«Добрий світе! Що ж я тут роблю! — мов блискавкою, спалахнуло в голові. — Я ж гаю час. Уже вечір. Вона вартова, то хай сама й вартує свої жаборозплідники».
Але хто ж вона така? Ліс знає непогано. Але часом говорить такі дурниці! І робить…
— Слухай, — раптом Леля порушила мовчанку. — Як усе ж таки твоє ім'я? І звідки ти тут узявся? Я дивлюся, ти добре обходисся в лісі. Але таких простих речей не відаєш…
— Ну, все. — Лисий вибухнув. — Ніколи мені тут з тобою теревені розводити. Ти вартова, то й вартуй сама. А я маю інші справи. Прощавай.
— Куди ти? — схоже, Леля не чекала такого повороту.
— Не закудикуй! — Лисий відчув, що його рішучість почала танути. — Я тобі сильно потрібен?
— Просто вже вечір… Сама я до ночі не встигну впоратися. А вранці хтось може натрапиць на нові материнки. Ніхто ж не відає, що ти їх так розплодив по лісу…
Отже, вона тут справді не одна. В її селі багато мисливців… Лисий вагався. Залишатися не можна. Але й залишати її одну… Зрештою, вона йому врятувала життя. Могла, щоправда, й не доводити до цього. Могла попередити ще до того, як жаби почали зістрибувати з куща.
Лисому макітрилося в голові. Треба йти…
— Гаразд, давай швиденько закінчимо, і я піду. Тільки більше не стріляй по мені.
— То не підставляйся.
«Замість „дякую“, — подумки обурився хлопець. — Ніколи не одружуся».
Сушені абрикоси
Вони покінчили з материнками, коли вже западали сутінки. Наприкінці напруженої і такої небезпечної роботи Леля знову здивувала Лисого: вона не дозволила рубати пагін. А то вже була ціла гілляка, вкрита листям. Понад те, поруч із нею вже сиділа жаба. Леля не дозволила навіть наблизитися до куща. Вона лиш надрізала репану кору великого дерева, що росло неподалік.
Лисий не сперечався. Він раптом відчув, що смертельно втомився. Від самого світання хлопець був на ногах. Ніби на підтвердження, підступила легка нудота — Лисий згадав, що зранку нічого не їв. Шукати нічліг усе одно треба десь подалі звідси. По-перше, поруч із їдючими жабами добре не виспишся. По-друге, зарубки. Вона їх зробила, звісно, для того, щоб ніхто з села не натрапив випадково на жаб. Це зрозуміло. Отже, село десь недалеко. Одного чужинця на день — також достатньо. А Леля, напевне, зараз спробує заманити його до свого села.
— Ходімо поїмо, — тут же промовила вона, ніби прочитала його думки.
— Не голодний, — без приязні й вдячності в голосі відповів Лисий.
— Як хочеш, — Леля зневажливо стенула плечима.
Вона повільно рушила назад до галявини, пильно вдивляючись собі під ноги. Якби дівчинка пішла до села, то йшла б швидше, хоч і не набагато, щоб дати йому можливість піти за нею. Лисий уже було вирішив забиратися геть, але ще затримався й стежив за дівчинкою. Ось вона нахилилася, щось підняла з трави, роздивилася й відкусила.
Швидко сутеніло, тож хлопцеві не видно було, що саме вона їсть. Він напевне знав, що нічого їстівного там не може бути. Але голод і цікавість взяли своє.
— Уже визріли. Хочеш? — Леля, жуючи, подала йому арбалетну стрілу з чимось рожевим, настромленим на неї.
Лисий мимоволі підійшов. Він уже навіть простяг руку, але враз гидливо відсмикнув її. На стрілі були… рештки вбитого Лелею їдючого жабеняти. Зараз вони справді нагадували якийсь спілий фрукт, але все одно зрозуміло, що це та сама жаба, тільки дуже рожева на колір.
— Ти… ви це їсте?
Леля, безперечно це їла. Тож запитання було досить безглузде, але ні на що розумніше Лисий не спромігся.
Дівчинка розсміялася:
— Ти як з неба впав. Звичайно, їм. Їх усі їдяць. Слухай, звідки ти справді? Бери скуштуй!
Навіть дивитися на цю їжу було гидко. Однак це була можливість не відповідати на запитання про те, звідки він; до того ж Леля з таким задоволенням жувала, що Лисий наважився.
На смак це чимось нагадувало сушені абрикоси, тільки ще твердіше — треба було добре жувати.
