Раптом стенувся:
— Олег, не дрейф! Шоколад для тебе. Для тебе, Олегцю, я маю шоколад! Хлопці, ура! Клянусь, на тому парашуті повис льотчик-фашист! Йому шоколад уже не потрібен, факт!
— Де, Ромо, де він, проклятий?
— Гайда за мною! Льотчики беруть із собою в політ аварійний запас. Сам Зевс не вигадав би споживнішого за шоколад аварійного запасу. А він фашистові тепер уже, як казала моя бабуся, до бульби. Будьмо ж розсудливими реалістами.
— Може, він живий, Ромо?
Та Роман уже не дослухався. Він стрімголов спускався з скелі вниз до густого лісу, де біліла на зеленому фоні виразна пляма парашута.
Льотчик ледве діставав ногами до землі, безсило повисіли на стропах парашута.
— Ого, друзі, це вже не купа розтопленого металу. По-перше, парашут...— бадьорився Роман, обходячи нерухомого льотчика.
— Поки що цей уже, здається, не літатиме,— констатував Ваня Туляков, обережно беручи льотчика за руку.
— Горн чи Кюхельвейс? Горна підстрелив чех, а я стріляв у Кюхельвейса,— гордо заговорив Олег.
— А я у Вейгта!
— Ти, Юрочко, у Вейгта. А зараз іди ось відстібай стропи. Я підтримуватиму, а ти... Давайте гуртом — фріц ще живий... І без ніяких, хлопці, тепер він знешкоджений, може, хоч тепер стане людиною,— наказував Ваня, порядкуючи біля повислого льотчика.
Найпростішим виявилося відстебнути ремені й звільнити льотчика від парашута. Пораненого обережно поклали на землю, швидко розстебнули кітель і зняли його. Бадьорячи товаришів, кожен переборював зрадливе почуття чи то остраху перед ворогом, чи то жалю до людини. Перекошене в смертельних корчах обличчя, заплющені очі, ледве чутне хрипке дихання...
— Наскрізна рана в правому боці,— визначив Баня.— Шукай, Юро, бинта в отій сумці через плече.
— А не вмре на руках у нас? — промимрив Юра, тремтячими руками розкриваючи сумку.
— Оце так стріляв Олег. Наскрізна рана! — захоплювався Роман, вправно і з достатньою обережністю протираючи на спині рану шматком бинта.
Лише один раз у школі вони слухали коротку лекцію про першу допомогу пораненому. А як глибоко врізалася вона їм у пам'ять! Олег миттю витер тампоном рану біля входу і виходу кулі, примотав поверх подушечки з марлі. В консервній банці, яку вичистили піском і обполоскали, принесли пораненому води.
Льотчик глибоко і голосно зітхнув, відкрив очі. Але що міг він зрозуміти з оточення, втративши стільки крові. Йому дали води, зручніше поклали на підстилку з листя і трави.
Аж тепер згадали про зброю. Швидко зняли з пояса важкий пістолет. Ваня виважив на руках, викликаючи схвалення друзів.
— Кольт проклятий, а чи парабелум?— запитав невідомо в кого.
— Нехай парабелум, Ваню! Забирай і обойми.
В наступну мить з руки льотчика зняли годинник. Ваня притулив до вуха, усміхнувся:
— Працює чорт! Ромко, гайда на дерево, знімай парашут.
— Єсть, товаришу командир, зняти парашут! Клянусь бородою великого чародія...
На невідомому, безлюдному, але такому затишному острові радянські підлітки не забули про людські обов'язки по відношенню до поранених. Ледве живий льотчик був у цю мить для них тільки нещасною людиною, якій дужі повинні допомогти боротися із смертю.
За цим клопотом хлопці забули навіть про власний голод. Перенісши пораненого до куреня і вмостивши зручно на траві, ще раз напоїли його і знову згадали про своє становище. Воно й досі було не блискучим, а тепер набирало характеру катастрофи. Турботи про пораненого тепер ставали на першому місці в їхньому й без того Жахному житті.
Лишивши Юру біля пораненого, хлопці пішли на пошуки чогось їстівного.
— Олег, тримайся, друже! Ти так мужньо бився з його напарником, доки вони нам загрожували. А тепер покажи в ставленні до цього пораненого наші радянські звичаї допомагати людині! Я сам, братику, шкодую, що наш добрий друг чех загинув, а цього, клятого, лише дряпнув. Але тепер він поранений і потребує допомоги...— говорив Ваня.
