Не сердьтеся за нашу сміливість і повірте в нашу щиру повагу до вас і гарячу любов до дітей, за яких ми ніколи не забудемо ворогам. Бажаємо вам щастя, здоров'я і успіхів у роботі.
Чекаємо від вас відповіді.
Кондратенко Євген Іванович, Радін Петро Ілліч, Булганов Михайло Петрович, Грибов Сергій Іванович, Таращанський Віктор Васильович».
Марина Петрівна усміхнулася і відклала цей лист трохи осторонь від решти.
Ще кілька листів від школярів з Далекого Сходу. З Донбасу. З якогось села Тариберки Мурманської області, де півроку ніч, півроку день.
Маленький трикутничок, написаний непевною, тремтячою рукою.
«Шановний товаришу директор!
Прошу вас повідомити про мою дочку Валечку Іванівну Листопадову, восьми років. Може, вона у вас. Волоссячко чорне, очі чорні, на лівій руці № 66101. Прошу не відмовити мені одписати. Ми були з нею в одному таборі в Любліні, а потім нас розлучили».
І ще такі ж прохання:
«Товаришу директор, дорогий! Поможіть моєму горю, поможіть зібрати моїх сиріток дрібненьких докупи. Таточко їхній загинув, і я через того клятого фашиста здоров'я загубила. Моя старша дочечка, Танечка, знайшлася, а де мій синок Владик і найменшенька, Лідочка, я не знаю.
Просителька Гончаріна Феня Петрівна.
БРСР. Вітебська область».
Гончарін… Владик Гончарін! У Марини Петрівни урвалося дихання. Владик Гончарін, який малює завжди танки і червоноармійців, кирпатенький, непосидючий, веселий хлопчина.
Що робити? Що робити?
Як вийти до дітей? Вона плаче, Марина Петрівна, яка завжди так уміє володіти собою, яка зазнала сама стільки горя за цю війну, але завжди була така міцна, стримана. А зараз їй не стримати сліз.
Це сльози радості за матір, що докупи хоче зібрати своїх «сиріток дрібненьких» і от зараз знайшла свого малого Владика. Це сльози й великого горя за всіх посиротілих дітей, за матір, яка шукає по всіх будинках Валечку Іванівну Листопадову, восьми років, з номером на ручці 66101.
Витріть швидше сльози, Марино Петрівно! Маленька поштарочка, як перша ластівка, принесла ці перші радісні звістки. І потім, ви ж бачите, ви бачите? Хіба вони сироти, наші діти? З Далекого Сходу, з гарячого Таджикистану, з тихого Дунаю полинули до них такі привітні слова любові й піклування.
Ідіть швидше і скажіть їм про все!
* * *
Проте Марина Петрівна не може одразу підвестися з місця. Вона ще деякий час сидить замислена, підперши голову руками.
Чи заспокоїлися вже діти настільки, щоб не хвилюючись відповіли на ці листи, чи радісно їм стане від теплих, наївних, рідних слів, чи лише засмутяться вони, згадавши минуле?
Адже сама Марина Петрівна і собі, і своїм товаришам весь час казала:
– Згадувати не треба! Не треба нічого розпитувати! Хай швидше все забудуть.
Та не відповісти на такі листи неможливо, і, може, діти поставляться до цього зовсім інакше?
Неможливо ж не зв'язати їх з усіма, хто так щиро озвався до них! І це ж все-таки не та юрба дітей, яку вона влітку зустріла на вокзалі…
Назовсім правда
Влітку Марину Петрівну покликали до відділу репатріації при Раді Міністрів. Вона нещодавно повернулася з евакуації і тільки почала налагоджувати життя в невеличкому дитячому будинку для дітей фронтовиків та партизанів, які загинули під час Вітчизняної війни… У неї теж загинув чоловік і син на фронті… Вона була здивована – чому її кличуть у відділ репатріації. Нікого з рідні у неї не було.
Там уже чекав на неї інспектор дитбудинків.
– Приймайте завтра дітей. Прибудуть визволені з фашистських таборів діти… Знаємо, знаємо, що ви скажете – будинок малий, де розмістити… Все знаємо.