— Молодзенький, — задоволено промовила дівчинка. — Ходімо на галявину, там є більший.
Лисий пішов слідом за нею.
Чуже село
Над галявиною висіла хмарка світляків. Їхнє мерехтіння було ще млявим, але ніч стрімко наближалася. Лисий нарвав жмут трави і з-за дерева, не виходячи на відкритий простір, сильно підкинув його вгору. Світляки хижо кинулися до травинок, однак тут же втратили до них інтерес і знову розосередилися й злетіли вище. Леля пронизливо запищала, імітуючи голос кажана. У неї дуже схоже вийшло, аж світляки хлюпнули під дерева на дальному узліссі й зачаїлися. Вискаючи через кожні два кроки, дівчинка підбігла до червоноперої стріли, витягла її разом з дозрілою жабою з землі й, так само попискуючи, бігом повернулася до Лисого.
Ця жаба була м'якішою і соковитішою, однак жувати все одно довелося досить довго. Це позбавляло необхідності розмовляти. Лисий наполегливо роззирався, намагаючись придумати, де б його знайти безпечне місце для нічлігу. Але що довше думав, то певніше переконувався, що треба йти геть звідси, подалі від чужого села. Леля вдома неодмінно розповість про нього, тож цілком ймовірно, що дорослі вже вночі можуть податися на пошуки. Він для них такий самий чужий, як і вони для нього. Леля обов'язково розкаже, що він здалеку — це вона вже точно зрозуміла. Що йому тут потрібно, що він вивідує? — шукатимуть напевне.
Жаба виявилася не лише смачною, а й поживною. «Так от чому вона не знищила останній кущ», — подумав Лисий.
— Куди ти цапер? — Леля заговорила першою.
Лисий помовчав, сподіваючись, що вона почне ще щось питати, і тоді можна буде не відповідати не лише на це запитання, а й на всі наступні.
Вона неправильно зрозуміла його мовчання й додала:
— Ти не думай, я не закудикую. Просто зараз ходиць уже небезпечно. Якшо хочеш, можеш заночуваць в нашій вьосці.
— У вашій… що?
— Вьоска — ну, де я живу, де всі наші живуць.
Мабуть, так вони називають своє село, подумав Лисий. А ми ніяк не називаємо — село та й село.
— Чого я у вас не бачив! — буркнув хлопець навмисне грубо, щоб відбити в неї бажання знову його запрошувати.
Леля засміялася. Сміх у неї був дзвінкий і заливистий.
— От ти смішний! Чого ти соромисся!
Вона знову неправильно його зрозуміла, і це якраз Лисому сподобалося. Хай собі думає, що він соромиться.
— Прощавай, — кинув він їй, розвернувся й беззвучно розтанув у темряві.
— Як тебе звуць? — долинув до нього дзвінкий голос.
— Лисий! — ніби зовсім здалеку відгукнувся він.
Леля теж уміла ходити беззвучно. Якби не червоне оперення стріл, що визирало з дерев'яного колчана за її спиною, Лисий, мабуть, загубив би її. А піти звідси, не розвідавши де її Вьоска, — треба ж придумати таку безглузду назву! — хлопець не міг.
У лісі прокидалися нічні звуки. Десь позаду свиснув кажан, пугукнув пугач і замовк. Потім він забив крилами, і тут же нажахано пропищала миша. І теж замовкла. Далеко на півдні залопотіли порожні дерева, загули. Це погано. Доведеться їх обходити, а це час.
Леля вела його просто на захід. Вона не зупинялася, йшла майже прямо, тільки одного разу зробила півколо трохи на південь — вона знала ці місця, мабуть, прямо йти було небезпечно.
Хлопець геть вибився з сил. Позаду важкий день, та ще й іти назирці завжди значно важче, ніж просто рухатися вперед. Десь зовсім поруч засичала нічна гадюка. Але вона була не на шляху Лисого, тому він навіть не стишив ходи.
Попереду між деревами потрохи просвітлювалося. Він підійшов до величезної галявини, залитої місячним світлом. Лелю тепер було добре видно — вона простувала до купки невисоких хаток, складених, як і в їхньому селі, з колод. Лисий причаївся в тіні крислатого дуба. Найспокійніше й найдобріше дерево. Ніякої несподіванки від нього можна не чекати. Хлопчик завмер і на якийсь час втратив Лелю з поля зору. Його тепер цікавило інше: де охоронці? Хоч скільки він вдивлявся в вулиці, ніяк не міг вловити бодай якийсь рух, бодай відблиск світла. Вікна були темні, здавалося, що в селі немає жодної живої душі. Він пошукав поглядом Лелю і не знайшов її.