— Це — Горн. Я з документа впевнився, що це він. Його наш Пранек посадовив!
...Серед трофеїв у хлопців був великий шовковий парашут. Крім того, вони дістали ще один пістолет з чотирма повними обоймами патронів. А це багато значило для повного завоювання життя на безлюдному острові.
Знайдено й ще деякі речі, кожна з яких мала для «робінзонів» неоціниме значення. Чудовий портативний компас, майже не початий записничок з олівцем, фінка, запальничка і, нарешті, годинник з восьмидобовим заводом!
— Ти, Ромо, кажеш, що фашистські льотчики завжди беруть аварійчий запас шоколаду на випадок чого... Гостинність у гітлерівців підгуляла.
— Це правда. Гостинність у гітлерівців підгуляла: ще на літаку, мабуть, пожер, проклятий, ганяючись за нами.
— Не було коли. Напевно, гітлерівці тепер і не нюхають того шоколаду. Хоч би хлібину брав з собою, нещасний. Летить, клятий, неначе до тітки в гості, за три дні виголодався... Нагодуєш його тепер...— бурмотів незадоволений Роман.
— А скніти з-за цього не слід, Робінзоне. У нас ще так багато невідомого попереду, давайте не впадати в розпач. Ходімо до куреня. Юра, напевне, там уже порозумівся з нашим полоненим. Треба щось вигадувати, думати треба, хлопці.
— Треба думати, гадати, як харчі тут здобувати,— доповнив Тулякова замислений Роман.
Сонце вже немилосердно припікало на скелях.
Думати, гадати піонерам було про що. На їхніх руках поранений, якому не тільки догляд, а головне — пристойне харчування потрібне. Та й про себе, про своє харчування подбати треба. І майбутнє їхнє теж лишається такою ж невирішеною проблемою.
Що по океану десь ходять кораблі союзників, у цьому не було жодних сумнівів. Треба тільки простежити, не помилитись. А як їх повідомити з такої відстані про своє становище?
Та доки з'явиться той спасенний корабель (чи й захочуть ще союзники возитись із якимись там хлопцями?..), треба самим шукати засобів до життя.
Другим вартовим біля хворого погодився лишитись на ніч Ваня Туляков. Перебивши голод якимись субтропічними щавлями та лопуцьками, хлопці вклалися спати у курені. Розпорядок дня, згідно з рішенням колективу, вступив у дію як незмінний за будь-яких обставин закон. Невідомий острів, поранений — усе це високо підносило свідомість кожного, мобілізувало увагу. Олег урочисто записав розпорядок дня у записничок льотчика. Туди ж записав і список чергувань. На окремому листочку вперше помітили: «Поранений двічі розплющував очі і знову засинав. Стогне, лише, коли впадає в нестяму або спить».
— Встановили, значить, час і обов'язки,— влучно сказав Роман перед сном.
Троє друзів лежали в курені на перебранім мотлосі пересохлих бур'янів та листя. В кутку поклали льотчика. Перегорнуте вдвоє полотнище парашута правило всім одночасно і за простирадло, і за ковдру.
Ваня сидів на сухій колоді, приволоченій з лісу, вслухався в смачне дуже сопіння поснулих друзів і в хворобливе марення пораненого. Як шкода, що ніхто з них до пуття не знав німецької мови, крім хіба десятка окремих випадкових слів. Можна було б в пораненого допитатися про самопочуття, пояснити йому становище, вимагати дотримання хоч якогось лікувального режиму...
Одягнений у френч льотчика, озброєний пістолетом, з якого довелося ще звечора вистрілити для перевірки, Ваня почував себе досить мужньо і войовниче.
Під час перших коротких розшуків хлопці натрапили на мальовничу поляну між горами. До неї привів ручай, що протікав біля куреня. Ручай витікав з озерця на поляні ніжним струмком, але глибоке русло свідчило, що він буває часто і бурхливою річкою. Всі дощові та весняні води потрапляють звідси в океан тільки одним цим глибоким руслом.
Озерце те огортала запашна зелень бур'янів, трави, нехворощі та розкішних моложавих щавлів. Свіже соковите листя лопуцьок ламалися в руках, хрумтіли на зубах. Найдобірніші з них залишали для пораненого. Навіть двоє яєць видерли з гнізда якогось птаха і нагодували ними хворого.
Льотчик уперше, як укладали його вже в курені, оглянув усіх чотирьох цілком свідомим поглядом.