– Ні, я нічого не скажу, – відповіла спокійно Марина Петрівна. – Я тільки спитаю: скільки дітей прибуде і де їх розмістити?
Заввідділу репатріації й інспектор засміялися. Власне, Марина Петрівна сказала те ж саме, але таким тоном, що було ясно – вона розуміє, що так потрібно, її не треба умовляти. Вона не відмовляється, вона тільки питає, як усе організувати. А це вже зовсім інша справа! З такими людьми можна працювати!
– Це все передбачено. Власне, не все, а головне, – сказав інспектор. – Ясно, що в вашому будинку місць нема. Поки що ми їх розмістимо в приміщенні піонертабору в Пущі-Водиці, звідки вже виїхала зміна. Половину свого персоналу ти перекинеш туди.
– Половину з трьох, – зауважила Марина Петрівна. – Гаразд.
– Так, половину. Двох туди і одного залишиш. Тут уже і завідувач не витримав і засміявся.
– Це дві третини.
– Ясно, – махнув рукою інспектор. – Вони там пробудуть тижнів зо три, а ми за цей час одремонтуємо нове помешкання. Ми даємо тобі чудове помешкання. Усі завідувачі заздритимуть тобі. Ти там палац із парком зробиш. А будинок який, а двір! І ти туди перевезеш із свого будинку частину дітей і новеньких.
– Постелі, ліжка, посуд у піонертаборі в Пущі є? – перебила його Марина Петрівна. – Зараз я піду до будинку, дам розпорядження і поїду подивитися в Пущу. Я думаю в Пущу направити Марію Трохимівну і Ольгу Демидівну, завпеда Софію Миронівну і кастеляншу Олену Іванівну лишити тут, а мені, значить, треба встигати в трьох місцях.
– Сьогодні я дам машину і поїду з вами сам у Пущу, – сказав завідувач відділу репатріації, зворушений тим, що ця жінка так одразу все зрозуміла і взялася за діло.
На жаль, машина була лише перший день, а потім довелося встигати найчастіше скрізь пішки. Але треба було встигнути, бо з тої миті, коли Марина Петрівна вперше поглянула на дітей, кожна хвилина її життя належала їм.
Їх одразу повезли «на дачу», помили, повели їсти. Вона, Марія Трохимівна, Ольга Демидівна – старі бойові соратники її на педагогічному фронті, – повар Ніна Осипівна й няні – всі вони мили, одягали, годували дітей і уникали дивитися одна одній в очі. Вони боялися, що не витримають і заплачуть. Скільки їм у житті, ще з студентської лави, доводилося працювати і з безпритульними, і рятувати дітей під час неврожаю, і тепер, під час війни, боротися за їхнє життя, але ніколи ще не бачили вони таких зморщених старечих личок, таких кісточок, обтягнутих жовтавою дряблою шкірою, синіх губ, які зовсім не всміхалися, тьмяних очей, які, здавалося, дивилися і не бачили.
На руках у всіх були наколоті номери. Коли дітей переписували, вони завчено, механічно підносили руку з номером. Марина Петрівна ласкаво опускала її і казала:
– Не треба. Як тебе звуть? Як прізвище? Малеча не знала, не пам'ятала прізвищ… Допомагали старші. Плутали, сперечалися.
– Це ж тітки Федорки Виноградової хлопчик – її ще в Константинові спалили.
– Та ні, то вона навмисне сказала інше прізвище, – я знаю, ми жили поряд, – щоб не знали, що з партизанів. Вони не Виноградови – вони Бровки.
Марина Петрівна записувала всі можливі прізвища. Але інколи і зовсім не знали. От усі кажуть «Галюся, Галюся», а як прізвище, навіть Леночка Лебединська не знає і, виправдовуючись, каже:
– Це вже в Аушвіц її привезли без матері, і номер раніше накололи, а перевіряли ж тільки по номерах.
Без Леночки взагалі було б важко розібратися. Вона була найстарша, їй минав уже шістнадцятий рік. Якимось дивом навіть там, у таборах, вона виросла красивою, білява лагідна Леночка, «старша сестра» не тільки своїх рідних – Зіни, Іри і Льоні, – а всіх дітей.
