а вона, якби могла, взяла б собі його в пазуху й принесла додому. Тепер він далеко, десь дуже далеко. Чи дійде? Чи знайде? А коли дійде і знайде, що йому скаже?
День змінював ніч. Виходили зірки, світили, як її надії. І все їй над головою.
Вже траплялися поля — нивка житньої стерні, нивка гречаної, а полукіпок не видно: звезено. «Скоро доб’юся до людей», — підохочувала сама себе. І справді, з горба — в долині над яром і над річкою — їй відкрилося село.
Стояла, дивилася на солом’яні стріхи й не могла відірвати очей: у грудях млоїло — мир і спокій, живуть же… І не мала зваги вступити, зайти у це село в густих садах, у кучерявих вербах: навіщо заносити у цей рай свою невтішність? Вже хотіла зминути, відійти, але ноги самі спрямувались до крайньої хати. Сіни були відчинені. Вона ступила, відхилила двері й замість дати на добрий день — відсахнулася, заклякши на порозі: перед нею, серед хати, до дубового слупа, який підпирав стелю, була взята на ланцюг і прив’язана жінка. Простоволоса, розкучмана, вона, як та проява, скочила, розкинувши руки. Ланцюг задзеленчав і не пустив її: була прикута за ногу. В той же час озвався дзвінкий голосок:
— Старчиха? Ви справді старчиха? Не бійтеся, заходьте. От я, тільки не знаю, що вам дати. Ні, я щось знайду. Я дам вам бодай яйце. Всім старцям, усім жебракам треба щось давати. Ви помолитеся за нашу маму?
Стоячи на порозі, Морозиха побачила дівчинку, яка, мабуть, сиділа, бавлячись, на долівці й щойно підхопилася. Та дівчинка прожогом просмикнулася в неї під рукою, побігла до комори й миттю вернулася, подаючи яйце.
— А де ваша торба? — запиталася.
Вона не знала, що їй відповісти.
— Як же тебе звати, серденько?
— Фроська. Але ви назвіть мене Фросею, бо мене давно ніхто так не кличе.
В цей час знову задзеленчав ланцюг: жінка-проява щось заалалакала, витріщилася й замахала руками.
Морозиха знову сахнулася.
— Ви їх не бійтеся. Ви їх зовсім можете не боятися, — вмовляла її дівчинка. — То наші мама.
І розповідала голосно, жваво:
— Вони зовсім не страшні. Бо як воно сталося? Бачите, їх рідний брат, а мій дядько втікав на Запоріжжя. За те їх тата, їх маму, а моїх дідуня й бабуню забили канчуками. А їх рідному братові, мому дядькові не всміхнулося. Його зловили й посадили на палю. Він сидів, поки не висох, і довго вертівся за селом на палі, як той млинок. Наші мама й не витримали. Їм щось зробилося. Збожеволіли. Збісилися. Тато й прив’язали їх до слупа, щоб не наклали на себе руки… А я все це бачила, й мені нічого.
— Фросю, Фросечко, — тільки й вичавила Морозиха.
А дівчинка видзвонювала:
— Так називала мене бабуня. Як прийдуть, так і виймуть пиріжок з-під запаски, дають і кажуть: «Їж, Фросечко…» Так називали мене дідуньо. Як побачать, так і кажуть: «А ти вже велика, Фросю. За рік поїдемо в поле. Будеш, Фросю, поганяти воли, будем разом орати ниву». Та чого ж ви ніби плачете, беріть яйце. Бачите, хліба в нас нема, вийшов. Тато на роботі. Зварили, поснідали й подались з ціпом. Мені до вогню не можна, бо я ще мала. Тепер чекай вечора. Тато прийдуть, зварять, ми й навечеряємося. Беріть яйце, чого-бо ви? З хати не можна пускати з порожніми руками ні подорожнього, ні старця. Я це знаю.
Морозиха дивилася на Фросю й на її маму: обоє в сорочках, як у мішках, тільки й того, що пороблено прорізи для голови і для рук. Вона взяла яйце. Погладила дівчинку по голові, щоб росла велика, й виступила з сіней.
Фрося гукала-просила їй услід:
— Ви ж моліться, моліться за нашу маму, щоб наші мама виправились!
І повернувши в поле, і простуючи полями, вона довго чула цей заливистий голосок. І їй вважалося, що то до неї обзивається саме небо, сама земля і все суще на ній. На їх голоси вона кидала свою думку: «Хто не обертається в раба — гине або божеволіє!» — і не зупинялася.
Хуторів, присілків і сіл траплялося немало на її шляху, попадалися містечка, міста з укріпленими замками, які вражали своїми мурами, фортецями і вежами, — і скрізь повзали, копошилися зігнуті до самої землі, бідні люди, надривалися від нелюдської праці. Де їй було ліпше — серед степового небезпечного кочовища, у лісовій пущі а чи на велелюдді? Хто втікає до самоти — в безгоміння, а хто навпаки — прагне мирського: так повчав її якийсь мандрівний чернець, наставляючи йти в монастир і прийняти постриг. Вона йшла до сина.