— Що, пане Горн? Гам-гам? — заговорили хто як міг, жестикулюючи руками на додачу.
Льотчик ледве здужав перевести погляд на інших і, застогнавши, знову заплющив очі.
— Здається... упився і наївся пан Горн.
Ваня стримав настирливу неприязнь товаришів.
Тепер ось вони сплять. Поранений, здається, теж. Завтра знов турботи з ним, усі підуть на той щавель, а йому розшукають яйце. Позавтрому те саме. Напевне, ще знайдуться і якісь ягоди. Ліс повний всіляких горіхів, птиці. Та все це — безперервні, марудні проблеми, а не бодай якась перспектива вижити і добратись до рідного краю.
«Неодмінно треба полагодити оцю рибальську сітку,— міркував Ваня.— Приладнаємо парашутні стропи і завтра ж затягнемо в отому ставку. Не може бути, щоб у ньому не плодилася риба. В консервних банках наваримо юшки, щавлем та сіллю з тої гори задобримо. Ого, ще й як можна розкошувати! А житимемо за розписом, вивчатимемо острів, виходжуватимемо німця. А як повернемося, надрукуємо свої нариси про острів, назвавши його островом Юних ленінців! Напевне ж, тут є і якісь лами, кролі. Вловити, як Робінзон... А П'ятниця?.. Невже на острові немає ніяких людей?.. Льотчика охрестити П'ятницею? Але ж людина має своє ім'я. Перевелися часи П'ятниць, хоч робінзонад на світі ще вистачить».
Свіжа, темна, сповнена гомоном океану ніч змусила вартового спочатку щільніше загорнутися у френч льотчика, а потім і сісти, спершись на курінь. Звечора з'явилися були якісь комарі чи москіти, але скоро і зникли від прохолоди.
І Ваня заснув. Далі думки оформилися в сни. Він ганявся з пістолетом за ламою, стріляв, щоб добути хоч м'ясо для пораненого, бо молока годі й сподіватися. А лама обернулася на страшного фашистського офіцера, і, замість доганяти, Вані довелося самому тікати від нього...
Від переляку і прокинувся. Пістолет лежав біля ніг на землі, весь мокрий від роси. Ніч кінчалася, наставав росяний, прохолодний ранок. Над ставком ледь-ледь здіймався туман.
— Ну ось, Олег, можеш записати в журнал: «Першу добу на безлюдному острові прожито!» Тепер починається наше нове життя.
Четверо друзів сиділи на крутому березі океану, відкритому для вранішнього сонця, вигрівалися. Як вартовий, Ваня попередив, що, поки поранений спить, тут відбудуться їхні «загальні збори», на яких вони мають виробити основний напрямок діяльності на острові. Чекати їм врятування з острова від англійців чи від американців — шкода й часу. Острівець безлюдний, для військових потреб непридатний. Навряд чи повз нього пройшов коли-небудь бодай один з тих військових кораблів. Певно, якісь підводні рифи навколо острова.
— Надії, звичайно, не треба втрачати, але й рук складати не годиться. Зрештою, колись же скінчиться ця проклята війна, і до куреня прибудуть справжні його господарі — рибалки. Тоді і звільнимося всі. А... від полоненого мови німецької навчимося. Жити мусимо, хлопці, жити!
Слова старшого товариша звучали переконливо, хоч, можливо, в них і чувся сум. Та хлопці більше фіксували увагу на позитивних перспективах, про які говорив старший товариш.
— Вірно, Ваню, жити! Давай викладай програму. По-моєму, так ми, власне, як в експедиції тут; вивчаймо так звану флору та фауну, контури острова, вітри — пасати і мусони... взагалі погоду. А наш П'ятниця... Справді, назвім його...
Юра не втримався, перебив фантазливого промовця:
— Ти, Ромо, хоч і син будівельника, а міркуєш, як останній непристосований інтелігент. Дорослий німець з континенту Європа, офіцер, має ім'я, а ти — «П'ятниця». Сам ти Середою незабаром станеш. Та і взагалі: так оце тобі все і далося. Ходи, вивчай, любуйся. А їжу хворому П'ятниці Захар Іванович по радіо присилатиме? Голова!.. Я пропоную з цього й починати нашу розмову, з якогось життєвого раціону, нехай і острівного. Он сітку знайшли. Сьогодні ж треба її полагодити.
— Чим? Шпагат тобі теж Захар Іванович по радіо пришле?