З ними приїхала і Ліна Павлівна – «вихователька». Спочатку ніяк не могла добрати Марина Петрівна, хто вона, звідки і як з нею бути тепер. Вона радилася з начальством, і їй сказали, що Ліну Павлівну треба лишити в будинку, вона теж була в полоні і звільнена разом з дітьми. За цей час, поки їх привезли, вона всім порядкувала. Діти її слухали беззаперечно.
– Ліна Павлівна врятувала нашого Льоню і Ваню великого, – говорили діти.
Ваня великий був німий. Але Леночка сказала:
– Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.
– Ми його вилікуємо! – сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, – страшно вимовити, – до волі!
Так, так, навіть Леночка.
– Піди на пошту, – сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. – Там для нас залишені газети і журнали.
Леночка спитала невпевненим голосом:
– А з ким я піду?
– Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.
Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!
Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.
– Лено, що трапилося? – злякалася Марина Петрівна.
– Нічого, – ніяково почервоніла Лена. – Я сама йшла лісом… як вільна… сама йшла…
– Леночко, хіба ти не знаєш і досі – ти і є вільна, – обняла її Марина Петрівна.
– Я знаю… Не сердьтеся… Я одвикла… Я завжди на роботу під вартою ходила…
Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.
«Хай приїдуть як додому, – думала вона. – Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».
Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття, вона пригадувала зріст кожного – адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!
Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, – і зовсім інший вигляд у залі!
– У вас є хто-небудь з рідних? – спитала її Олена Іванівна.
– Ні, нікого. Про батька нічого не знаю, а більше нікого нема, – відповіла вона і, мабуть, щоб не продовжувати розмови, додала, усміхнувшись: – Лена, Катя, Тоня – хіба мало!
Марина Петрівна щоранку оглядала будинок, усі кімнати. Ні, ні, ні, ще не так, як треба! Але коштів так мало! Знов іти просити у райвиконкомі, в Раді Міністрів, у міністра освіти!.. І вона йшла і доводила, що її дітям необхідно створити особливий затишок. Матінко рідна! Яким був її будинок до війни! Чого тільки там не було!
Коли б вона знала, що дітям він і так здасться палацом!
Тільки поки вони переїхали в цей палац, трохи не трапилася прикра історія.
Може, не треба було відправляти в місто одразу і Леночку, і Ліну Павлівну? Але ж там лишилися Ольга Демидівна і Марія Трохимівна. Вони мусили перевезти дітей врешті до їхнього дому!
«Яким це буде святом для дітей!» – думали виховательки.
Усе було закінчено, і дітям сказали:
– Ваш будинок уже готовий. Сьогодні ми переїдемо туди. Мовчанка і тиша були відповіддю.
– Вам приготували просторий будинок, в ньому багато кімнат, – вела далі, не розуміючи такої реакції, Марія Трохимівна. – Недалеко е школа, до якої ви ходитимете.
– Ми не хочемо туди їхати, – раптом сказав Льоня.
– Чому? Там буде куди краще, ніж тут!
– Нам завжди так казали, – похмуро вимовив Льоня, – коли перевозили і в Люблін, і в Аушвіц.
– Ми не поїдемо, – вигукнув циган Ілько і замотав чорною головою.
– Але ж, Льоню, там твоя сестра Лена, там Ліна Павлівна чекають усіх.
– Нам казали, нам завжди казали, – схопилася з місця Катя,-що нас чекають наші матері, а наші матері були давно спалені!
– А Лена бачила, – вигукнула Зіна, – сама Лена в концтаборі бачила, як гнали тисячу, ні, дві, три тисячі жінок уночі в пічку, вона сама бачила, але це було вночі, і всі жінки були пострижені і без одягу, без сорочок, вона нікого не пізнала!..
Справа явно ускладнювалася.