Щось тут було не так. Лисому зводило живіт. Щось страшне й погане відчувалося в чужому селі. Йому стало страшно за Лелю, але хлопець тут же відігнав цей недоречний страх. Це її село. Вона тут удома. За себе треба боятися — адже ще півгодини тому він не зрозумів, якими страшними можуть бути чужа людина і її село.
І тут у селі хтось пронизливо нажахано закричав. Голос був зовсім не схожий на Лелин, однак Лисий міг поручитися, що це кричала саме вона. Забувши про небезпеку, він щодуху кинувся на цей голос.
Мертва вьоска
«Навіть найстрашніша погань не наважиться ступити на слід вовкулаків протягом трьох діб», — розповідав колись батько, як іще був живий. Лисий згадував ці розповіді й розумів: усе, що колись так лякало його, не порівняти з побаченим у Вьосці. Хіба що одне: вовкулаки ніколи не йдуть поодинці. Вони завжди налітають зграєю. Не може бути в цілому світі істоти, яка здатна була б сама накоїти стільки лиха.
Він намагався уявити, що ж тут насправді відбулося, і не міг. Наслідки були перед очима, а уява відмовлялася пояснити, як таке могло статися. В селі не просто не лишилося жодної живої душі. Не було навіть жодного непошматованого тіла…
Вони ночували на вулиці. Зайти до якоїсь оселі ні він, ні тим паче Леля не могли. Леля, мабуть, зовсім не спала. Принаймні коли черговий кошмар будив Лисого, він щоразу бачив її в одній і тій самій позі. Вона сиділа, обхопивши руками коліна й бездумно хиталася з боку в бік. У місячному сяйві блищали її сухі зелені очі. Леля не зронила ні сльозинки. Вона, схоже, просто виключилася, відгородилася від світу. Під ранок, коли зблід місяць і випала роса, Лисий навіть подумав, що дівчинка вже ніколи не повернеться до життя.
Але тільки-но зазолотилися верхівки дерев на сході, вона підвелася, дуже зосереджено й діловито обійшла всі хати, уважно вдивлялася в понівечені мертві обличчя. Це було її село, то були її близькі й рідні, і все ж вона знайшла сили подивитися на кожного. Лисий мусив визнати, що він би так не зміг. Навіть на тіла цих чужих людей він не міг поглянути.
— Дітей немає, — нарешті сказала вона. — їх забрали. Ходім.
Лисий відчував, що зараз він мусить слухатися її. Вони зайшли в перехняблену хату в центрі села. Не кинувши й оком на те, що лишалося від мешканців оселі, Леля попрямувала в дальній куток. Там вона відкинула половичок, під яким виявилася дерев'яна ляда з іржавим металевим кільцем. Відчинивши погріб, Леля помацала рукою під долівкою, дістала недопалену свічку й кресало, засвітила вогонь, потім спустилася вниз рипучою драбиною.
— Тримай! — гукнула вона звідти й почала викладати на долівку спершу великий арбалет з різьбленим ложем, потім два колчани зі стрілами в чорному оперенні й нарешті обережно виклала могутній палаш із загнутим руків'ям.
— Вони не встигли скористатися цією зброєю. Кілька років виготовляли її — спеціально проти вовкулаків, і… не встигли. — Говорила вона рівним безбарвним голосом. — Вовкулаки не вбиваюць дітей. Вони вирощуюць із них нових вовкулаків. Часу в нас небагато, але є. Ти пайдеш зі мною?
Сказати, що це було безумством — нічого не сказати. Що можуть вони — двоє підлітків з арбалетами — проти зграї безжалісних напівзвірів-напівлюдей? Але зараз щось пояснювати Лелі було безглуздо. В її очах палав такий лютий зелений вогонь, який не згасити ніякими словами.
— Що такого спеціального в цій зброї? — після тривалої паузи спитав Лисий.
— Срібло, — коротко відповіла дівчинка.
Справді, на самісінькому краєчку темних наконечників стріл були крихітні вкраплення блискучого білого металу. Таким же білим блиском сяяло й лезо палаша.
— Звідки у вас стільки срібла? — задумливо поцікавився Лисий.
— З Руїни.
Хлопчик здригнувся. Цього він зовсім не сподівався почути.
Це слово він не мав права вимовляти навіть подумки. То була найстрашніша таємниця — мета його подорожі. Про існування Руїни Лисий довідався тільки тоді, коли Інженер вирішив його туди вирядити, не раніше. Зараз він почувався обдуреним — це дівчисько знало страшне слово, і, схоже, знало його вже давно. З того, як вона його промовила, було зрозуміло, що для неї це слово ніколи не було забороненим. Лисий збагнув, що краще про це помовчати, він був упевнений: щойно він вимовить слово «Руїна», і вона одразу здогадається, куди він іде.
Леля чекала на його відповідь, а він розмірковував. Вовкулаки пішли на південь. Йому теж треба йти на південь. Слід вовкулаків — раптом збагнув він — найбезпечніший шлях. Якщо вовкулаки пройшли далеко, то він виграє чимало часу. Головне — не наштовхнутися на їхній привал. А там буде видно. Там він спробує переконати Лелю, що рятувати дітей — безумство. Просто на два трупи більше.
— Ходімо, — кинув він, підняв з долівки арбалет і колчан і почав прилаштовувати їх собі на спину, щоб будь-якої миті вихопити найнеобхідніше — шаблю або стрілу.
Дерев'яна полуничка
Вовкулаки перли навпростець, нічого не оминаючи, все знищуючи на своєму шляху. Тільки наймогутніші дерева з корою, обчухраною на рівні людського зросту, пускали крупними краплями сльози, але стояли незламані. Кущі, підлісок, тіла дрібних птахів і тварин були втоптані в землю кігтистими лапами. Скільки їх у зграї? Навіть приблизно Лисий не міг цього визначити.
Спочатку він намагався дивитися під ноги, щоб не наступити на кров чи розчавлене м'ясо. Потім зрозумів, що то марний клопіт. І після цього йти стало легше. Вони майже бігли, не спиняючись ні на мить, і все ж не наближалися до переслідуваних. Може, воно й добре, думав Лисий, бо то вірна смерть. Він згадав розтерзані тіла у Вьосці й здригнувся.
— Коли ми наблизимося до них, — тим самим безбарвним тоном заговорила Леля, ніби читала хлопчикові думки, — треба буде розділицця. Ти обійдеш їхній табір справа, я — зліва. Якщо ми одночасно почнемо стріляти… Стріляти почнемо за моєю командою: я закричу кажаном. Не підходь близько до них. Стріляй здалеку, але влучно. Треба берегти стріли. Вони будуць думаць, на кого з нас нападаць. Поки не вирішаць, ми маємо час.
— А якщо вони нападуть на обох нас одночасно?
— Не думаю. Вони дурні, й завше бігаюць зграєю.
— Ти їх часто бачила? — план почав здаватися Лисому не таким уже й божевільним.
— Ніколи не бачила, — Леля зруйнувала перші зародки його оптимізму.
Треба щось придумати, якось переконати її. Тільки не зараз. Зараз вона в такому стані, що ніякі слова не подіють. Від довгої гонитви вона трохи заспокоїться, тоді Лисий змусить її залишити слід вовкулаків, який не може привести нікуди, крім вірної страшної смерті. А він не має права помирати. Бо тоді помре ще одне село. Найпростіше, звичайно, — розповісти їй про те, куди він іде й навіщо. Але цього робити не можна.
Лисий навіть збився з кроку. Тобто виходило, що все одно йому треба залишити її саму. Просто відмовити нападати на вовкулаків, а потім залишити одну. Втекти? Чи твердо наказати, щоб не йшла за ним? Що вона робитиме — одна в лісі? Нічого не робитиме. Просто загине. Одна людина в лісі вижити не може.
Взяти її з собою? Разом легше дійти до Руїни. А потім? Пройти Руїною може тільки одна людина. Якби не це, Інженер послав би з ним іще когось.
— Що ти чула про Руїну? — спитав він, іще не знаючи навіщо.
— Нічого. Про Руїну ніхто нічого не знає. — І після паузи Леля таки спитала: — то ти йдеш до Руїни?
— Що мені там робити?
Леля, мов вкопана, зупинилася. Лисий одразу зрозумів, куди вона дивиться. Напіввтоптана в трав'яне місиво, перед ними лежала якась маленька червона річ. Дівчинка нахилилася й підняла її.
— Він живий… — вона сіла просто на траву й заридала в голос. Це були перші її сльози після вчорашнього вечора.
Лисий мовчки розігнув її сильні пальці й побачив на долоні дівчинки маленьку полуничку. Вона була майстерно вирізьблена з дерева й пофарбована в червоний колір, тільки листочки й хвостик зелені. У хвостику було просвердлено крихітний отвір, через який протягнуто брудну розірвану шворочку. Леля знову стисла кулак.