— Одріжемо трохи стропи, розсучимо її, оце тобі й шпагат. По-моєму, Ваня правий: не тільки ж з океану, а саме з того ставка рибалки живилися свіжаком рибою в час океанської путини. Інакше б вони не будували там свого куреня.
— Ставок весняними водами зроблено, це факт, я про це ще вночі думав,— говорив досвідченіший Ваня.— Але риба там є. Справді, Юра має рацію, стропи сукані з міцних м'яких шпагатин. На війну завжди все робиться добросовісно. Цю пропозицію приймаємо. Стропи ж нам допоможуть тягти невід з обох берегів ставу. Консервні банки, вогонь є — значить, і юшка сьогодні буде. А от як ви дивитеся на те, щоб наш курінь перенести хоч би ось сюди. Вночі він захищатиме від холоду, а вдень — від сонця. Зате маємо тут стільки простору!
— Це вже, Ваню, не буде діла,— заперечив Роман.— У нас же хворий на руках. Не щодня ж його тягати з місця на місце від сонця. До того ж ми мусимо маскуватися тут від авіації, сам же ти казав, коли посилав мене знімати парашут з дерева. Це вже два. А третє — ми ж маємо підтримувати наше священне багаття.
— По-четверте, ще надійде і зима. В лісі хоч затишніше буде.
— Вірно, Олег, ще і зима. Я просто ставлю на обговорення нашу житлову проблему. Виходить, що куреню бути там же.
— І ось що, Ваню: давайте побудуємо кам'яну хату. З пічкою, з дверима і з вікном! Нам треба добре захищатися, бо маємо, як ті пани, на п'ятьох — одні штани. Один костюм льотчика лише для вартового і то... Доведеться ж його повертати.
— Лише для вартового! Видужає льотчик, сам зрозуміє всі, так би мовити, вигоди трусів на курорті.
Хлопці вперше зареготали, як і в таборі в Криму,— невимушено, щиро. Ваня ствердив:
— Так, Юрочко, для вартового. Він же і санітар, і медсестра, і лікар для хворого. Каміння тут вистачить, часу. У нас теж, здається мені, цілком досить. А глину будемо від озера з того боку приносити. Так схвалюємо, хлопці?
Пропозиції схвалювалися одноголосно і дружно. Схвалили також і першу Романову пораду — вивчити острів. Це, зрештою, було конче потрібно для них, щоб точно знати, скільки тут горіхів, яка птиця й звірина живе. Останнім пунктом «протоколу» Олег слово в слово записав лаконічну фразу Вані як наказ старшого: «Ранком щодня, доки спить поранений, замість фіззарядки, навчати Романа плавати...»
Олег економно, але досить повно виклав свій «протокол» на трьох сторінках записничка, і хлопці повернулися до куреня виконувати ухвали. Ваня розпорядився:
— Юра чергуватиме біля хворого і лагодитиме зі мною сітку. Роман з Олегом підуть на розшуки пристойних консервних банок.
— Ві єсть совієцькі піонірі, з літака Вейгта? Ві спа-саль моя жізен?..— з важким передихом раптом озвався поранений льотчик.
— Такий закон радянських людей: пораненому, нехай і ворогові, у нас не мстять. Але... судити ще будемо, після того, як... випишемо з цього,— Ваня показав рукою на благенький курінь,— з цього госпіталю.
Німець кілька разів заплющував і розплющував очі, ніби намагаючись збагнути щось складне і незрозуміле для нього.
7
Тільки після довгих поневірянь та нервування Адамові Безруху вдалося добитися до генерала. Генерал був надміру зайнятий, це бачив і розумів Безрух. Але ж він, як агент райху, виконував завдання саме цього генерала. Щоправда, він спізнився. Та хто ж знав, що так раптово розпочнеться давно очікувана війна!
— Ваш наказ виконано, пане генерал, дочка генерала Дорошенка з усіма належними документами ось який уже час на моїх руках! — відрапортував Безрух.
Генерал тільки самозакохано всміхнувся. Без будь-якої потреби лапнувся за зброю на добротних ременях з блискучими латунними пряжками.
— На руках? — перепитав, майже глузуючи.
— На руках. Звісно, не в буквальному розумінні, пане Яуге. Годують, панькаються з мого наказу. А війна ж і до Гамбурзького порту добиралася вже кілька разів...
— Досить! Ви злочинно спізнилися з виконанням наказу,— різко перебив генерал.— Тепер можете викинути цього виродка хоч псам голодним, не той час.
— Але ж...