— Ну, все це врешті не так важливо, — сказав тато. — Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?
— Бо геройські хлопці! — підморгнув дід. — Шурика ж, бач, забракував. «Ненадійний».
— Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.
— Абсолютно згоден! — підхопив дід. — Мати таких друзів і не скористатися — смішно.
Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.
По дорозі — і в автобусі, і в електричці — всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).
— «Імпульси ідуть звідти…» Що це значить? — знизував плечима Женя.
— І разом із тим: «Я не знаю, про що заявляти…». Головоломка-крутиголовка якась, — сказав Вітасик.
Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:
— І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?
— А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? — спитав Вітасик.
— Нічого ви самі не зможете, — подав голос дідусь.
— Бо ніхто вас туди самих не пустить, — докинув тато.
Знову помовчали.
— І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… — Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.
— Тож-бо й воно! — мовив тато.
— Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, — казав дід.
— То що ж він — екстрасенс якийсь? — спитав Вітасик.
— Не виключено, — відповів дід. — Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.
— То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! — зітхнув Женя.
— Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, — сказав Вітасик.
На цьому репліки увірвалися.
Далі їхали мовчки.
Розділ XV
«Заходьте-заходьте, дорогі друзі!»
Капітан Горбатюк сидів за столом у своєму кабінеті, перебирав папери у справі про пограбування магазину, але ніяк не міг зосередитися. Все згадував учорашній вечір у Троянді.
Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу — щоб Боря не зв’язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.
Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє — кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.
Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом — і раптом спинився:
— О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?
Горбатюк примружився — обличчя було начебто знайоме, але…
— Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!
Горбатюк згадав:
— А-а… Добрий день!
Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.
— Олександр Васильович? Не переплутав?
— Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь — мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.
— А це мій друг, капітан Попенко.
…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда — татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді — чи його справа згоріла під час війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. Їхав Степан Іванович — як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ — спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковник у відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого «вища міра соціального захисту — розстріл». Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: «Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?» Говорили довго, до глибокої ночі.
Прощаючись, обмінялися адресами, телефонами… Але хто коли дзвонив ні з того ні з сього до випадкових супутників?..
І от раптом…
— У вас що тут — дача? — спитав Горбатюк.
— Уже десять років, — сказав Олександр Васильович. — А ви до Дармовиса?
Капітан Горбатюк мовчки здивовано глянув на нього. Відставний полковник усміхнувся:
— Ну, ви ж ведете їхню справу. Невже це секрет? А він мій сусіда. До речі, щойно поїхав, кілька хвилин тому. Забрав сина, тещу і поїхав. А збирався начебто ночувати…
Горбатюк перехопив погляд відставного полковника, і в тому погляді було наче торжество.
«Що ви можете, міліція? Які у вас можливості?» — згадалися раптом слова, сказані полковником тоді у поїзді.
Це вже була несподіванка. Прикра…
Було над чим думати зараз капітанові, перебираючи папери… Раптом у двері постукали.
— Будь ласка! Заходьте! — гукнув капітан. Двері прочинилися.
На порозі стояли Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.
— Можна?
— А-а! Заходьте-заходьте!
Розділ XVI
Капітан Горбатюк «фантазує»
Степан Іванович слухав Женю й Вітасика так уважно й напружено, що навіть краплини поту виступили в нього на чолі.
А коли вони закінчили розповідь, капітан перевів подих і сказав:
— Ви не уявляєте, хлопці, як ви вчасно прийшли. На півгодини б запізнилися — і мене б не застали. Я збирався йти. А мені ваша інформація отак-о потрібна!.. Дуже цінна інформація, навіть не цінна, а безцінна. Я ж саме цією справою займаюся.
— Якою? — здивовано перезирнулися хлопці.
— Про можливу катастрофу… І хоч не дозволяється сторонніх втаємничувати під час слідства у суть справи, але ви мої давні друзі й помічники, та й навіть колеги. Отже… — і капітан розповів їм у загальних рисах і про лист, і про телефонний дзвінок, і про вчорашнє відвідання Троянди.
Єдине, що приховав капітан, — коли і де має статися катастрофа. Знаючи своїх юних друзів, вирішив не привертати до цього їхньої уваги. Щоб, не дай Боже, не подалися туди.
Почувши прізвище Дармовиса, хлопці аж роти пороззявляли.
— Дармовис?! — вигукнув Женя.
— Так це ж батько того Шурика, про якого ми говорили, однокласника нашого, який із Ноликом поперед нас познайомився. Прізвище ж Шурика — Дармовис. Ми хіба не казали?
Тепер уже Степан Іванович роззявив рота.
— Не казали, — капітан засміявся. — Отакої! Ну, це вже, браття, зовсім… як у кіно.
Та враз капітан спохмурнів:
— Негаразд вийшло. Якби знав, не згадував би Дармовиса. Він же під підозрою. А ви Шурику можете ненароком…
— Ні-ні! — двічі стукнув себе в груди Женя.
— Що ви?! — підхопив Вітасик. — Не бійтеся.
— Ми… — Женя заперечливо похитав головою.
— Та вже нікуди не дінешся, — зітхнув капітан. — Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.
— Точно! Збирався! — вигукнув Женя.
— Шурик про це якраз говорив: «Тато збирається сьогодні ночувати», — вигукнув Вітасик.
— От бачите, — похитав головою Степан Іванович. — Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?
Женя й Вітасик перезирнулися.
— Я не знаю… — знизав Женя плечима.
— Нормальний, по-моєму, — сказав Вітасик.
— Не фантазер? Не вигадник?
— Та ні! Який там фантазер! — Женя махнув рукою. — Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: «Мама захворіла, в аптеку бігав».
— А чого ви питаєте? — поцікавився Вітасик.
— Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили?
— Не бачили, — погодився Женя.
— То, може, цього й не було? Вигадка.
— А для чого? — спитав Вітасик.
— От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах. Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов’язково розкажете мені…
— Але хто такий Нолик? — спитав Женя.
— Цього ми поки що не знаємо. І це обов’язково треба з’ясувати. От чого він з’являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?
Хлопці почервоніли.
— Ви вважаєте, що все це пов’язано між собою? — пробурмотів Женя.
— Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.
— Ой! — прохопився Женя.
— Ми б… нам… — благально глянув на капітана Вітасик.
— Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, — Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. — Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…
— Ну що? — з надією спитав Женя.
— Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде. Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа.
— Степане Івановичу! — приклав руки до грудей Женя.
— Подзвоніть! Будь ласка! — скривився Вітасик.
Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко.
Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив — не хвилював даремно.
А от з Вітасиковим татом зв’язатися довго не могли. Він не брав трубки. Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:
— Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.
Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано. Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.
І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:
— Привіт, хлопці!.. Ну що — по конях?.. Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді — на курс!
Розділ XVII
«Тато не винен! Це все Ангел!»
Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку:
— Капітан Горбатюк слухає!
І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп’яче:
— Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!
— Який Ангел? — здивовано спитав Горбатюк.
— Той, що у «Центральному» співає. Але я вам нічого не говорив, — хлопчик схлипнув і поклав трубку.
— Ти вже й з ангелами балакаєш? — усміхнувся капітан Попенко.
Степан Іванович переказав щойну розмову.
— Та-ак! — зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. — Снаряди лягають все ближче. Знову «Центральний». Значить, і Боря… А відтак і Дармовис…
— Це Шурик дзвонив! — вигукнув Женя.
— Схоже, — погодився капітан Горбатюк. — Треба негайно розшукати того Ангела.
— Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, — сказав капітан Попенко.
— В усякому разі встановити його особу необхідно.
— Авжеж.
— Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…
— Звичайно.
І тут знову задзвонив телефон.
— Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.
— А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію Тарасовичу.
— Я вас прошу, візьміть і мене, якщо можна. Все-таки хлопці… У мене якраз є можливість. Може, я вам і в пригоді стану.
— Ви знаєте, ваше прохання дуже доречне. Бо я поїхати зараз не зможу. Анатолій Петрович, я думаю, з задоволенням скористається з вашої пропозиції. Передаю йому трубку.
— Григорій Тарасович! Я вас вітаю! — весело загукав у трубку капітан Попенко. — Знову доля зводить нас в одну оперативну групу. Дуже радий. Кажіть адресу, зараз за вами заїдемо.
…Ресторан «Центральний» щойно відчинився. Відвідувачів майже не було.
Побачивши капітана Горбатюка, Боря Ультразвук зблід і втягнув голову в плечі.
— Ви сьогодні з музикою? — привітавшись, спитав капітан.
— З… з музикою, — прошелестів Боря.
— Ангел співає?
— Ангел?.. — ледь чутно, самими губами перепитав Боря.
— Ангел, — кивнув капітан.
— Ні! — якось панічно заперечливо похитав головою Боря.
— Чому?
— А… а він у нас уже не працює.
— Як? Давно?
— З… з учорашнього дня.
— Чого раптом?
— Не знаю. У лабухів спитайте. Он якраз на сцені Льова Левандовський з апаратурою возиться.
Керівник оркестру Льова Левандовський скривив, опустив губи і підняв брови:
— Ангел? Звідки я знаю? Нічого я не знаю. Мав учора бути й не був. І нікого не попередив. Я гадаю, щось «серйозне». Яка-небудь краля з бабками. Ангел — це ж король.
— Король?
— Козирний! А ви його що — не бачили?
— Ні.
— Га! То що з вами говорити! Рембо! Супермен!
— І добре співає?
Льова зам’явся:
— Ну… Співає… Під фанеру.
— Під фанеру?
— Ну, під фонограму. Але так натурально. Ви б ніколи не сказали. Артист!.. До речі… Між нами, дівчатами… Ви тільки нікому не кажіть… фанера навіть не його… Я навіть не знаю чия… Хтось йому «плюс» записав.
— Яке його справжнє прізвище?
— А як ви догадалися?.. Авжеж — хто б став слухати Васю Рябошапку! А так — Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.
У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.
Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ. Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік… І раптом — соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.