Здорожена, втомлена, вона допомагала порпатися на городах задурно, за так, за прости біг. Розжилася зі своїх рук на грубу сорочку, на вовняну запаску і рогозяного кошеля, а взуття не заробила, навіть личаків. Вже замрячило, замжичило, відразу ж і потиснув мороз, як допленталася до Дубна. Місто стояло серед мочарів. Княжий замок очив навколо своїми бійницями. «Треба мені спинятися, — подумала. — Тут перезимую, дочекаюся весни..» — і подалася на ринок, щоб найнятися.
Перший день не пощастило, і вона ночувала, знайшовши захисток під стіною дерев’яної каплички на цвинтарі. Зате другого дня її відразу найняли: різничиха Мелашка привела її з ринку в свою господу — так Морозиха стала наймичкою в різника Корби. Вона поселилася в чорній хижі серед безлічі челядинців, а самі господарі жили в білій хаті. Непоказна Мелашка була дуже криклива. Вставши ні світ ні зоря, вона бігла до чорної хижі, гримала в двері й нагло будила челядь. Під її оком ніхто не смів ані присісти, ані постояти. Корба вставав пізніше. Він був набагато старіший від Мелашки: вона в нього третя чи четверта — молода, нахраписта. Худий, високий і згорблений, він з’являвся на порозі: ліве око завжди прискалене, а в обріділих сивих вусах ворушилася втаємничена посмішка. Мелашка накидалася з криком і на нього, штурхала його ліктем під бік, щоб протер баньки й притьма брався за роботу.
Ревіли бугаї, телиці, мекали барани й вівці, верещали, кувікаючи й рохкаючи, кабани і свині — в загонах дудоніло, сатанувало. Морозиха хапалася за коромисло, за коновки і носила воду. Води треба було багато. Вона носила й носила її з берега — коромисло врізалося в плечі, а руки німіли. Їй треба було заробити свитку й намітку, плахту і бодай постоли. Їй не було діла до хазяйського багатства, як і до того, що Мелашка штурхає під бік Корбу, показуючи над ним свою силу.
А Корба, пронюхавши, що з нею приключилося, й вивідавши, що вона йде до сина, який у високій школі, підкочувався перекинутися кількома словами.
— Почин премудрості,— починав, — страх господень, а пізнання святого — се розум. Світ збудовано справно і справедливо: над нами бог, на горі райці та ясновельможне панство, а на споді — поспільство. Хто хоче колотися рогами, той від лукавого і відкине ратиці.
Морозиха не вступала з ним у перепалку. Він підкочувався до неї в неділю а чи в святковий день, але вона не мала коли святкувати: бралася за коромисло, носила воду, наливаючи бодні, щоб назавтра було чим полоскати тельбухи. Корба позиркував прискаленим оком, у вусах тішилася посмішка. Він радив їй посидіти, спочити: на те, мовляв, і неділя. Вона відказувала, що носити воду не гріх.
— Не гріх, не гріх… На добре діло нема ні неділі, ні свята, ні присвятна, — стверджував.
В суботу Мелашка повела челядь на вечірню. Морозиха варила вечерю, чинячи підбивку з мацьків. Ця страва вважалася найсмачнішою, недарма ж місто називало різника кишкоїдом.
Увихаючись коло печі, вона не помітила, як принишкував Корба. Зарипіли його шкіряні штани. Він присів на лаві й, пригладжуючи свою голомозу голову, повів мову про почин премудрості. «Кишкоїд», — думала вона, змовчуючи. І не змовчала:
— Добре ж збудовано ваш світ: сонце, земля і води — загребущим, для їх дітей, для їх слуг, а нам — темрява, — сказала й дивилася у маленьке вікно на гострий частокіл, на дубову браму. — А що ви скажете, як ваш світ захитається? Бог не в силі, а в правді!
Корба не знітився. Він збагнув її мову, перехопив її погляд у вікно і, поклавши руки собі на коліна, провадив спроквола:
— Покидайте дурноту й не зривайтеся з прив’язі. Мій бог завжди в силі: він альбо в костьолі, альбо в церкві. Хитається церква — йди молитися в костьол. А захитається костьол — іди до церкви. Розкаяний грішник уже не грішник, а святий. Се і є вся правда, зі всіма потрохами, бо не марно кажуть, що покірне телятко дві матки ссе.
І, правлячи про покірність, заїкаючись про Морозенка, який у високих школах і може стати високим райцем, він слиняво натякав, даючи їй на розум, що вони могли б і породичатися, що Мелашка не може бути на заваді, як дві чи три жінки не були на заваді й самій Мелашці.
— Я темен і неграмотен, — казав він, мовби похваляючись, — але я достеменно знаю одну науку: вмію рахувати.
Морозиха заворушила кочергою жар у печі.
— Вас ніхто не обрахує.
І він, тертий та хитрий, казав:
— Коли я когось наймаю, я наймаю руки й душу, але ніколи розум. Розум я вселяю наймитам свій! Я такий: можу дати раду всім королівським скарбам світу. Для цього мені не треба ні паперу, ні гусячого пера, ні атраменту[3] — нічого, крім моїх десятьох пальців. — І заворушив на своїх колінах руками, які звикли до ножа й до колія.