– Діти, – сказала якомога спокійніше і лагідніше Марія Трохимівна, – це ж було у фашистському концтаборі, а зараз ви в рідному Радянському Союзі. Ви ж самі розповідали, як Червона Армія визволила вас. Не треба згадувати того, що було. Я дуже рада, що тут, на дачі, вам подобається, але ж надійде осінь, зима, в цих будиночках навіть грубок немає… А там хороший великий будинок, близько школа, де ви вчитиметесь. Хіба вам було погано цей час з нами, що ви перестали нам вірити?
Ні, їм не було погано. Їм тут так було добре після трьох років фашистської каторги, що вони боялися міняти на щось інше.
Ольга Демидівна почула з сусідньої кімнати все, що тут відбувається, вона на хвилину замислилася, обміркувала швидко план дій і раптом вбігла заклопотана, весела.
– Діти! – закричала вона. – Маріє Трохимівно! Ви ще не готові? Марина Петрівна казала, що о другій годині парадний обід. Ми ж запізнимося, все перестоїться. Там же пироги печуть! Ану, швидше! Старші, допоможіть мерщій влаштувати малечу на підводу, а ми підемо пішки до трамвая. Ілько і Льоня, беріть прапорці – будете у нас прапороносці! Валя, Зіна, Катя, – усі беріть квіти. Ми теж прийдемо не з порожніми руками. Швидше! Що за балачки, коли давно час вирушати.
Настрій змінився.
Ольга Демидівна не вмовляла, не пояснювала, вона просто поспішала з усіма дітьми, щоб не спізнитися на парадний обід!
Дошкільнят, серед них було немало молодших сестричок і братиків старших дітей, посадили на підводу, і вони вирушили під доглядом Марії Трохимівни. Ольга Демидівна, висока, міцна, енергійна, швидко згуртувала дітей, і вони пішли більш-менш спокійно.
До трамвайної зупинки треба було пройти трохи ліском. Це було зовсім недалечко, і йти з піснями було весело. Але на трамвайній зупинці їм сказали, що трапилася аварія і трамвай не ходить. Треба було йти до Подолу. Ольга Демидівна бачила, що це неможливо, вона нерішуче зупинилася, у дітей раптом настрій спав, і вони посідали на тротуарі. Ольга Демидівна сіла поруч на чиємусь гайку, обмірковуючи, що робити.
Порятунок прийшов зовсім несподівано. Раптом коло них зупинився грузовик.
– Дядя червоноармієць! – повідомив усіх п'ятирічний Владик Гончарін.
Один з червоноармійців побіг у крамницю, другий стояв на грузовику. Ольга Демидівна рішуче підбігла до нього.
– Товаришу, благаю вас, допоможіть.
Вона швидко, пошепки, щоб не чули діти, розповіла, в чому справа.
– Єсть, товаришу командир! – козирнув їй червоноармієць і зіскочив з грузовика. – Ану, дітлахи, мерщій, це ж ми за вами виїхали, ми вже знали, що трамваї стоять. Дівчатка, до мене, я вас підсаджу!
Червоноармійці! До них було у дітей цілковите довір'я. Не один тільки Владик Гончарін не міг дивитися на них байдуже. Вмить грузовик був повний. А тут під'їхала підвода з малечею, малечу посадили просто на підлогу, підмостивши ті рядна, якими вкрита була підвода.
– От бачите, от бачите! – казала Ольга Демидівна, ще сама не вірячи, що вже все обійшлося. – Бачите, як весело! – І вона затягла з червоноармійцями пісню, щоб ще дужче підбадьорити дітей.
Швидко проминули місто. А коли під'їхали до будинку, на ганку їх стрічали! Марина Петрівна тримала велике блюдо, і на блюді була велика пухка булка. Обабіч Марини Петрівни стояли Леночка і Ліна Павлівна, тільки їх ледве пізнали діти. Вони обидві були в нових нарядних платтях, у Леночки в коси були вплетені широкі банти, і плаття було таке коротеньке, квітчасте, веселе.
Марина Петрівна з Ліною Павлівною кинулися знімати малечу. Дівчатка обступили Леночку, і вона казала:
– Усім дівчаткам такі плаття і банти на голову, і нікого не стригтимуть. І окреме ліжко! І кімнати! І рояль!
Тоня взяла за руку Ліну Павлівну і, дивлячися строго їй в очі, спитала: